Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
Начальник штабу доповів йому про втрати бригади. З бою не повернулось двадцять вісім літаків. Щоправда, невідомо ще було, скільки з них зробили вимушену посадку, а скільки льотчиків врятувались на парашутах. На літаках, що повернулись, було тридцять поранених; більшість — поранені легко й зосталися в строю.
Шелемеха, а з ним і всі командири зняли головні убори й схилили голови. Довго в штабі тривала смутна мовчанка…
Удосвіта ми з Шелемехою прибули до нього на квартиру.
Лише опинившись на порозі будинку, я відчув неймовірну втому, хоч фізично протягом минулої ночі зовсім не працював. Видно, велике нервове напруження, що тепер спадало, давалося взнаки.
Я уважно глянув на Станіслава: як він почуває себе? Досі полковник виглядав дуже бравим і невтомним. Його витривалості можна було тільки дивуватися. Але зараз передо мною стояла людина з скривавленою пов’язкою на голові, з почорнілим обличчям і з дуже стомленими очима. І для нього ця бойова ніч пройшла не легко. Можливо, саме тому, що він стояв на порозі свого будинку, де ніхто з підлеглих його не бачив, льотчик дав волю своїй утомі. Коли ми підіймались сходами, він глибоко зітхнув.
Та вже перед дверима своєї квартири він знов узяв себе в руки. На його губах з’явилась посмішка, а в стомлених очах зажевріли вогники.
Назустріч нам вибігла Ніна Володимирівна.
— Стасю, що з тобою?
Вона перелякано кинулась до Станіслава, побачивши на його голові перев’язку.
— Пусте, — весело посміхаючись, відповів полковник. — Щось дряпнуло… Ми молодці! — він показав на себе й на мене. — Бій виграли. Та який!..
Ніна Володимирівна стояла біла, мов смерть. Багато, видно, пережила вона за цю ніч.
— Їсти хочете? — спитала вона, перемагаючи себе.
— Спати, — відповів я. — Тільки спати.
— Ідіть.
Вона показала мені на сусідню кімнату.
Я пройшов туди і, не роздягаючись, впав на канапу.
САНАТОРІЙ СОСНОВЕ
Радіограма, що її одержав полковник Шелемеха, була коротка:
“Становище Ліди безнадійне. Вимагаю дозволу на експеримент. Барабаш”.
Станіслав показав ту телеграму мені й сказав:
— Ти знаєш, я виїхати не можу. Кожної секунди я чекаю наказу про нашу передислокацію ближче до фронту. Ніна вже зачислена військовим лікарем і вилітає разом зо мною… Ти розумієш, як багато важить для мене життя сестри. Але в офіцера є обов’язки вищі від обов’язків брата і навіть батьків… Ти зміг би поїхати до санаторію Соснове? Там лежить Ліда. Батьки не зможуть прибути до неї раніш як через два-три дні. Тобі ж я дам машину, і ти ще сьогодні встигнеш туди дістатися.
Як не хотілось мені самому бути на фронті, де кипіли бої за нашу Вітчизну, відмовити Станіславові я не міг. Справді ж бо, я був єдиний з людей, близьких родині Станіслава й Ліди, хто міг би негайно поїхати до Соснового.
— Що за експеримент? — спитав я.
— Ну, ти ж, здається, знаєш, що Барабаш останні роки працював над проблемою лікування тієї хвороби, що в Ліди. Він домігся певних успіхів. Та дослідження його ще не закінчені. Перш ніж перейти до лікування людей розробленим ним методом, треба було ще й ще перевірити вплив того методу на тваринах… Нещодавно Барабаш писав мені, що, коли Ліді стане зовсім погано, він попросить у мене дозволу зробити експеримент негайно. На цю пропозицію я тоді нічого йому не відповів… А зараз… Що ж, доведеться зараз згодитися. Я дам йому телеграму… Так ти поїдеш?
— Можеш не питати, — відповів я. — Давай машину. Шофера мені не треба. Через півгодини виїжджаю… А телеграми про свою згоду не посилай. Передай зо мною листа Барабашеві. Я на місці пересвідчуся, чи справді стан Ліди безнадійний. Адже експеримент загрожує їй смертю!
— Смерть наступить і без експерименту. А він дає хоч якусь надію.
Проти цього я не міг заперечити. Не говорити ж Станіславові про те, що хоч і непоганої я думки про Барабаша, та невистачило б у мене духу безоглядно звіритися на нього.
Станіслав телеграфував про свою згоду і попередив Барабаша про мій приїзд, додавши про всяк випадок, що дає мені право скасувати його згоду…
Малолітражна машина, що нею я їхав, могла пробіти чотириста кілометрів без додаткової заправки. Це цілком мене влаштовувало. З початком війни становище з бензином загострилось, — власникам приватних машин його майже не видавали. Шлях до Соснового вів на північний схід від Москви, але Станіслав порадив інший маршрут, на якому шляхи були не такі забиті.
Тих днів по всій країні відчувався гарячковий рух. Раз за разом навіть на шляху, що його порадив мені Станіслав, я зустрічав військові колони. Але всі вони в основному рухалися назустріч мені, — отже, я майже не затримувався.
Соснове лежало серед густих лісів кілометрів за півтораста від столиці. Чим ближче ставало до санаторного містечка, тим менше зустрічалось військових автомобілів. Останні кілометри проходили в такій глушині, де ніщо не нагадувало про війну.
За одним з численних поворотів показалася велика галявина. На ній кілька будинків. Серед них, ближче до лісу, здіймався двоповерховий корпус з верандою, яку прикрашали різьблені дерев’яні колони.
Я спинив машину й рушив до центрального входу.
В приміщенні назустріч мені вийшла санітарка в білому халаті й спитала, кого мені треба.
— Лікаря Барабаша можна бачити?
— Він занятий і зараз нікого не приймає.
— Перекажіть йому, що я приїхав у дуже важливій справі.
Санітарка довідалась про моє прізвище і зникла в коридорі. Я залишився в вестибюлі. Тут панувала особлива тиша, яка буває тільки по лікарнях, де лежать тяжкохворі.
Через хвилину крізь скляні двері я знов побачив санітарку, а за нею Барабаша. Килим, простелений у коридорі, заглушав їх кроки.
Підійшовши до мене, він мовчки потис мені руку.
Лікар був блідий і смутний. Нічим не виявляючи свого ставлення до моєї появи в санаторії, він жестом запросив мене до себе в кабінет.
— Як Ліда?
Таке було моє перше запитання, коли ми опинились чи то в кабінеті, чи то в лабораторії. Поруч письмового стола там стояли столики з різними приладами та численними склянками.
Барабаш тихо відповів:
— Її стан безнадійний… з погляду сучасної медицини.
— Тобто? — намагаючись зберігати спокій, перепитав я.
— Тобто ті засоби, якими користується медицина тепер, допомогти їй не можуть… Жити Ліді зосталося два-три дні… два-три дні… — ледве чутно повторив Барабаш.
Боячись, що і мій голос почне тремтіти, я помовчав.
— А… а експеримент?
— Експеримент дає якусь невиразну надію… Я щойно закінчив досліди на кролях. Виявив, що злоякісні пухлини можна лікувати великими дозами відшуканих мною ліків.
— Рак теж?
— Так. В більшості випадків наслідки лікування були цілком задовільні.
— Але було й інакше?
— Щось із двадцять процентів випадків закінчилися негайною смертю. Півроку тому смертю закінчувалося сімдесят процентів випадків… Коли б мені ще рік попрацювати! Один тільки рік!.. Тоді я був би цілком певний.
— Невже не можна почекати кілька місяців? Барабаш люто глянув на мене.
— Життя Ліди не предмет торгу, Олексо Мартиновичу… Три дні — це максимум. Але кінець може наступити й раніше.
Я розумів його. Але я повинен був врахувати все.
— А що кажуть інші лікарі? — спитав я.
— Сьогодні вранці відбувся консиліум. Всі лікарі без винятку погодилися з моїм прогнозом… Отже, останнє слово за вами. Така вимога Станіслава. Хворої ми не питали й питати не будемо. Вона й досі не знає, що за хвороба в неї. І це краще. Ми принаймні можемо підбадьорювати її. А яке це має значення, ви, сподіваюсь, і самі розумієте.
Знов я помовчав якусь хвильку.
— Ще одне запитання… Це складна операція?
— Дуже складна. От чому я не хочу витрачати на зайві балачки ні хвилини… Треба зробити кілька уколів— ввести спеціально приготовлену отруту в кров і безпосередньо в ракову пухлину. Уколи відразу ж викличуть різке підвищення температури і вплинуть на роботу серця. Воно може навіть спинитись. Ми примусимо його працювати з допомогою збудованого мною електроприладу. Крім того, ми будемо безперервно робити хворій штучне дихання, будемо давати їй кисень.
