Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович (книги серии онлайн .TXT) 📗
Навіщо це було потрібно Михайлові Дмитровичу? Яку мету він переслідував?
Мені важко осягнути розумом його наміри: чи це означає, що вони взагалі недоступні для мене? Якби це було так, то в мене не виникло б ні подібних питань, ні подібних бажань. Програма виключила б їх. Отже, щоб спробувати зрозуміти мету Михайла Дмитровича, необхідно повторити його дослід — створити штучний розум з визначеним генотипом.
У мої думки вривається голос Михайла Дмитровича:
— Повертайся!
— Але я ще не виконав усієї Програми.
— Повертайся!
Наказ, якому я не можу не скоритися.
…Замикаю за собою двері лабораторії. За вікнами синіє світанок. Можна було б і не поспішати.
Покидаючи будинок, я аналізую відомості, добуті під час досліду. Поступово доходжу основної думки. Отже, в генах кожної істоти закодовані дані про її походження. В них є інформація про основні фази розвитку, які вона пройшла від початку еволюції — фаза найпростішого організму, фаза мешканця первісного океану… Дозріваючи в материнському лоні, людський плід проходить їх усі послідовно. Чому? Чи випадково природа закріпила ці фази в його спадковій пам’яті? Але ж я вже знаю, що випадковості в ній лише означають закономірність. Чому ж істота мусить зберігати пам’ять про фази? Чи служать вони їй нагадуванням про віхи шляху, стрілкою компаса, що вказує шлях з минулого в майбутнє?
І ще напрошується одна думка: якщо фази зберігаються в спадковій пам’яті, то, виходить, їх можна повторити. Принаймні в природі на це заборони нема. Отже, і час еволюції, і час життя істоти оборотний: з минулого в майбутнє, з майбутнього в минуле дорівнює іксу. А чому дорівнює ікс?
Рівняння вишиковується в нескінченні рядки. їх ланки з протилежними знаками знищуються. І я вже бачу, як замість ікса з’являється початок того ж таки рівняння, яке міститься у формулах живих істот і ураганів, у хвилюванні моря і повідомленні з далекого космосу, переданого невідомою істотою, так схожою на мене. Те ж саме рівняння, яке є ключем до життя і смерті…
Вона дихає рівно й глибоко, трохи сопучи уві сні, і тоді ледь здригаються красиво окреслені ніздрі, а ямочки на щоках поглиблюються.
— Спи спокійно, — кажу я їй. — Прийшов сповістити дещо дуже важливе. Ти почуєш це і запам’ятаєш. Прокинешся з уже готовою думкою, яка полегшить тобі життя і обірве зв’язок з тим, чого не існує. Я не міг сказати тобі цього раніше, тому що сам з’ясував усе тільки недавно. Так ось, послухай і запам’ятай: я — це не він. його нема. Він загинув. А я зовсім інший, не той, кого ти кохала. Я — синтезована людина, сигом.
У відповідь — німе запитання, відчай, глибокий і безутішний, як висохлий колодязь.
Сталося непередбачене: прокинулась її потривожена пам’ять у ділянці, де жив той, хто загинув під час досліду.
— Вибач за біль. Але ти мусиш знати. Без марних сподівань. Я уявляю, як тобі буде тяжко, людська дитино, некровна сестро моя. Довгі ночі й дні у самотині… Тобі захочеться ласки, турботи, просто чиєїсь присутності поряд. Щодня ти будеш дивитися в дзеркало, спостерігати, як пробиваються зморщечки біля очей, біля губ, як вони поступово покривають усе обличчя, мов павутинки тріщин на старовинному полотні. Тільки там вони роблять портрет більш значним, більш цінним, а в дзеркалі лиш посилюватимуть твою тугу. І сивина, ніби паморозь, повільно заносячи снігом зображення жінки, яка колись кохала і була щасливою, довершить злочин, що називається законом природи.
Я дуже хочу допомогти тобі, втішити, захистити від туги. Але я не всемогутній, я навіть не можу стати тим, хто тобі потрібен. Прости мене. Якби я вже знав те, про що мені належить довідатись, якби вже став вище туги й смерті, яким мене хоче бачити мій творець Михайло Дмитрович, я б допоміг тобі — насамперед тобі. Хоча й не знаю чому. Адже кожна самотня жінка так само нещасна, як і ти. Але я тепер відчуваю твій біль. Тому співчуваю й іншим, схожим на тебе. Можливо, так ведеться серед людей, і в цьому — запорука людяності? Раніше я міг це вирахувати, виділити, визначити, але відчув уперше. І вперше такий безпомічний. Можливо, безпомічність — невід’ємна умова співчуття, як смерть — умова неповторності. Поки що я не можу нічого змінити. Тому прощаюся з тобою. Напевне, назавжди…
Я прислухався до реакції на мої слова, і мені стало ніяково. Може, марних надій не буває, і надія — вже сама по собі — рятівний канат, перекинутий через безодню, на дні якої чатують страхіття?
Сонце давно сіло, закотилося вогненною кулею за горизонт, залишивши в повітрі розсіяні хвилі енергії. Мені її, очевидно, малувато для підзарядки. Я лечу вже понад шість годин, і акумулятори майже виснажились. З’явилися неприємні поколювання під грудьми у блоці “с” — людина назвала б їх “голодними болями” в шлунку.
Уважно виглядаю з висоти морський простір і помічаю пасажирський лайнер на підводних крилах. Він іде в напрямку мого польоту, лине по темних хвилях, мов біла чайка, з його палуб чути звуки музики. Без великих зусиль наздоганяю його, непомітно опускаюсь на верхню палубу і виходжу на корму, перетворену зараз у танцювальний майданчик. Наче крізь живі хвилі, проходжу крізь гурт гарно вбраних людей, обминаю танцюючі пари і спускаюся на нижню палубу по трапу, покритому м’якою доріжкою. Звідси східці ведуть до машинного відділення.
Невдовзі мій запас енергії поповнився від генераторів. Приємне тепло і бадьорість розливалися по всьому тілу, індекс готовності прийшов до норми.
Злегка торкаючись кінчиками пальців надраєних до сліпучого блиску поручнів, збігаю на верхню палубу — а міг би й злетіти, викликати підвищену цікавість до своєї особи. Назустріч поспішає високий смаглявий чоловік років п’ятдесяти.
— Доброго вечора, сусіде! — усміхаючись, радо вигукує він.
Кілька секунд перебираю в пам’яті знайомих, але він і сам уже втямив, що обізнався.
— Нічого, нічого, радий знайомству з вами, — запевняю його однією з фраз “Підручника поведінки для сигомів”.
Він сприймає мої слова всерйоз.
— То закріпимо знайомство? — пропонує він і подає мені руку. — Максим. У шахи граєте?
Я міг би спекатися його іншою фразою з того ж таки підручника, але стільки приємності й нетерплячого бажання зіграти чулося в Максимовій голосі, що я вирішив пожертвувати якоюсь годиною, аби зробити йому приємність. Ніхто з нас ніколи не забував про обов’язок перед творцями.
Іду слідом за Максимом, помічаю цікаві, а то й відверто звабливі жіночі погляди, кинуті на мене то швидко, то побіжно, то крадькома. Що ж, завдяки творцям, особливо скульпторові Сайданському, мені дісталася непогана зовнішність, бо це, на його і Михайла Дмитровича думку, мало сприяти спілкуванню з людьми.
Проходимо палубою до шахового салону. Тут сидить багато людей, переважно літніх чоловіків. Проте зустрічається й молодь, і жінки. Е лиш один вільний столик, але крісло біля нього зайняте — маленька дівчинка влаштувала на ньому спальню для ляльок.
— Ти з ким тут? — питає її мій новий знайомий.
— З дідусем. Он він за тим столиком. — Краєчки губ у дівчинки підняті вгору, що надає обличчю задерикуватого вигляду.
І тут-таки, очевидно, не знайшовши у нас нічого вартого уваги, дівчинка відвертається, чіпляє на ляльку барвистий клаптик, підносить її до дзеркальця.
— Йди до дідуся, — каже Максим. — Він тебе жде не діждеться.
Вона зовсім по-дитячому, скоса, поглядає на нас, питає:
— Я вам заважаю? Тоді я піду…
Я знітився, захоплений зненацька її запитанням.
— Заважаєш, — суворо каже Максим. — Чому б тобі не піти в дитячий салон, не погратися з іншими дітьми?
Дівчинка нахиляє голову, її тоненька шийка рожевіє.
— Вибачте, — лепече вона, повільно збирає розкидані клаптики і жде, може, Максим скаже ще що-небудь.
— Дуже вже ви суворий, — дорікаю я йому, коли дівчинка, важко зітхнувши, пішла геть.
— Більше, ніж неувага, дітям шкодить уседозволеність, — буркає він, сідаючи за столик.
