Господар - Пагутяк Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Я мав учителя, старшого за себе вдвічі, великого нігіліста й скептика. Тому багато моїх думок — чистий плагіат: розповідаю ніби я, а насправді за мною пильнує недремне око Альберта. Я вже навчився дивитись на себе збоку й почуваю до власної особи лише презирство. Абсолютно ніякої оригінальності! Чи просто в голові не прояснилось. Я настільки пройнявся Мірандою, що затримав те, що страшно важко затримати, — дитинство. Я її дуже любив. Люблю. І завжди любитиму.
Я вихилив одним духом повний келих. Якийсь чоловік по сусідству, з давно не чесаним, масним волоссям, посміхнувся. Він хотів спитати: «Чи не зарано ти починаєш пити на самоті, хлопче?» Але не спитав. Хто її знає, цю молодь… Ще підстрелить з беззвучної рушниці, справжнє призначення якої вбивати вільних птахів у небі.
Я водив по тарілці виделкою, розмазуючи підливу. Треба їсти, хочеш чи не хочеш. В тебе немає матері, щоб примушувала це робити. Втім, я давно вже не потребую опіки. Сам колись бігав за Мірандою, прохаючи її з’їсти кілька ложок супу. Вона іноді слухалася, особливо коли я вдавав, що гніваюсь. О, в мене жахливий характер! Я жорстокий. Цілував її, коли вона цього не хотіла, а коли хотіла, вдавав байдужого. Боже, якою я був тоді дитиною! Надавав значення дрібпицям, не цінуючи головного. Я ж іще не знав, що кожну людину, яка горнеться до тебе, якій ти потрібен, треба оберігати, мов квітку від зливи, вітру, пекучого сонця, намагатись робити все, щоб її не втратити. Це — головне, найголовніше. Сава був такий, я знаю, інакше б він не посадив сади в пустелі, на планеті, яка нікому не була потрібна, «де зараз проводяться військові навчання і де буду служити я.
Навіщо нам військо? З ким воювати? Війна людей з ласками давно закінчилась. З інопланетянами? За останні п’ятсот років не зафіксовано жодного штучного сигналу. Очевидно, військо існує про всяк випадок. Є речі, котрі люди не хочуть втрачати, і тому на них може будь-хто зазіхнути.
Здавалося, що я дуже багато часу прогайнував у цьому кафе. Втім, мені зовсім не хотілось іти звідси, я випив ще, чекаючи, що ось-ось наберусь хоробрості й зможу спокійно розглядати людей. Інша річ, коли маєш до них якусь справу, як це було з моїми фольклорними студіями. Вчитель хотів, щоб я переборов у собі ніяковість, замкнутість, не дивився спідлоба, як піймане звіреня, але сам був не набагато кращий.
Мабуть, негаразд пити самому. Принаймні в моєму віці. Коли хтось заходив, то роззирався по боках, шукаючи вільного столика. Обличчя при цьому набувало дивного виразу: суміш пихи, остраху й улесливості. Коли відвідувач сідав, лице його кам’яніло, але під тією закам’янілістю вгадувалось побоювання, що, можливо, його приймають не за того, ким він себе вважає. Ті, що приходили вдвох або втрьох, тримались одне одного, хоч навряд чи відчували велику потребу у взаємній приязні.
Були це люди в різному одязі й різного віку. Я єдиний нагадував жебрака або мандрівного філософа, що в людських очах означає одне й те ж.
Мій столик обминали. Я чомусь не викликаю ні в кого довір’я. Скляний дах, скляні стіни, тільки підлога не скляна, вкрита зеленим жорстким килимом. Ми нагадували риб у акваріумі, котрі задихались в тісняві. Нарешті ввімкнули кондиціонер. Дві дівчини сміялись мені просто в лице. Це нагадало останній вечір з учителем, коли той мене так нагло покинув. Знаю я цих дівчат! Вони всі ловлять чоловіків, старших за себе, а над такими, як я, сміються. Папуги в крикливому пір’ї.
Якась дама років тридцяти, хтиво вигнувши топкий стан, поправляла перед дзеркалом коїгацю різнобарвного волосся. І ця теж ловить? Та ні. Осторонь стояв невеликий чоловічок з плескатою головою, тримаючи напоготові сумочку зі зміїної шкіри. Він коротко щось мовив, і в жінки враз опали руки. Вони вже йшли геть. Попереду він, а вона за ним, трохи згорбившись, щоб не впадала у вічі диспропорція зросту. Я подумав, що цю жінку недавно кинув чоловік і вона тримається свого психіатра, котрий навряд чи з нею одружиться.
Зараз вони підуть на берег моря, де повно людей, але ще залишились глухі закутки. І захмелілий психіатр візьме її грубо серед кущів, щоб іще раз принизити, а вона буде на нього дивитися переляканими очима, повними сліз, а потім поправить плаття, піде до себе додому. У великому незатишному будинку, де вона живе з дитиною, хлопчиком-підлітком, жінка ввімкне музику і так і засне під неї. Серед ночі вона прокинеться, і їй спаде на думку, що психіатр не одружується з нею тому, що боїться появи батьківських почуттів до її сина і що хлопчика можна віддати в інтернат, де йому буде цікавіше з ровесниками. Сама вжахнеться власних думок, але згодом так і зробить. Проте психіатр все одно не одружиться з нею, а це зробить лише інженер по пришиванню ґудзиків, і вона матиме від нього двох слухняних діток: хлопчика й дівчинку.
Ось так. Може, мені слід обрати професію соціального психолога, любий вчителю? Втім, це вирішую тільки я. І першим моїм рішенням буде поїсти морозива. Я підвівся і попрямував до автомата. Шоколадне морозиво — ось що я найбільше люблю. Взяв дві порції. Коли вертався, помітив цікавого типа в навушниках і з заплющеними очима. Він перебував десь далеко звідси і мався, судячи з посмішки, вельми там добре. Перед ним стояла купа порожніх тарілок. Він міг бути навіть волоцюгою, тобто волоцюгою на час відпустки. Коло нього на окремому стільчику лежала засмальцьована торба, з якої виглядав ріжечок спортивної куртки. На другому стільці теж висіла якась одежина. На третій він просто полінувався щось покласти. В таку пору готелі в нашому місті переповнені, а той чоловік, видно, був гордий, щоб проситися на нічліг. Отак і дрімав тут після ситого сніданку.
Я міг би запросити його до себе, але чомусь був певний, що уже сьогодні він сидітиме у літаку або дряпатиметься по схилах лісистих гір.
Може, собі кудись гайнути? Авжеж, в Центрополіс до Оракула. Нічого особливого в тому місті пема. Зверху воно нагадує декоративну тарілку, бо лежить посеред рівного столу, а в нас місцевість гориста.
— Тітусе? Ти що тут робиш?
Мене гукнули шкільні знайомі: Аст, Фрідріх і Матіуш. Вони вже були трохи напідпитку. Я звівся і потис їм руки. Вони без запрошення повсідалися коло мене.
— Овва, Тітусе! — сказав Аст, куценький, як і його ім’я. — Ми вже годину за тобою спостерігаємо, а ти хоч би що. Розумуєш над побрехеньками? Кинь це діло. Все одно загребуть у військо. Будемо рити траншеї й засипати їх знову. Робота знайдеться…
— Бачиш, він уже сердиться! — засміявся Матіуш. — Не будь дурний, Тітусе! Ми тебе любимо. Цей компот, що ти його так ощадно п’єш, може тільки немовля приспати, Фред, збігай за склянками і візьми закуски, бо геть повпиваємось.
— Як ви там? — спитав я.
— Як бачиш! — хихикнув Аст. — Збираємось і дудлимо. А потім бігаємо за дівчатами або вони за нами бігають.
— Погано бігаєш, Асте! — кольнув його Матіуш. — Дівчата прудкіші.
— А ту кицю з рожевого особнячка я таки догнав, га, хлопці?
— Та ну тебе! Де ти пропадаєш, Тітусе? Сидиш вдома чи їздиш по людях?
Я схилив голову:
— Вже не їжджу.
— А що я тобі казав, Асте? Зрештою, все набридне, особливо коли в хлопця гаряча кров.
Надійшов Фред.
— Ну, за твої шістнадцять, Тітусе!
Я витріщив очі, але не від здивування. Коньяк пив перший раз в житті.
— Оце по-нашому! — сказав Матіуш. — Ми ще з тебе зробимо чоловіка. Як там поживає наш дорогий наставник? Відколи ного виперли з школи за реакційні ідеї, не доводилось стрічати. По суті, він нічого, але до біса наївний. Боже милий! Морочити голови казочками — та мені це навіть бабуся посовістилась би розказувати!
— Ніякі це не казочки! — втрутився Фред. — Це історичний факт.
— Який, історичний? Я щось ніби чув… О, згадав! Кажуть, Альберт у божевільні. І головне — сам туди пішов. Добровільно!
Матіуш засміявся:
— Чи не тому ним так зацікавилася поліція? Альберт, напевно, збирає пожертви на пам’ятник Саві: ходить з торбою і канючить гроші в наївних людей, га, Тітусе? Це цілком у його стилі. Чому ж ти не пішов з ним?
