Союз п'яти - Толстой Алексей Николаевич (онлайн книга без txt) 📗
X
Ігнатій Руф, як це не дивно, міцно заснув у залізній капітанській рубці. Розбудив його різкий удар по обшивці над головою. Він притулився великим обличчям до ілюмінатора і побачив на дивовижно освітлених хвилях танцюючу шлюпку; в ній стояла людина і розмахувала веслом.
Руф відкрив люк. Людина вискочила з шлюпки, прошмигнула в люк, сіла коло Ігнатія Руфа і самими губами проказала:
— Негайно!.. Повний хід у відкрите море!
Це був інженер Корвін. Він узяв з ящика сигару і чиркнув сірником. Одяг його був пропалений, руки, шия, обличчя, крім білого кружка — слідів маски, — чорні, обвуглені. Коли загули потужні мотори, і човен попрямував на північний схід від острова, Руф стиха запитав:
— Діло зроблено?
— Ні ще, не все зроблено, — в інженера так блиснули очі, що Руф одвернувся.
— Що ж іще лишилось?
— Заспокойтеся, лишилось те, чого через десять хвилин не буде.
— Я не розумію, Корвін.
— Брешете, Руф.
Щелепа Ігнатія Руфа затремтіла і почала одвисати. У невиразному світлі комети його обличчя здавалося синюватоблідим. Корвін сказав уривчасто, з огидою:
— Майте мужність визнати, що ви цього хотіли, про це весь час мені натякали і зараз цього чекаєте.
— Острів?
— Авжеж! З усіма мешканцями. З усіма слідами злочину…
Корвін швидко подивився на годинник і кинувся до капітанського рупора.
— Алло! Повний, найповніший, до відказу! — Він повалився на шкіряну банкетку і заплющив очі.
Руф, сутулячись, дивився в ілюмінатор. Похмурий і дикий був океан, поритий бурею, освітлений сяйвом комети, що розкинулася півнячим хвостом на півнеба.
— Снаряди досягнуть Місяця завтра опівночі, — сказав Корвін, — готуйте бумажник.
Раптом Руф подався назад і сів на підлогу. На південному заході, на тому місці, де лежав острів, з океану піднявся величезний кошлатий стовп пороху. Зеленуваті блискавки швидко прорізали його в усіх напрямах. Блиснуло сліпуче світло.
Через хвилину човен ударило вибуховою хвилею повітря. Загуркотів грім. Велика хвиля покрила капітанський місток.
XI
Третю ніч населення великого міста збиралося весело зустрічати схід комети Бієли. Десь у сільській глушині або в степах серед залишків кочовиків люди тремтіли і молилися, правили в стареньких церквах милостиві молебні або сідали в коло слухати чаклунів і шаманів, що потрясали бубоном назустріч вогненним перам кометного хвоста. Африканські негри влаштовували танці і били в тамтами. Жовтолиці мудреці на плоскогір’ях Паміру обчислювали їм одним важливі строки долі і усміхалися посмішкою Будди потокам падаючих зірок. Діти і тварини були охоплені тугою. А в великих містах цілу ніч грали оркестри. Під відкритим небом, серед столиків і осінніх квітів, у півтемряві погашених вулиць сміялися нарядні жінки, лунали злободенні пісні про комету, про Місяць, про Ігнатія Руфа, що лякає весь світ.
Тільки-но зайшло сонце, по небу з точки — із сузір’я Андромеди — помчали стрімкі лінії падаючих зір. Їх, немов жаринки, наче шпурляла чиясь рука. Вони летіли до зеніту і зникали. Інші прямували до Землі, спалахували зеленуватим світлом і розсипалися на пластівці. Здавалося, що у вишині бушує вогненна хуртовина. Відблиски її грали в бокалах з вином, у здивованих, сміхотливих, схвильованих очах, у дорогоцінностях на непокритому волоссі жінок.
Близько десятої години по вулицях побігли газетярі: “Нечувана катастрофа в Тихому океані. Загибель острова Руфа з усіма мешканцями”.
Ця звістка надала ще більшої гостроти дивному і страшному видовищу. Дуже багато людей сьогодні спостерігали сиві сузір’я. Оркестри грали похоронний марш Шопена. Над головою беззвучно бушувала метелиця небесних тіл. На облетілих алеях бульварів, у скверах, де пахло в’янучим листям, на чисто заметених вулицях і площах чоловіки у вечірніх циліндрах і жінки в хутрах, від яких повівало духами, відчували гострий і небувалий потяг.
З подивом очі вдивлялися в очі. Жіночі руки, плечі, що прозирали крізь трохи відкрите хутро, запашне волосся обіцяли, здавалося, невідчуте і запаморочливе задоволення. І жінки з ніжністю і хвилюванням дивилися на своїх супутників, 3 переповненим серцем відкидалися в плетених кріслах, посміхалися світлу комети, що саме сходила. Легенький озноб несподіваного і всіма бажано-приємного потягу повівав у цю листопадову ніч на площі, напівосвітленій різноколірними абажурами лампочок на ресторанних столах.
Потоки зірок дедалі густіше борознили небо. Почали падати аероліти. Звиваючись, немов змії, розжарюючись до сліпучозеленого кольору, вони силкувалися пробити повітряну броню Землі і розпадалися на пил. Їх зустрічали криками, немов борців, що йдуть до фінішу. Ось один, другий, третій аероліт летять із страшенної висоти прямо на площу. Деякі з людей злякано посхоплювалися з місць. Площа затихла. Але, не долетівши, розірвались повітряні камені, і тільки здалека гуркнув грім. Між столиками закрутилися серпантинові стрічки. Негренята-бої розносили кошики з фруктами.
І ось над дахами почав вставати сяючий хвіст Бієли. Вона підносилась дедалі вище, розкидалася дедалі ширше. Нарешті з’явилась її голова, схожа на тупу голову птаха. Оркестри заграли туш. До неба піднялися руки з бокалами шампанського. Через дванадцять годин, за найточнішим обчисленням обсерваторій усього світу, Бієла повинна була пройти на відстані всього лише тисячі кілометрів над пустинною південною зоною Великого океану. Ждали бур, великих припливів, посиленої діяльності вулканів і навіть падіння в океан великих осколків, з яких складається зибуча, оповита розпеченими газами, головна куля комети.
Все це було незвичайно, красиво і хвилювало, особливо жінок. Багато дурниць було сказано і ще більше нароблено цієї ночі.
Несподівано на площу, у широкий прохід між столиками, вилетів мотоцикл. Безтактно і нахабно сліпучий промінь його ліхтаря ковзнув по очах. Мотор став. Сідок у шкіряному шоломі щось хрипло прокричав. Закутався смердючим димом, затріщав і вихором понісся в бокову вулицю.
Зараз же заметушились кілька чоловік. Щось, мабуть, сталося. Почалося нарікання. Підвищились тривожні голоси. Оркестри настійливо замовкли. Всюди ставали на стільці, вистрибували на столики. Задзвеніло розбите скло. Вся площа піднялася. Ще не розуміли, не знали причини тривоги. І раптом серед глухого говору пролунав низький божевільний жіночий крик. У сотні місць відповіли йому голосінням. Завирував натовп. І так само раптово площа стихла, перестала дихати.
Вдалині, з-за потворної гостроверхої башти вісімдесятиповерхового будинку, виплив місяць. Він був мідяного і каламутного кольору. Він здавався більшим ніж звичайно і весь ніби оповитий димом. Найстрашніше було в ньому те, що диск його коливався, наче медуза.
Минуло багато хвилин мовчання. Високий опасистий чоловік, який стояв на столі у фраку, в шовковому циліндрі набакир, захитався і впав навзнак. Після цього всі почали тікати, зчинилася давка, лунали несамовиті крики. Люди з піднятими палицями наскакували на купу чоловіків і жінок і били їх по головах і плечах. Пролетіли в повітрі стільці. Затріщали револьверні постріли.
Місяць, — це тепер було добре видно, — розвалився на кілька кусків. Комета впливала на їх нерівні частини, і вони відокремлювалися одна від одної. Це видовище розбитого на куски світу було таке страшне, що в перші хвилини багато людей збожеволіло, — кидались з мостів у канали, накладали на себе руки, не маючи сили побороти жах.
Вулиці освітились. Загони поліції і військ зайняли перехрестя і площі. Карети швидкої допомоги підбирали поранених і вбитих. Тієї ж ночі багато міст було оголошено на воєнному стані. Замість музики і веселого сміху лунали важкі кроки маршируючих частин, колючі крики команди, удари прикладів об брук.
