Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно txt) 📗

Грозові хмари потонули на північному сході. Синій океан був безмежно лагідний. М’які гребені хвиль сяяли склом. Гналися дельфіни за водяним слідом яхти, випереджаючи, перекидалися, маслянисті й веселі. Гортанно кричали великі чайки, пливучи над вітрилами. Вдалині з океану підводилися голубуваті, як марево, обриси скелястого острова.

Зверху, в бочці, матрос вигукнув: “Земля!” ї присутні на палубі здригнулися. Це була земля невідомого майбутнього. Вона скидалася на довгу хмарку, що лежить на небокраї. До неї: мчали “Арізону” повні вітру паруси.

Матроси мили палубу, шльопаючи босими ногами. Кошлате сонце палало в бездонних просторах неба та океану. Гарін, смикаючи борідку, силувався проникнути у завію майбутнього, що огорнула острів. О, коли б знаття!..

У далеких перспективах Васильевського острова [53] палав осінній захід. Багряним і похмурим світлом були осяяні баржі з дровами, буксири, човни рибалок, дими, що заплуталися між ґратчастими кранами елінгів. Пожежею палали шибки безлюдних палаців.

З заходу, з-за димів лілово-чорною Невою підходив пароплав. Він загудів, вітаючи Ленінград і кінець шляху. Вогні його ілюмінаторів осяяли колони Гірничого інституту, Морського училища, обличчя тих, хто прогулювався, і він почав швартуватися біля плавучої червоної, з білими колонками митниці. [54] Почалася звичайна метушня огляду.

Пасажир першого класу, смаглявий, вилицюватий чоловік, за паспортом науковий співробітник Французького географічного товариства, стояв біля борту. Він дивився на місто, запнуте вечірнім туманом. Ще лишилося світло на бані Ісаакія, на золотих шпилях Адміралтейства та Петропавловського собору. Здавалося, цей шпиль, що пронизує небо, задумав Петро, як меч, котрий загрожує на морському рубежі Росії.

Вилицюватий чоловік витягнув шию, дивлячись на шпиль собору. Здавалося, він був вражений і схвильований, як мандрівник, що побачив після багаторічної розлуки дах рідного дому. І ось темною Невою від фортеці долинув урочистий дзвін: на Петропавловському соборі, де догоряло світло на вузькому мечі, над могилами імператорів куранти грали “Інтернаціонал”.

Чоловік стиснув поручні, з горла його вихопилося щось на зразок ричання, він обернувся спиною до фортеці.

У митниці він пред’явив паспорт на ім’я Артура Леві і під час огляду стояв, похнюпивши голову, щоб не виказати злого блиску очей.

Потім, поклавши картатий плед на плече, з невеликою валізкою, він ступив на набережну Васильевського острова. Сяяли осінні зорі. Він випростався з довго стримуваним зітханням. Оглянув заснулі будинки, пароплав, на якому горіли два вогники на щоглах та тихо постукував мотор динамо, і рушив до мосту.

Якийсь високий чоловік у парусиновій блузі поволі йшов назустріч. Минаючи, глянув в обличчя, прошепотів: “Матінко!” і раптом спитав навздогін:

— Волшин Олександр Іванович?

Чоловік, котрий назвав себе у митниці Артуром Леві, спіткнувся, але, не обертаючись, ще швидше попрямував мостом.

Іван Гусєв жив у Тарашкіна, був йому чи то за сина, чи то за молодшого брата. Тарашкін навчав його грамоті й уму-розуму.

Хлопчина виявився до того кмітливий, настирливий — серце раділо. Вечорами нап’ються чаю з ситником і чайною ковбасою, Тарашкін полізе в кишеню по цигарки, пригадає, що дав колективові клубу обіцянку не курити, — крякне, скуйовдить волосся і починає розмову:

— Знаєш, що таке капіталізм?

— Ні, Василю Івановичу, не знаю.

— Поясню тобі якнайпростіше. Дев’ятеро чоловік працюють, десятий у них усе забирає, вони голодують, він лускається від жиру. Це — капіталізм. Збагнув?

— Ні, Василю Івановичу, не збагнув.

— Чого ти не збагнув?

— Нащо вони йому дають?

— Він примушує, він визискувач…

— Як примушує? Їх дев’ятеро, а він один…

— Він озброєний, вони беззбройні…

— Зброю завжди можна відібрати, Василю Івановичу. Це, значить, вони неметкі…

Тарашкін захоплено, трохи відкриваючи рота, дивився на Івана.

— Правильно, брате… Міркуєш по-більшовицькому… Ми в Радянській Росії так і зробили — зброю одібрали, визискувачів вигнали, і в нас усі десятеро чоловік працюють і всі ситі…

— Всі од жиру лускаються…

— Ні, брате, лускатися від жиру не треба. Ми не свині, а люди. Ми жир повинні перегнати на розумову енергію.

— Навіщо це?

— А те, що ми у найкоротший термін повинні стати найрозумнішим, найосвіченішим народом у світі… Збагнув? Тепер давай арифметику…

- Єсть арифметику, — казав Іван, беручи зошит і олівець.

— Не можна слинити чорнильний олівець — це некультурно… Збагнув?

Так вони навчалися щовечора, далеко за північ, поки в обох не починали злипатись очі.

Біля хвіртки гребного клубу стояв вилицюватий, добре зодягнений громадянин і палицею длубав землю. Він підвів голову і так дивно глянув на Тарашкіна та Івана, які саме підходили, що Тарашкін наїжився. Іван притулився до нього. Чоловік сказав:

— Я жду тут з ранку. Цей хлопчик і є Іван Гусєв?

— А вам яке діло? — засопівши, спитав Тарашкін.

— Даруйте, передусім ввічливість, товаришу. Моє прізвище Артур Леві.

Він вийняв карточку, розгорнув перед носом Тарашкіна:

— Я працівник радянського повпредства у Парижі. Вам цього достатньо, товаришу?

Тарашкін пробубонів щось непевне. Артур Леві вийняв із гаманця фотографію, яку взяв Гарін у Шельги.

— Ви можете підтвердити, що знімок зроблено з оцього самісінького хлопчика?

Тарашкіну довелося погодитись. Іван спробував був чкурнути, але Артур Леві цупко взяв його за плече.

— Фотографію мені передав Шельга. Я маю секретне доручення відвезти хлопчика за вказаною адресою. На випадок опору повинен його арештувати. Ви маєте намір підкоритися?

— Мандат? — спитав Тарашкін.

Артур Леві показав мандат з бланком радянського посольства у Парижі, з усіма підписами і печатками. Тарашкін довго читав його. Зітхнувши, склав учетверо.

— Дідько його розбере, буцімто все правильно. А може, кому б іншому замість нього поїхати. Хлопчині вчитися треба…

Артур Леві зубасто усміхнувся:

— Не турбуйтеся. Хлопчику зі мною буде непогано…

Тарашкін наказав Іванові надсилати звістки з дороги. Тривога його трохи уляглася, коли він одержав із Челябінська листівку:

“Дорогий товаришу Тарашкін, слава праці, — їдемо ми нічого собі, у першому класі. Харчі хороші, а також догляд. У Москві Артур Артурович купив мені шапку, новий піджак на ваті й чоботи. Тільки — нудьга гризе: Артур Артурович цілісінький день мовчить. Між іншим, у Самарі на вокзалі зустрів я одного безпритульного, колишнього товариша. Я йому дав, пробачте, вашу адресу, мабуть, приїде, ждіть”.

Олександр Іванович Волшин приїхав до СРСР з паспортом на ім’я Артура Леві і паперами від Французького географічного товариства. Усі документи були як слід (свого часу це завдало Гаріну немало клопоту), сфабриковано тільки мандат та посвідчення із повпредства. Але ці папірці Волшиїї показав лише Тарашкіну. Офіційно ж Артур Леві приїхав дослідити вулканічну діяльність камчатських гігантських вогнедишних гір — сопок за місцевою назвою.

У середині вересня він виїхав разом з Іваном до Владивостока. Ящики з усіма інструментами й речами, потрібними для експедиції, прибули туди раніше морем із Сан-Франціско. Артур Леві поспішав. За кілька днів зібрав партію, і двадцять восьмого вересня експедиція відпливла з Владивостока радянським кораблем до Петропавловська. Дорога була важка. Північний вітер гнав хмари, що сіяли сніжною крупою у свинцеві хвилі Охотського моря. Пароплав важко скрипів, пірнаючи у грізній водяній пустелі. До Петропавловська прибули лише на одинадцятий день. Вивантажили ящики, коней і наступної доби вже рушили через ліси і гори, стежками, річищами струмків, через болота й лісові нетрі.