Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич (библиотека книг .TXT) 📗
Не іпохондрію їй лікувати треба, а поліартрит, атеросклероз, варикозне розширення вен, одне слово, багато що. У важкій, нерівній боротьбі зі своїм згасаючим організмом лише дух старої жінки лишався незайманим: хтозна, звідки брались у ній ці вічні джерела добра й життєвої сили.
На відміну від бабусі, Славко у свої сім років уже був скептиком — маленький уламок недовговічної сім’ї, котрий з ґвалту безконечних сварок між батьками раптом потрапив у старенький будиночок на околиці, похмурий і тихий, із зарослим палісадником під вікнами, із запахом цвілі, ліків і самотності.
Каневська зняла окуляри й підсліпуватими очима задивилась на багряний листопадовий захід. Промені сонця, наче рентгенівські, просвічували вже голий сад, безлюдну вулицю. Біля похилених парканів з’явилася маленька постать з ранцем за плечима: Славко повертався зі школи. Каневська спішно поклала табакерку в шухляду і зашкутильгала на кухню.
“Ей, Тума Малюк!” — співала Рита Павоне з платівки. Хвилястий папуга пританцьовував на жердинці і підсвистував улад. Він обожнював цю річ. На іншу музику ніяк не реагував. Тому й назвали вони папугу Тума Малюк. Усіх трьох — стару, хлопчика й наївну зелену пташку єднала дивна дружба, рідкісна мовчазна симпатія, яка вечорами робила їхню оселю невпізнанною.
Величезний. абажур з китицями висів посеред кімнати, наче сяюча медуза, хлопчик грався з папугою, а Каневська знову взялася за рецепти.
“Облегчение болей верное средство италианской камфоры золотник, зерна какавного горсть, чемерицы настойки водочной и ландыша луковинку — запарить все совместно, отдельно же мятной травы с полынным листом крошить мелко, на желтке соколином тереть и к болезному месту класть. Отвар скрозь новий холст перецедивши…”
Каневська відклала цей рецепт до болезаспокійливих. Вона перебирала пожовклі аркушики, відбираючи потрібне. Багато хто переконаний, що у давнину люди були здоровіші, ніж зараз, а дехто взагалі визнає лише ті народні засоби лікування, які може без ризику для житгтя вживати тільки дуже здорова людина. Стара Каневська не належала до таких фанатів, та серйозний стиль приписів двохсотлітньої давності викликав довіру, вселяв надію. Вона вирішила, що все це треба показати дільничному лікарю Аліні Холевій.
Рецепти від ішіасу, від почечуї, водянки, від безплідності… У тих, що були написані латиною, містилося коротке пояснення російською мовою: “Противу глист”, “Холерное предупреждение”… Рецепт з поміткою “Персоны текучия” вона також відклала убік. Звучало загадково, але хтозна, від чого воно…
Стара помітила, що Славко покинув Малюка і задивився у темне вікно, машинально перебираючи торочки штори. Вона вже знала, що зараз він неминуче запитає. А й справді, чом би доньці не заходити до них частіше, ніж раз у місяць? Вона енергійно шукала свого щастя, йшла до нього напролом, нестримно, залишаючи за собою руїни й порожнечу… Семирічний хлопчик стояв біля вікна і з гіркотою думав, що в світі немає нічого, крім цієї непроглядної темряви, і що вони — він, бабуся й Тума Малюк — лише через недогляд, чудом уціліли в безмежному розливі осінньої ночі.
— Ба-а, ну коли вже прийде мама? — почулося від вікна.
Каневська вже відібрала зо два десятки різних приписів проти хвороб, що докучали їй.
Аліна прийшла у вівторок, як завше і прочитала рецепти, написані латиною. В її голівці серед усіляких дурниць, які відклалися там за неповні двадцять п’ять років життя, міцно вкоренилося переконання, що магія й чари існують і в нашій механізованій реальності. Вона вчитувалася в рядки, від яких віяло заклинаннями й чаклунством. Лікар вона була молодий і поганенький, та володіла просто-таки енциклопедичними знаннями в тих” галузях, які безпосередньо не стосувалися її фаху.
— Фузаріум — це отруйний грибок, з’являється на пророслих зернах. Правда, тут його треба дещицю… на кінчику; ланцета, як написано. Лактіс, дві унції — от і протиотрута. Селенцереуса молоді паростки — це, напевне, від спазмолітії. Ефірного масла геліотропа — чотирнадцять грамів, хібіскума настойки — одна нутта, крапля тобто. Цілком нешкідливі складові. Обіцяють повну рухомість і навіть… навіть… — Аліна захлинулась від захвату, старенькій також передався її трепет. — Персона транзітус… це означає, найімовірніше, транзитна особа! Ну й ну!
Каневська не зрозуміла. “Транзитна особа” нагадала їй вокзал, вона давно вже нікуди не їздила.
— Ні, це в іншому значенні, — пояснювала Аліна. — Ви нічого не чули про параперсоналізм?
Стара, як заворожена, дивилася на яскраві, гарно підфарбовані губи дівчини і слухала усі ці ідеалістичні дурниці.
Суть параперсоналізму полягала ось у чому. Вважалося, що особа і її психотип циклічно повністю відтворюються в різні епохи, в різних місцях. Теоретики параперсоналізму доводили, що в цьому випадку можливий транзит психіки, свідомості у повному їх обсягу від одного носія до іншого і навпаки. Механізм такого переходу вони пояснювали дуже вже плутано й туманно. І саме це робило положення параперсоналізму особливо переконливими для Аліни.
— І в синтоїзмі, знаєте, — казала вона Каневській, — є дуже схожі моменти. Буддизм і йога уявляють це інакше, але все-таки подібно. А стародавні народні повір’я…
Каневська все життя була матеріалісткою.
— Так що, — спитала вона, — це ліки від поліартриту?
— Тут про це прямо не сказано, — невпевнено відповіла Аліна. — Обіцяють повну рухомість. А втім, можна перевірити, рецепт нескладний, ліки нешкідливі. Я вам їх замовлю у свого знайомого фармаколога, йому обов’язково треба показати все це?
Аліна знову загорілася. Вона була переконана, що порятунок від поліартриту — то лише побічна дія чарівного ліку, а головне — переміщення особи по своїх часових іпостасях. Для початкуючого лікаря Аліна була надто вже безвідповідальною особою.
Дощ не вщухав уже котрий день, і Каневській часом здавалося, що легенди про всесвітній потоп могли з’явитися лише під акомпанемент саме такого безперервного осіннього дощу. Погода вплинула на всіх: Славко нудився й капризував, Тума Малюк мовчав у своїй клітці, а суглоби старенької наче просякли біллю.
Удень на хвильку забігла Аліна, залишила в передпокої маленьку пляшечку і одразу зникла, кивнувши через вікно головою.
Каневська згадала про ліки лише тепер, коли позбулася всіх денних клопотів і вже несила було терпіти біль у суглобах. Вона вийшла до передпокою, і саме цієї миті оглушливо загримів грім, завило в димарі, здавалося, вітер от-от зірве дах. Каневська вхопила пляшечку й кинулася до кімнати.
Тума Малюк вивільнив голівку з-під крила і, здавалося, осудливо подивився на неї: мовляв, північ уже, в таку ніч давно пора спати, аби швидше діждатися ранку й позбутися цієї страшної негоди, а не тинятися по кімнаті. Каневська відмахнулася від нього: їй не можна жити швидше, вона ще мусить виростити онука. Старенька підійшла до ліжка, в якому спав Славко, поправила на ньому ковдру, потім відкрила пляшечку і накапала у склянку десять крапель зеленавої рідини — саме стільки, скільки було вказано в рецепті, й випила.
Тієї ж миті наче вихор підхопив її старече, немічне тіло і поніс, несамовито рвучи його, мов ганчір’яну ляльку.
Наче громове зітхання пронеслося по залу, наче вітер забуття, і Евеліна вхопилася за поручень, щоб не впасти. Їй стало млосно, вона сповзла на нижню сходинку, зімкнула повіки. У короткому забутті вона побачила темну високу кімнату з абажуром, з кліткою папуги у кутку, усе було до болю знайоме. Дивна утіха була в тій кімнаті, такій несхожій на довгий, сліпучо-білий зал зі скульптурами, картинами на стінах і особливою, музейною тишею. За цими стінами вона не могла нічого собі уявити — там було ніщо, абсолютна невідомість. Господи, хоч би хто зайшов! Важко, як сімдесятилітня старушенція, вона підвелася й підійшла до широкої прозорої панелі в стіні. І вмить усе стало на свої місця. За музеєм, де йому й належало бути, розкинувся парк “Олімпія”; по білих, розпечених сонцем плитах йшли поодинокі перехожі, спекотний вітер нагинав прибережні пальми, за дальнім молом, за вигином пляжу виднілися, наче розмиті суховієм, знебарвлені млою громаддя літнього міста. Звідси, з третього ярусу експозиції, цей звичний пейзаж знову видався їй нереальним, незрозумілим. “Еві, Еві, що з тобою?” — спитав би у неї зараз Марк. Вона піймала себе на тому, що шукає на панелі ручку, аби відчинити вікно. Та панель була герметичною.
