Мертва голова - Бєляєв Александр Романович (читать книги .txt) 📗
XIV. ЧОТИРИ ТРУПИ І СЛОНОВА КІСТКА
Спати лягли рано. Мпепо цієї ночі не вартував і заснув сном праведника. Міцно заснув і стомлений Броун. Кокс стояв на варті, а Бакала заліз під ковдру, але, видно, не спав. Кілька разів Бакала підводив голову, запитально поглядаючи на Кокса, але той заперечливо хитав головою: “Рано”.
Щербатий місяць показався з-за лісу, освітивши тьмяним сяйвом галявину. Десь у лісі жалібно закричало, мов дитина, якесь звірятко, попавшись на зуби хижакові. Броуна не розбудив цей звук — мабуть, міцно спить. Кокс ствердно кивнув головою. І Бакала, який стежив за кожним жестом Кокса, зразу ж підвівся й заклав руку за спину, очевидно витягаючи з задньої кишені револьвер. Я вирішив, що треба починати діяти. І встругнув номер, до якого звичайно вдаються індійські слони, збираючись налякати ворога: вони щільно притискують отвір чобота до землі й починають щосили дмухати. Виходить дивовижний, страхаючий звук: тріск, булькання, хропіння. Цей звук міг би розбудити й мертвих. А Броун не був мертвий.
— Який це чорт тут грає на тромбоні? — вигукнув він, піднімаючи голову і витріщаючи сонні очі. Бакала присів навпочіпки.
— Ти що, танцюєш? — спитав Броун.
— Я… слон, проклятий, розбудив мене! Іди геть!
Але я не йшов, і через деякий час, коли Броун знову заснув, повторив свій фокус. Кокс уже підходив до Броуна з револьвером у руці, коли я що було сили затрубив. Броун схопився, підбіг до мене і дуже боляче вдарив мене ребром долоні по кінчику хобота. Я швидко згорнув хобот і відійшов.
— Уб’ю кляту тварину! — крикнув він. — Це не слон, а якийсь диявол. Мпепо! Віджени слона звідси в болото!.. Чого у тебе в руках револьвер? — раптом спитав Броун, підозріливо оглядаючи Кокса.
— Я хотів пальнути раз—другий у Тремпа, щоб він забрався геть.
Броун знову ліг на землю й почав засинати. Я відійшов на кілька кроків, не перестаючи спостерігати, що діється в таборі.
— Проклятий слон! — сичав Кокс, погрожуючи мені кулаком.
— Він чує звіра, — зауважив Мпепо. Юнак хотів виправдати мої вчинки, не підозріваючи, як близько він од істини. Так, я ревів тому, що чув звірів — двоногих, безпощадних звірів.
Уже на світанку Кокс кивнув головою Бакалі. Вони швидко підбігли: Кокс до сплячого Броуна, Бакала — до Мпепо, і обидва одночасно вистрілили. Мпепо скрикнув, жалібно і пронизливо, мов те звірятко, що кричало вночі, підвівся, струснувся, упав і швидко-швидко посмикував ногами, а Броун не проронив жодного звуку. Все сталося так швидко, що я не встиг попередити нещасних…
Проте Броун був ще живий. Він раптом підвівся, сперся на лікоть правої руки і вистрілив у Кокса, що схилився над ним. Той упав мов підкошений. Прикриваючись його тілом, Броун почав стріляти в Бакалу. Бакала зарепетував:
— А-а! Рудий ошуканець! — вистрілив один раз і кинувся тікати. Та, пробігши кілька кроків, Бакала раптом закрутився на одному місці, як це буває з людьми, коли куля влучає їм у голову, і повалився на землю. Броун тяжко зітхнув і відкинувся навзнак. Різкий запах крові стояв над галявиною. Все стихло. Тільки хрипів Броун. Я підійшов до нього і подивився в обличчя. Очі його вже помутніли. Але він зробив ще один судорожний рух і ще раз вистрілив. Куля трошки подряпала мені шкіру біля коліна правої передньої ноги.
XV. ВДАЛИЙ МАНЕВР
І нарешті — це було в Матаді — мені поталанило. Був вечір. Сонце спускалося за вершини гір, що відділяли басейн Конго від океану. Я йшов лісом недалеко від річки, поринувши в невеселі думки. Я вже почав шкодувати, що не побіг тоді разом із стадом у загін. Тепер я б не ходив вигнанцем: або скінчилися б усі мої земні страждання, або ж я став би чесним робочим слоном. Праворуч від мене, крізь гущавину прибережного лісу, в промінні призахідного сонця рубінами палала ріка. Ліворуч росли велетенські каучукові дерева з надрізами на корі. Судячи з цих надрізів, десь тут близько мусили бути люди.
Я пройшов ще кількасот метрів і вийшов на оброблені поля, де росли маніока, просо, банани, ананаси, цукрова тростина і тютюн. Обережно ступаючи, я пройшов по межі між цукровою тростиною і тютюновим полем. Межа привела мене до великої галявини з будинком посередині. Біля будинку нікого не було видно, а на поляні недалеко від мене бавилися діти: хлопчик і дівчинка семи—дев’яти років грали в серсо.
Діти не помітили, як я вийшов на поляну і раптом, піднявшись на задні ноги, дуже чудно писнув і затанцював. Діти побачили мене й завмерли від подиву. А я, радіючи, що вони не заплакали й не повтікали в першу хвилину, викидав такі кумедні колінця, які, мабуть, і не снилися дресированому цирковому слонові. Хлопчик перший захопився й почав сміятись. Дівчинка заплескала в долоні. Я танцював, перекидався, ставав то на передні, то на задні ноги, робив курбети.
Діти ще посміливішали і вже підходили до мене. Нарешті я обережно простяг хобот і запропонував хлопчикові сісти на нього й погойдатись. Хлопчик після деякої о вагання зважився і, сівши на кінець зігнутого хобота, почав гойдатись. Після цього я погойдав і дівчинку. Признатись, я так зрадів товариству цих веселих маленьких білих людей, що сам захопився грою і не помітив, як до нас підійшов високий худий чоловік з жовтуватим обличчям і запалими очима, які свідчили про те, що в нього недавно був приступ тропічної пропасниці. Він дивився на нас з невимовним подивом і, здавалось, онімів. Нарешті його побачили й діти.
— Тату! — вигукнув хлопчик по-англійськи. — Дивись, який у нас хойті-тойті!
— Хойті-тойті?! — повторив батько глухим голосом. Він стояв, опустивши руки, і зовсім не знав, що робити. А я почав люб’язно кланятись йому і навіть… став перед ним на коліна. Англієць посміхнувся й поляскав мене по хоботу.
“Перемога! Перемога!” — радів я…”
***
На цьому й закінчується розповідь слона. Власне кажучи, на цьому можна закінчити і його історію, оскільки дальша доля Хойті-Тойті не становить особливого інтересу. Слон, Вагнер і Денисов зробили чудову прогулянку в Швейцарію. Слон, дивуючи туристів, гуляв на околицях Веве, де колись любив гуляти Ринг. Іноді слон купався в Женевському озері. На жаль, того року рано похолодніло, і нашим туристам довелося вернутися в Берлін у спеціальному товарному вагоні.
Хойті-Тойті і досі працює в цирку Буша, чесно заробляючи свій щоденний трьохсотшістдесятип’ятикілограмовий пайок і дивуючи не тільки берлінців, а й багатьох іноземців, які спеціально приїжджають в Берлін подивитись на “геніального слона”. Учені ще й тепер сперечаються про причини цієї геніальності. Одні кажуть — “фокус”, другі — “умовні рефлекси”, треті — “масовий гіпноз”.
Слона доглядає Юнг, надзвичайно ввічливий і запобігливий. Глибоко в душі Юнг побоюється Хойті-Тойті і підозріває, що тут не без чортовиння. Уявіть собі: слон кожного дня читає газету, а одного разу витяг з кишені Юнга коробку з двома колодами карт для пасьянса — і що ж? — коли Юнг випадково прийшов до слона, то застав його за розкладанням пасьянса на днищі великої бочки. Юнг нікому не розповів про цей випадок: він не хоче, щоб його вважали брехуном.
***
Написано за матеріалами Якима Івановича Денисова. І.С.Вагнер, прочитавши цей рукопис, написав: “Усе це було. Прошу не перекладати цього матеріалу на німецьку мову. Таємниця Ринга мусить бути збережена принаймні для близьких”.
