Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
— Так. Але…
— Ви самі, Олександре Миколайовичу, стверджували, що в даному разі логіка нам не допомогла, — сухо мовив полковник і заохотливо глянув на Михайла Дмитровича.
— Дійте самостійно.
— Заждіть хвилинку, — попросив Олександр Миколайович, коли вони вийшли з автомобіля і лишилися самі на вулиці. Крізь засмагу його обличчя проступала нездорова жовтизна, темні кола збільшували очі, надаючи поглядові невластиву йому відчуженість.
Михайло Дмитрович відчув болючий укол жалощів: з цією людиною він пропрацював пліч-о-пліч десять років і завжди бачив її впевненою в собі, бадьорою, енергійною, іноді — майже величною. Він, Олександр Миколайович, умів приймати круті рішення та брати на себе відповідальність там, де інші б не наважились, умів оцінити заперечення опонента і погодитися з ними, навіть коли вони суперечили його власній, щоправда, невстояній думці. Тільки подумати, як він змінився! І голос його звучить інакше:
— Вам не спадає на думку, чому він увесь час тікає від нас? — Жовна опукло перекочувалися на вилицях.
Михайло Дмитрович дивився на свого начальника, випнувши губу.
— Ви насправді не знаєте відповіді?
Олександр Миколайович кивнув.
“Він просто боїться цієї думки, правди. Вона рівнозначна ще одному визнанню вини. Та навіть зараз він хоче грати безпристрасного керівника — роль, котру він виконує все життя. Не така вже й погана роль. І все ж раніше я йому дозволяв робити це, а тепер не дозволю. Надто дорогу ціну довелося заплатити”.
Стоячи до свого начальника впівоберта, виставивши праве плече вперед, як на дуелі, Михайло Дмитрович запитав, даючи противнику останню змогу відступити від фатального бар’єра.
— Хочете, аби я вам сказав?
Олександр Миколайович кивнув удруге. Виклик було прийнято.
— Хіба ви не пам’ятаєте, скільки разів ми сперечалися до хрипоти в лабораторії, чи можна його прилаштувати для роботи на Землі, серед людей? І ви завжди мовили рішуче “ні”. Ви боялися, що він уже самим своїм існуванням принижуватиме людей. Одного разу ви навіть сказали, що воліли б знищити його, аніж мати своїм колегою в науці. Якщо пам’ятаєте, я просив вас не говорити цього при ньому. Та ви відповіли, що він чує не краще за шафу, бо не мас вух.
І ви гадаєте…
“Невиправний! Він і зараз вдає, наче не розуміє. Ну то маєш!” — Михайло Дмитрович облизав губи і вистрелив:
— Так. Переконаний, що він чув нас. Не знаю, яким чином, — може, у вигляді електромагнітних хвиль, — але він сприйняв цю інформацію. А в тому, що він не бажає бути знищеним, немає нічого дивного. Як і в тому, що він хоче вивчити своїх творців, тільки вони цього не помічають.
Обличчя Олександра Миколайовича викривилось і скам’яніло, мов маска, та вже через кілька секунд він оволодів собою. Губи його на мить розтулились і стиснулись у тверду владну лінію. Маска змінилася на звичайну, щоденну. З її прорізів дивилися суворі, упевнені в собі очі.
— Він може прийти до невтішних для нас висновків, — прорік Олександр Миколайович.
“Дарма я його жалів, не варто було”, — подумав Михайло Дмитрович і махнув рукою, рубонувши повітря ребром долоні.
— У тисячний раз нагадую вам ту ж саму формулу гуманістів: розум і добро неподільні. Втім, глухий теж має вуха, проте зостається глухим…
Алі страшно було самій залишатися вдома. Вона не могла позбутися враження, ніби хтось за нею підглядає. Іноді здавалося, що за вікном мигає тінь, і вона прожогом кидалася до вікна. Примарювалися шерехи, і вона блукала кімнатами, заглядаючи в усі кутки. Разом із нею кімнатами блукали тіні.
То їй хотілося, щоб Юра приїхав, а то вона починала боятися цієї години. Боялася, що доведеться виконувати обіцянку, дану полковникові. Вона старалася абстрагуватися від цього, однак не могла не думати про те, що розшукують Юру, що над ним кружляють зграї вертольотів, що на нього чатують озброєні оперативники. Вона подумки благала його, заклинала: “Іди, рідний, іди швидше і якнайдалі — туди, де тебе не дістануть”. Аля дивувалася собі: “Як же це я йду проти всіх? Як смію? Адже полковник сказав, що розшукати Юру необхідно “в інтересах людства”. Полковник — статечний, умудрений, правдивий. От і виходить, що я — проти людства? Ні, не проти. Просто людство — якесь загальне для мене поняття, абстракція. А Юра — конкретний, близький. Можливо, треба поміняти їх місцями за ступенем абстракції. Адже людство — це люди, такі ж, як я. А він…”
Однак перед її думками виростала стіна, глухий мур, частокіл спогадів. Вона не могла думати про Юру як про штучну істоту з ворожими намірами. Вона згадувала його обійми, його подих на своїй шкірі, його захват: “От, виявляється, як це буває…”
Аля забувалася тільки на роботі і старалася не залишати собі часу для відпочинку та сторонніх роздумів. Коли допікали запитаннями про Юру, вона ставала злою і дратівливою, і їй давали спокій навіть доскіпливі й нетямовиті. Вона не могла збагнути, що з нею коїться, по-різному називала свої почуття і не зносила, коли хтось при ній заговорював про чекання.
Аля навмисне блукала вечорами найбільш відлюдними вулицями, зупинялася у найтемніших алеях парку, аби Юра, якщо він усе-таки ховається в місті, міг підійти до неї, не ризикуючи.
Кілька разів їй наснилося, що він повернувся, і потім вона довго лежала, переживаючи сон. її навідували подруги та знайомі, розповідали про свої жалі й радощі. Вона давала їм цілком розумні, слушні поради. її колега, Маргарита Петрівна, дивувалася: “Алько, та ти, їй-бо, зробилася мудрою!”
Одного разу їй наснився Юра дуже ясно — він увійшов до кімнати, висунув із ніші письмовий стіл, розклав його і почав щось писати. Вона пам’ятала, що тінь од стола сягала її постелі, падала на подушку.
“Юро!” — гукнула вона.
Він повернув до неї змучене обличчя.
“Коли ти повернешся?”
“Я весь час поряд з тобою”, — відповів він.
“Хочу, аби ти повернувся назавжди”.
“Не вимовляй цього слова. Назавжди — страшне поняття. Чорно-фіолетова порожнеча, де не чути ні кроків, ні стукоту годинника”.
Вона заклично простягла до нього руки, та в цю мить пролунав дзвоник у двері. Вискочила в передпокій, одімкнула замок.
У двері бочком просунувся Михайло Дмитрович. Підніс капелюха, вклонився.
— Доброго ранку, — привітався. — Даруйте за ранній візит, — і ще раз підніс капелюха, відкриваючи лисіючу голову. — Мені необхідно з вами поговорити.
— А де ваш грізний начальник? — спитала Аля, придивляючись до відвідувача.
— Кого ви маєте на увазі? — Михайло Дмитрович вирішив, що вона вважає його за співробітника міліції.
— Тепер, здається, на мене черга вибачатися, — задоволено відказала Аля.
Михайло Дмитрович засміявся. Він умів сміятись, як дитина, — заливчасто і невтримно. У сміхові брало участь усе тіло: стрибали повні губи, тряслися плечі, розмахували руки. Аля теж усміхнулася. Крига скресла.
Та вже наступної миті Аля спохмурніла і запитала:
— Хочете говорити про нього?
І про вас, — відповів Михайло Дмитрович, витираючи хусточкою спочатку піт з лоба, затим — сльози.
— А що про мене говорити? Зі мною все ясно.
— Все, та не все. Як у коханні: і місяць світить, і гори високі.
І, щоб Аля не встигла кинути вже наготовлене: “А це стосується лише мене”, Михайло Дмитрович швидко додав:
— Юра гідний кохання. Це я вам кажу цілком об’єктивно, як один із його батьків.
Він і тут не міг стриматися від жарту. На щастя, Аля не помітила цього. Її зацікавило в його словах зовсім інше: “Він знає про Юру багато”.
— Він — оригінальна людина, — вів далі вчений, зовсім невимушено і природно вимовивши слово “людина”. — Могутня, мудра. І, як усяка мудра людина, він не може бути злим. Розум і зло несумісні, бо зло завжди нерозумне.
— Ви їм це казали?
— Звичайно.
І що ж вони?
— Хто не хоче почути, той не почує.
— Вони й мені не повірили. А він же любить мене по-справжньому.
У словах Алі вчувався прихований виклик, і Михайло Дмитрович поквапливо підтвердив:
