Таємниця двох океанів - Ткач Д. (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
— Та ви подивилися б, Арсене Давидовичу, який чудовий екземпляр Стоміаса потрапив мені до рук! Без довгого придатка під нижньою щелепою!
— От як! Цікаво, звичайно, — стримано відповів зоолог. — Проте прошу вас не відпливати далеко. Будьте спокійні.
Але Горєлов так захоплювався переслідуванням риб, що раз у раз зникав у підводній пітьмі, іноді на довгий час. Це, певно, настільки турбувало зоолога, що він, нарешті, підплив до Цоя і, не включаючи телефону, а притиснувшись своїм шоломом до його шолома, сказав:
— Коли побачиш, Цой, що він далеко запливе, пливи за ним…
Голос зоолога глухо звучав під шоломом Цоя. Цой коротко відповів:
— Гаразд, Арсене Давидовичу.
В міру наближення до підводного хребта все частіше почали траплятися горби, ували, похилі височини, які іноді стрімко обривалися з того чи іншого боку.
Незабаром один з горбів опинився між Цоєм і Горєловим.
— Ах, хай йому чорт! — крикнув раптом Горєлов. — Що за краса! Ну й риба! Просто немов для свята ілюмінована!
Ніякої риби перед Горєловим не було, але, заховавшись за горбом, він погасив ліхтар, зупинив гвинт і опустився на схил, продовжуючи розмовляти:
— Промах!.. Ну ні, красеню, не втечеш… Зник!.. Погасив вогні, негідник! Який жаль! Тепер не найдеш, звичайно… Можете й ви пожалкувати, Арсене Давидовичу! Зовсім невідома риба. Абсолютно кругла, з чотирма рядами блакитних і червоних вогників.
— Ну, нічого не поробиш, Федоре Михайловичу, — відповів було зоолог. — Повертайтесь…
— Ах, знову з'явилася! — радісно перебив його Горєлов, не зрушуючи з місця. — Тепер не випущу! Я до цього спритника з погашеним ліхтарем підпливу. Подивимося…
Він побачив блакитний вогник, який швидко нісся до горба і все більше розгорявся. Незабаром внизу, під собою, він розпізнав постать людини, яка зигзагами, на десяти десятих ходу, обпливала простір біля горба.
Горєлов наповнив свій повітряний мішок і відразу зііявся на двісті метрів над вершиною горба. Включивши ліхтар і запустивши гвинт, він ринувся на схід, час від часу вимовляючи задиханим голосом:
— Подивимося… не втечеш… Викручуєшся, чорте?.. Не допоможе, не допоможе… Ага! От диявол барвистий! Вислизнув!
— Та киньте, Федоре Михайловичу… Будьте ж спокійні! — волав зоолог з турботою в голосі.
Але Горєлов перебив його:
— Зараз, Арсене Давидовичу… Зараз… Просто біля рук крутиться.
Показалася висока стрімка стіна. Горєлов спливав поруч неї, піднімаючись все вище й вище над рівнем дна. На висоті близько двох тисяч метрів відкрилася ущелина із спадистими боками, вкритими скелями та уламками, які давно втратили під товстим шаром мулу свої гострі кути й грані. Горєлов наблизився до однієї з цих скель, найбільшої, і зник за нею.
— Де ж ви, Федоре Михайловичу? — долинув у цей момент до Горєлова тривожний голос зоолога. — Ми чекаємо біля горба, який роз'єднав вас з Цоєм.
— Пливу назад, Арсене Давидовичу, — відповів Горєлов.
Він швидко вийняв з екскурсійного мішка чотирикутний ящичок, установив його на одному з плоских уламків, прикріпив зігнуті спиці, натягнув між ними тонку дротину і з'єднав її з кнопкою для електричної рукавиці. Протягом всіх цих маніпуляцій Горєлов продовжував з перервами говорити:
— Пливу прямо на норд… Я, здається, відплив од горба на зюйд… Зараз приєднаюсь до вас, Арсене Давидовичу. Тисячу разів прошу пробачення за затримку. Мисливська жилка розгорілася. Горба щось не видно… А повинен був би вже з'явитися… Що за оказія! Доведеться вам пеленгувати мені, Арсене Давидовичу…
— Казав же я вам, Федоре Михайловичу, зберігайте рівновагу! — з досадою відповів зоолог. — Ваша глибина?
— Три тисячі двісті десять метрів від поверхні моря, — винувато відповів Горєлов і виключив усі телефони.
Після цього він натис кнопку на боковій стінці ящика. Частина передньої стінки відкинулася, на ній відкрилися ряди кнопок, загорілося вузеньке віконце на верху ящичка, за віконцем повільно поповзла паперова стрічка. З-під металевих пальців Горєлова понеслися в простір сигнали:
«ЕЦІТ… ЕЦІТ… Говорить ІНА2… Відповідай, ЕЦІТ… ЕЦІТ… ЕЦІТ… Говорить ІНА2…»
Повідомлення тривало хвилин десять. Горєлов припинив працювати пальцями й почав уважно стежити за паперовою стрічкою, яка розгорталася за віконцем апарата. На стрічці потяглася ниточка крапок і тире. Горєлов змінився на обличчі, на ньому відбивалися то переляк, то обурення. Раптом він схопився і закричав задиханим голосом:
— Це вже не інформація! Я не зобов'язаний! Це… це вже занадто!..
Згадавши, що його ніхто не чує, він опустився перед апаратом і, чіпляючись неслухняними пальцями за клавіші, почав вибивати відповідь. Знову потяглася ниточка крапочок і тире. Пальці вибивали тепер уже боязко й непевно. Потім за віконцем з'явилася ниточка — коротка, наче команда, — і обірвалася.
Важко дихаючи, Горєлов заплющив очі. Чоло його покрилося потом, він підняв руку, щоб витерти його, але стальна рукавиця глухо задзвеніла об шолом і рука безсило впала. Його обличчя в розсіяному світлі ліхтаря було блідосинє, як у мерця; під вилицями рухались жовна.
За хвилину він нахилився над апаратом, поволі вибив кілька літер, закрив апарат і застиг біля нього з заплющеними очима.
Нарешті, він підвівся, насилу випростовуючи затерплу ногу, запустив гвинт на десять десятих ходу, включив телефон і з засвіченим ліхтарем на шоломі ринувся в західному напрямі вниз, на дно.
— Федоре Михайловичу! Федоре Михайловичу, — пролунав знову, котрий уже раз, голос зоолога. — Відповідайте! Де ви? Що з вами?
— Га? Що? — тихо, кволим голосом промовив Горєлов, немов опритомнюючи. — Арсене Давидовичу, це ви?..
— Так, так!.. — зраділо відгукнувся зоолог. — Де ви? Чому ви так довго не відповідали?
— Я… — все тим же слабким голосом відповів Горєлов. — Мені раптом зробилось погано… Не знаю… Я лежу
на якійсь скелі… Я плив на ваші пеленги… і раптом… Я, здається, знепритомнів… Зараз мені краще… Пеленгуйте, будь ласка. Я попливу до вас…
На всьому ходу, вже майже біля самого дна, Горєлов з усієї сили шпурнув ящичок униз. Хмаринка мулу знялася звідти, вказуючи місце, де ящичок глибоко і назавжди зарився в дні океану.
— Вам стало погано? — перепитав зоолог і замислено додав: — От як… М-м-м… Так, шкода… Дуже шкода… Підпливайте до нас. Я вас направлю з ким-небудь назад на підводний човен. Вам треба відпочити. Пеленгую. Глибина та сама? Напрямок такий же?
За п'ять хвилин Горєлов стояв на горбі поруч з зоологом, вислуховуючи його нотації і слабо виправдуючись.
— Тепер от треба пеленгувати ще Павлику і Цою! — говорив з неприхованою досадою зоолог. — Я їх розіслав шукати вас. Скільки часу даремно пропало! Минуло вже три години, як ми вийшли з підводного човна, а зібрано — дрібниці!
Незабаром з'явився з підводної пітьми вогник Пав-лика, а ще за кілька хвилин показався Цой. Обидва мовчки опустилися на горб біля зоолога, жодним звуком або жестом не виявляючи радості чи хоч би пожвавлення, чого можна було б природно чекати, коли вони побачили товариша, який зник, а тепер благополучно повернувся.
Коли Цой з Горєловим, відправлені зоологом на підводний човен, зникли з очей, Павлик, притиснувшії свій шолом до шолома зоолога, хвилюючись і кваплячись, сказав:
— Я плив з погашеним ліхтарем, зигзагами, вгору і на ост. На глибині тисячі п'ятисот метрів побачив вогник. Він швидко нісся вниз, на вест. Я наблизився й пізнав його. Потім я плив за ним, тримаючись вище метрів на сто. Мені здалося, що він щось кинув на дно, хоч не знаю напевно, я був далеко…
Доставивши Горєлова на підводний човен, Цой поплив назад до зоолога і працював з ним до кінця екскурсії. Годин через чотири всі повернулися на підводний човен. Зоолог, виконуючи обов'язок лікаря, пішов до Горєлова, щоб провідати його, а Цой з Павликом швидко попрямували в каюту комісара, в якого застали й Орєхова.
— Ну, що? — нетерпляче спитав ще з порога Цой.
— Та що! — похмуро й нехотя відповів Орєхов. — Нічого! Чи не наплутав ти там, хлопче? — звернувся від до Павлика.
