Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно txt) 📗

— Вітер майже сім балів, капітане.

— Спустити марселі.

- Єсть, капітане.

— Зміняти кожної години вахти. Дозорця в бочку на грот.

- Єсть, капітане.

— Буде помічено вогні, негайно будити мене.

Янсен примружився на непроглядну пустелю океану. Місяць ще не сходив. Зорі запнула пелена. За всі ці п’ять діб шляху на північний захід його не покидало відчуття захопленого легкого тремтіння в усьому тілі. Що ж — з піратства жили прадіди. Він, кивнувши, попрощався з помічником і зайшов до каюти.

Низька комфортабельна, опоряджена шкірою і лакованим деревом капітанська каюта — строге житло самотнього моряка — була наповнена присутністю молодої жінки.

Передусім тут пахло парфумами… Ватажок піратів душилася так, що у мертвого б заворушилася селезінка. На спинку стільця недбало кинуто фланелеву спідничку й золотистий светр.

Мадам Ламоль спала на його койці (Янсен усі ці п’ять днів, не роздягаючись, лягав на шкіряний диванчик). Вона лежала на боці. Губи її трохи розтулені. Обличчя — осмагле морським вітром. Гола рука закладена за голову. Рум’янець од сну. Піратка!

Тяжким випробуванням була для Янсена оця войовнича ухвала мадам Ламоль поселитися разом з ним у капітанській каюті. З бойової точки зору — правильно. Йшли на розбій, можливо, — на смерть. Принаймні якби їх спіймали, обох повісили б поруч на щоглі.

Стоячи в каюті, духмяній од парфумів, він з відчаєм і захопленням дивився на миле обличчя, на своє кохання.

Можливо, причиною в усьому були вікінги, [61] морські розбійники, пращури Янсена, — ті, котрі плавали далеко від рідної землі морями у червоних човнах з піднятою кормою і носом на зразок півнячого гребеня, з навішеними вздовж бортів щитами, з прямим вітрилом на ясеновій щоглі. Біля такої щогли Янсен-пращур і співав про сині хвилі, про грозові хмари, про світловолосу діву, про ту далеку, що чекає на березі моря і дивиться в далечінь, — минають роки, і очі її, як синє море, як грозові хмари. Ось із якої дистанції насувалася мрійливість на бідолашного Янсена.

Він боявся, що вона прокинеться. Нечутно підійшов до дивана, ліг. Заплющив очі. Шуміли хвилі за бортом. Шумів океан — співав давню пісню про чарівну діву. Янсен заклав руки за голову, і сон та щастя здолали його.

— Капітане!.. (Стукіт у двері). Капітане!

— Янсен! — стривожений голос мадам Ламоль голкою пробіг крізь мозок.

Капітан Янсен підхопився, — виринув із здичавілими очима із сновидіння. Мадам Ламоль квапливо надівала светр.

— Тривога, — сказала мадам Ламоль, — а ви спите… У двері знову постукали — і голос помічника:

— Капітане, вогні з лівого борту.

Янсен розчинив двері. Вологе повітря увірвалося йому в легені. Він закашлявся, зійшов на місток. Ніч була непрозірна. З лівого борту в далечині над хвилями коливалося два вогні.

Не відводячи очей од вогнів, Янсен пошукав на грудях свисток. Свиснув. Озвалися боцмани. Янсен скомандував виразно:

— Аврал! Свистати всіх наверх! Спустити вітрила!

Пролунали свистки, вигуки команди. З бака, з юта висипали матроси. Вони, мов коти, полізли на щогли, загойдалися на реях. Зарипіли блоки. Задерши голову, боцман прокляв усе святе, що є на світі. Вітрила впали. Янсен командував:

— Право руля! Вперед — повний! Гаси вогні!

Посуваючись тепер на самих моторах, “Арізона” круто повернула. З правого борту зметнувся гребінь хвилі і покотився палубою. Вогні погасли. У цілковитій темряві яхта затремтіла, розвиваючи граничну швидкість.

Помічені вогні швидко виростали з-за небокраю. Скоро темним обрисом виринуло судно, що дуже диміло, — двотрубний пакетбот.

Мадам Ламоль вийшла на капітанський місток. На голову вона насунула плетений ковпачок з китичкою, на шиї — пухнастий шарф, що вився за спиною. Янсен подав їй бінокль. Вона піднесла його до очей, та, оскільки дуже хитало, довелося покласти руку з біноклем на плече Янсенові. Він слухав, як калатає її серце під теплим светром.

— Нападемо! — сказала вона і близько, твердо глянула йому в очі.

Метрів за п’ятсот “Арізону” помітили з пакетбота. На ньому зі штурвального містка замахали ліхтарем, потім низько завила сирена. “Арізона” без вогнів, не озиваючись на сигнали, мчала під прямим кутом до освітленого корабля. Він уповільнив хід, почав завертати, намагаючись уникнути зіткнення.

Ось як описував за тиждень по тому кореспондент “Нью-Йорк-Геральд” цю нечувану річ:

“…Була без чверті п’ята, коли нас розбудило тривожне виття сирени. Пасажири вибігли на палубу. Після світла кают ніч видавалася схожою на чорнило. Ми помітили неспокій на капітанському містку і нишпорили біноклями в темряві. Ніхто до ладу не знав, що трапилося. Наше судно уповільнило хід. І враз ми побачили це… На нас мчав якийсь небачений корабель. Вузький і довгий, з трьома високими щоглами, схожий обрисами на швидкохідний кліпер, на кормі та носі його бовваніли дивні ґратчасті вежі. Хтось жартома крикнув, що це “Летючий голландець”… На мить усіх охопила паніка. За сто метрів од нас таємничий корабель спинився, і різкий голос звідти прокричав у мегафон по-англійському:

“Спинити машини. Погасити топки”.

Наш капітан відказав:

“Перш ніж виконати наказ, треба знати, хто наказує”.

З корабля крикнули:

“Наказує королева Золотого острова”.

Ми були ошелешені. Що це — жарт? Нове нахабство П’єра Гаррі?

Капітан відказав:

“Пропоную королеві вільну каюту і ситий сніданок, якщо вона голодна”.

Це були слова із фокстрота “Бідний Гаррі”. На палубі вибухнув дружний регіт. І одразу на таємничому кораблі, на носовій вежі, з’явився промінь. Він був тонкий, як в’язальна голка, сліпучо-білий, і линув з купола вежі не розширюючись. Нікому тієї хвилини не спадало на думку, що перед нами найжахливіша зброя, будь-коли вигадана людством. Ми перебували у веселому гуморі.

Промінь описав петлю в повітрі і впав на носову частину нашого пакетбота. Почулося жахливе шипіння, спалахнуло зеленувате полум’я розрізуваної сталі. Дико закричав матрос, що стояв на юті. Носова надводна частина пакетбота впала в море. Промінь підстрибнув, затремтів у височині і, знову спустившись, промчав паралельно над нами. З гуркотом на палубу впали верхівки обох щогл. У паніці пасажири кинулися до трапів. Капітана поранило уламком.

Все інше відомо. Пірати підпливли на шлюпці, озброєні короткими карабінами, зійшли на борт пакетбота і зажадали грошей. Вони взяли десять мільйонів доларів — усе, що було у поштових переказах та в кишенях пасажирів.

Коли шлюпка з награбованим повернулася до піратського корабля, на ньому яскраво освітилася палуба. Ми бачили, як з ґратчастої вежі спустилася висока худорлява жінка у плетеному ковпачку, стрімко зійшла на капітанський місток і приклала до рота мегафон. Одкинувшись, вона крикнула нам:

“Можете гвільно пливти далі”.

Піратський корабель повернув і надзвичайно швидко зник за небосхилом”.

Події останніх днів — напад на американську ескадру дирижабля “П. Г.” і наказ по флоту про бомбардування- стривожили усе населення Золотого острова.

У контору посипалися заяви про розрахунок. Із ощадної каси забирали вклади. Робітники радилися за дротами, не звертаючи уваги на жовто-білих гвардійців, які з похмурими і рішучими обличчями походжали поліцейськими стежинами. Виселок скидався на розтривожений вулик. Марно завивали мідні труби та били турецькі барабани. Марно п’ятнадцять провокаторів докладали нелюдських зусиль, щоб перетворити поганий настрій на національну колотнечу. Ніхто нікому в ці дні не хотів вивергати щелепи за те тільки, що він живе за іншим дротом.

Інженер Чермак розклеїв по острову урядове повідомлення. Було оголошено військовий стан, заборонено збіговиська та мітинги, до особливого розпорядження ніхто не мав права вимагати розрахунку. Населення застерігали від критики уряду. Роботи в шахтах повинні тривати безперервно вдень і вночі. “Тих, хто грудьми підтримує у ці дні Гаріна, — йшлося у зверненні, — тих чекає казкове багатство. Легкодухих ми самі викинемо з острова. Пам’ятайте, ми боремося проти тих, хто заважає нам розбагатіти”.