Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
Полковникові раптом здалося, що він бачить тисячі облич. Він розрізняв з-поміж них обличчя своїх дітей, дружини, обличчя рідних та знайомих, яких він покликаний оберігати. Вони дивилися на нього з надією… А для отого, званого супермозком, ці обличчя були нічим, загальним тлом, матеріалом для дослідів…
Тарнов не раз спіткався із смертю, як говорили його співробітники, “ніс у ніс”. Колись, ще замолоду, він один затримав трьох злочинців. Поранений, спливаючи кров’ю, вія доставив їх у відділення міліції і на порозі знепритомнів. А вже по трьох тижнях, які довелося пролежати в лікарні, зголосився добровольцем в опергрупу, що відбувала на пошуки вкрай небезпечного бандита. Він і тепер не любив “прокисати в кабінеті” і нерідко, незважаючи на розноси від начальства, особисто очолював опергрупи.
Та, побачивши, як супермозок пер напролом крізь кордон роботів, полковник відчув справжній страх. Він боявся, що ані ціною власного життя, ані навіть сотень життів своїх товаришів не зможе зупинити цей всезмагаючий “танк” з незнаної плоті, не зможе врятувати тих, хто довірився йому…
Рішення прийшло саме по собі. Полковник трошки підвівся, сперся на бильце ліжка. Його погляд знову був твердим і гострим, як лезо меча. Він відповів черговому:
— Ми посилимо охорону сьомого квадрата. Але на посту номер один залиште тільки жінку-лікаря, котра там перебуває. У підготовлений до старту корабель помістіть устрій, який вам передасть мій помічник.
Полковник зачекав, поки черговий піде, і тільки потому дозволив собі відкинутися на подушки. Великі краплі поту стікали його обличчям. Він розумів, що поспішив із наказом. Треба ще порадитись з Ельбором Георгійовичем…
Темне небо піднімалося дедалі вище, поступово відшаровуючись од землі, і між ним та землею з’явилися рожеві смуги. Проступали з темряви гігантські гідродомкрати, стріли із захватами та вітровими кріпленнями, платформи, щогли. Світанок зливав рожеві смуги в одну, наповнював їх кров’ю й вогнем. Десь оподалік кричала птиця, переміщаючись усе далі до обрію.
Юрій минув смугу загорджень і патрульні пости, прямуючи до сьомого квадрата. Він проходив повз людей і роботів так близько, що міг їх торкнутися рукою. Він навіть не знав, що серед людей с самбісти й дзюдоїсти, кращі працівники розшуку. Багато з них не побоялися б сам на сам вийти на затримання цілої групи. Але зараз ці люди ніяк не реагували на його появу. Він відбивався у сітківці їхніх очей, але сигнали гасилися фільтрами мозку, не відбиваючись у свідомості. Якби людям сказали, що хтось іде повз них, вони б не повірили. Мозки роботів було заблоковано за тим же принципом.
Юрій ішов упевнено, відкрито. Він знав, що цим разом ніхто не зуміє зупинити або хоча б затримати його. Ввійшов у сьомий квадрат і подивувався силі-силенній постових. Потім почалася безлюдна зона. “Що вони ще замислили?” — подумав він з деяким неспокоєм, але не сповільнив руху.
Він думав:
“…Не можна сказати, що я починаю експеримент найкращим чином. За логікою мені слід було спокійно ждати, поки люди створять організм-корабель і запустять мене на орбіту. Вони б передбачили в кораблі кожен гвинтик, вони б щедро поділилися зі мною всіма знаннями, які, на їхню думку, потрібні мені для виконання завдання. Вони не хотіли дати мені лише одного — свого єства, бо гадали, що це для мене необов’язкова якість, зайва розкіш. Вони б нізащо не повірили, що без цієї “необов’язкової якості” я не міг би виконати те завдання, для якого мене було створено…”
“…Люди створили мене не тільки для того, щоб я проникнув у Горловину Всесвіту, але й для того, щоб я, дослідивши будову світу, відповів на питання питань, на котре вони самі не змогли відповісти. Вони тисячі разів запитували себе: для чого ми мучилися, любили, ненавиділи, народжувались і вмирали? Для чого? Я можу відмахнутися від цього запитання. Але тоді я не взнаю: для чого я? Чи є в усьому цьому який-небудь сенс, чи мені належить його придумати? А чи те, про що я думав раніше, — це переддвер’я єдиної відповіді і не треба шукати іншої? А можливо, я силкуюся знайти щось у хаосі, котрий є відповіддю сам по собі, і якщо я виділю в нім щось, то виділю це тільки для себе, і лише для мене це буде вірним? Чи можна знайти провідний промінь у спалаху вибуху, що складається з проміння оскаженілих молекул та атомів? Хто зуміє відшукати головну ноту в галактичному шумі? Може, навіть мої пошуки виявляться неоригінальними і неможливими до вирізнення нотами в загальному шумі, в хаосі, який складається із суцільного пошуку?
А втім, я впадаю в іншу крайність. Адже в шумі морських глибин існує головна повторювана нота. Певні причини породжують вибух, і вибух у свою чергу щось породжує. Хіба я не переконувався багато разів, що навіть за дуже складними вчинками людей, котрі здавалися випадковими і незбагненними, стоять цілком певні спонукальні мотиви? їх виявлялося не так уже й багато, в усякому разі не набагато більше, ніж літер в абетці, з яких люди складають безконечну кількість слів, — іноді, аби приховати, іноді, аби викрити ці самі мотиви.
Можливо, так і у Всесвіті, якщо досліджувати його не тільки зсередини, але і ззовні, пощастить відшукати декілька головних причин розвитку, головних стимулів і, тримаючись за них, мов за провідні нитки в лабіринті, прийти до єдиної відповіді? Або ж нічого не вийде, і, смикаючи за ці нитки, я уподібнюсь мусі і ще більше заплутаюсь у павутинні сумнівів?”
Юрій зупинився. Він не міг і кроку ступити, не міг руху зробити, настільки безглуздою здалася йому вся його витівка. Він увімкнув усі свої органи і побачив світ доокола себе грімкотливим і виблискуючим у музиці радіації. Світ звивався в радіохвилях, вивергав потоки часток, зіштовхувався, спалахував зеленими та оранжевими звуками. Він був розкладений у колонки цифр, зібраний у пучки формул, у пилоподібні та синусоїдальні запахи, відбивався в кривих дзеркалах своїх згинів, у плинній і студеніючій теплоті, що виконувала танок смерті.
Та скільки він не вслуховувався в зелені шарпані звуки, в мелодію вогню та сліпучих завихрень, скільки не сприймав ласкавих і колючих, загрозливих хвиль, скільки не вдивлявся в танок трикутників і зрізаних конусів, у ревучі водоспади цифр, не було не тільки відповіді, але й підказки. Світ навколо нього вибухав і гримів, зміївся і кусав сам себе за хвіст, утиканий зірками, мов реп’яхами, народжував і вбивав себе, воскресав і розцвітав суцвіттям, але не розкривався. Світ був байдужий до нього, сигома.
Тоді він зібрав воєдино всю міць своєї далекобійної уяви, сполучаючи її з найточнішими і найбезстороннішими аналізами, об’єктивними, мов холод вічної ночі, і спробував побачити світ таким, яким він буде там, куди він має устромитися. На нього навалилося крижане обпалююче безгоміння, байдужість якого він добре уявляв. Страх заморозив йому душу — він уперше злякався, що й там не знайде відповіді.
І коли він уже опустився, вже розчарувався, вже впав у відчай, уже хотів замкнутися, ніби у коконі, в малій людській сутності, якої ледве встиг набути, сама собою виникла в пам’яті одна з найкоротших фраз, одна з найнепомиль-ніших істин, подарованих йому людством: “зупинка — смерть”.
І він знову рушив уперед.
Починався коридор між вежами, що вів до стартового майданчика. В кінці коридора знаходився пост № 1. Юрій помітив здалеку маленьку жіночу постать. Неясне почуття виникло у нього. В цьому почутті були й тривога, і жаль, і — що явилося, як удар грому, — чекання радості. Все це промайнуло, зникло, бо в наступну мить пам’ять проявила і співставила зображення із зразками, які знаходились у ній, — і Юрій упізнав Алю. Він мав би у відповідності із своїми намірами просто навести поле, ласкаво оповити ним її і зробити те ж саме, що зробив з патрульними.
Він подумав:
“…Я не повинен затримуватись ані на мілісекунду. Адже все розраховано без допусків. Я ввійду у підпростір у момент Великого протистояння. Лише тоді я зможу виявити Горловину…”
