Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич (мир книг .txt) 📗

Кілька разів я робив такі спроби, і весь час з однаковим успіхом.

Тоді, хоч як це було фантастично, я нарешті зрозумів: мій погляд, скерований крізь дивну плівку, мабуть, так поляризувався, що набував чудодійного ефекту: змушував і собаку, і голуба ставати лагідними й лащитися… “Гм, це ж тварини, — подумав, я. — А як буде з людьми? Невже й вони… Втім, як я зможу дивитися на них крізь плівку? Та дуже просто!”

Я приліпив прозорим клеєм плівку до правого скла моїх окулярів, і це було зовні цілком непомітно. Так, з кого ж почати?

Звісно, насамперед з Люди. Ця вродлива кароока дівчина не хоче й глянути на мене. Вже кілька разів я, заходячи до сусідньої лабораторії, запрошував її піти в театр, на концерт або на танці. Ні, вона тільки хитала головою й холодно відповідала, що їй дуже ніколи — у неї дипломна робота. “Ну, гаразд, це буде непоганою спробою”, — подумав я.

Увійшовши до лабораторії, де вона працювала, я сказав:

— Добрий день, Людо. Як ви гадаєте…

Вона підвела на мене заклопотані очі — і враз їх погляд змінився. О диво! Люда глянула на мене напрочуд лагідно, мовби навіть закохано і, не чекаючи, доки я закінчу фразу, заговорила:

— Вікторе, милий, мені так неприємно, що я досі не скористалася вашим запрошенням. Ви, мабуть, це мали на увазі? Так от, я дуже рада піти з вами кудись, якщо ви хочете!

— Людо, я…

— Мовчіть, мовчіть! Я заздалегідь згодна. — І вона подарувала мені такий чарівний погляд, що я навіть трохи зашарівся. А вона вела далі: — Може, в кіно? Кажуть, чудовий фільм…

Я розгублено дивився на неї, забувши про плівку, приклеєну до моїх окулярів. І тільки пішовши з лабораторії, згадав про неї. Можливо, прихильне ставлення Люди залежало виключно від цієї плівки? Хтозна… І я сумно зітхнув. Ні, про таке не хотілося й думати!

Одне слово, випадок з Людою, либонь, не був вирішальний. І я згадав: інженер районного житлоуправління! Ось де все стане ясним. Справа в тому, що в квартирі, де я жив на шостому поверсі, протікав дах. І від цього на стелі весь час з’являлися руді плями. А всі намагання жильців добитися ремонту даху розбивалися об байдужість саме цього інженера. “Піду до нього” — вирішив я.

Інженера я застав самого. Він сидів за столом, заглибившись у папери. Вираз його обличчя не віщував нічого доброго, і я навіть пошкодував, що зайшов сюди.

— Добрий день, — промовив я якнайпривітніше. Інженер житлоуправління зловісно мовчав.

— Добрий день, — повторив я, дивлячись на його скуйовджене волосся. Інженер неуважно кинув, не підводячи очей:

Ну, що у вас там? Коротше!

— У мене… бачите, дах протікає… То я…

— У всіх щось протікає. Далі?

І він неохоче поглянув на мене неприязними очима, похмуро і… Я навіть не вирішив ще, як саме, бо незадоволений вигляд його обличчя зник, наче його змило губкою. Це була вже зовсім інша людина! Я очманіло дивився на нього, а він поквапливо говорив:

— О, сідайте, будь ласка! Ви курите? Ні? Заздрю, бо сам я кілька разів хотів кинути, та все справи, справи… То, кажете, дах у вас протікає? Ай-яй, яка неприємність! Ну, це ми одразу відремонтуємо, про що мовити!.. Ось, — почав він швидко писати, — ось вам записка до виконроба. Я пишу йому, що це — невідкладне завдання. Отже…

Він передав мені папірець. Я тільки кліпав очима.

— Завжди радий допомогти приємній людині, — вів далі інженер. — Може, скляночку чаю?.. Вам нічого більше не треба? Шкода, шкода… Та не поспішайте, милий друже, так хороше поговорити з вами. Як у вас там працює водогін? Може, ще щось?.. Коли що, так ми…

Розгублений, я зайшов до гастронома, щоб купити чогось на вечерю. Тут було як завжди. Перед прилавком стояла черга покупців, одна продавщиця неспішно різала любительську ковбасу, двоє інших жваво й весело розмовляли про якісь цікаві для них речі, одвернувшись до стійки з вином і коньяком. Я спочатку постояв у черзі, а потім рішуче підійшов до прилавка, де оті дві розмовляли одна з одною.

— Послухайте, дайте мені двісті грамів любительської…

— Я зайнята, — недбало кинула одна з продавщиць.

— Але…

— Не заважайте. Вам же ясно сказали, що ми зайняті, — кинула друга, неохоче повертаючи до мене обличчя зі старанно підмальованими очима. Вона перехопила мій погляд — і раптом засяяла чарівною косметичною усмішкою:

— Будь ласка, будь ласка! Вам нарізати чи шматком? Кажете, любительську? А може, трошки шинки? У нас сьогодні прекрасна ліверна ковбаса. І сосиски надзвичайні! Не треба? Шкода, може, нарізати вам московської ковбаси? Хоч п’ятдесят грамів, я наріжу вам найтоншими шматочками, буде наче сто…

Вона сяяла й щебетала, її пальці з наманікюреними нігтями рухалися із шаленою швидкістю. Широко розкривши очі, я дивився на цю гастрономівську фею. Яке щастя, що я попав до неї!..

— А чого ви, громадянине, без черги? — почув я грубий чоловічий вигук.

— Справді, вліз потихеньку! Мабуть, по знайомству, — додав інший обурений жіночий голос.

Я нервово поправив окуляри. І треба ж було, щоб моя рука необережно торкнулася плівки на склі! Я не встиг і охнути, як плівка відскочила й впала на підлогу. Негайно знайти її!

Але було вже пізно. Гостра шпилька на каблуці обуреної власниці жіночого голосу наступила на неї й розчавила її на найдрібніші уламки. Я не міг знову зробити такої ж плівки, бо не знав, що саме було в тій суміші, яку я випадково хлюпнув у тигель…

…Так я безнадійно втратив мій чудодійний поляризатор, але не втратив надії, що й без нього мене зустрічатимуть приємними усмішками ті, до кого я звертатимуся.

Адже це так легко!

КАМІНЬ З ПЛАНЕТИ ТАУ

Цей непоказний круглий камінь завбільшки з кулак і досі лежить у сейфі мого друга Андрія Дашевського з кібернетичного інституту Академії наук. Він скидається на роз’їдений, наче вкритий візерунками дикий камінь, тільки занадто вже круглий і набагато важчий за нього, мовби залізний чи свинцевий. Саме тому його й помітили серед інших валунів, викинутих течією маленької карпатської річки Джулянки. Помітили й звернули увагу на нього.

Андрій взагалі й не збирався показувати мені цей камінь. Я зайшов до нього, щоб поговорити про нову електронну обчислювальну машину, з якою він працював уже досить давно. Я знав, що ця машина універсальна: відповідно до поданої їй програми вона може не тільки робити обчислення, а й творити справжні чудеса — принаймні з погляду такої некваліфікованої людини, як я: перекладати різні тексти на інші мови, грати в шахи й навіть писати вірші.

Ми поговорили з Андрієм про цю машину. Він охоче розповів про її надзвичайні властивості, спробував розтлумачити мені, як вона працює, в популярній лекції про “вузли” й “елементи”. Втім, я швидко заплутався в тих поясненнях і тільки безпорадно кліпав очима. Андрій помітив це, посміхнувся і безнадійно махнув рукою. Ми закурили.

— Слухай, Андрію, — сказав я, — а чи могла б твоя машина зробити таке, що, як кажуть, не мало б прецеденту? Ну, наприклад, розплутати якусь своєрідну загадку. Не математичну, а зовсім іншого плану.

Андрій задумливо поглянув на мене:

— Власне, кожну загадку можна розглядати з математичного боку. А як саме — це залежить від багатьох причин… Ти сказав — своєрідну? — Він знову замислився. Потім рішуче поклав сигарету в попільницю й промовив: — Ну, гаразд. Я розповім тобі те, про що не казав ще нікому.

Зацікавлений, я дивився, як Андрій підвівся, підійшов до сейфа, відімкнув його важким ключем, вийняв звідти якусь річ і поклав на стіл:

— Поглянь. Як ти думаєш, що це таке?

Це був звичайний дикий камінь, тільки роз’їдений, наче вкритий візерунками. Невпевнено я роздивлявся його, потім узяв у руку, поважив — нівроку собі! Я одразу звернув увагу, що поверхня каменя мовби подовбана якимсь гострим знаряддям, наче хтось намагався встановити, з яких порід складається він. Я нічого не сказав. Тільки спитав:

— Дуже важкий… Наче з золота чи свинцю…