Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна (читать полную версию книги TXT) 📗

— Яна вже одужала настільки, що я забрала її додому. Терненко вам, певно, сказав про це…

— Так.

— Вона почуває себе зараз добре. Та річ у тім, що Яна забула… Розумієте, вона забула все, що тоді сталося з нею…

— Забула? Як — забула? Це що, наслідок травми?

— Ні. Це — результат мнемокорекції. Гадаю, ви чули про неї.

— Чула.

— Усе, пов’язане із вашим братом, викреслено з її пам’яті. Для неї не було ні їхнього знайомства в новорічну ніч, ні розлуки, ні листів, ні останньої зустрічі, ні трагічного спіткання з блискавкою…

— І вона не знає навіть, хто врятував їй життя?

— Нічого не знає, Іро.

— Але ж це… страшно. Все одно, що вбити Сашка вдруге.

Ольга рвучко підняла голову.

— Іро, у вас є діти?

— Ще нема.

— Тоді вам справді важко зрозуміти мене… Я захищаю свою дитину!

— Як хочете, але в цьому є щось… несправедливе. Виходить, для того, щоб знову стати здоровою і щасливою, вона мусить забути все, що любила?

— “Забуть усе, щоб не любить нічого…” — прошепотіла Ольга.

— Це з її віршів?

— Так.

— Ольго Іларіонівно, а ви не замислювались над тим, що… обкрадаєте Яну? Саме так, обкрадаєте. Позбавляючи її страшного горя, водночас одбираєте в неї й велике щастя. Навіть спогади про це щастя…

— Іринко, вам шкода прекрасного почуття, хочеться, щоб Яна назавжди зберегла пам’ять про вашого брата… Але ж не забувайте: я — мати. Не хочу, щоб моя дочка впала під нестерпним тягарем, бо добре знаю силу її пристрастей, а тому можу передбачити й силу її болю…

— Ольго Іларіонівно, я щодня маю справу із надчутливими приладами, це мій фах. Але не створили — та й не створять — приладів таких, щоб вказали межу горя й відчаю, визначали силу кохання й дозували забуття. Все це може вирішити лише сама людина — співмірно із своєю душею. Вирішити — і не помилитись…

Ірина рішуче попрямувала до виходу — і в цей час двері розчинилися: Яна саме повернулася з прогулянки. Вона привітно кивнула гості.

— До побачення, Яно, — мовила Ірина. Зацокотіли по сходах підбори.

— Хто це був, мамо? Таке знайоме обличчя…

— Ох, татку, нарешті! Як я скучила за тобою! Скільки можна літати?

— Янко, донечко! Давно ми не бачилися… Дай-но гляну на тебе. Схудла, поблідла, самі очі світять… Як ти?

— Добре, тату. Не хвилюйся за мене.

— А мама на роботі?

— Як завжди. Ото вона зрадіє! Скажи, а ти надовго?

— Надовго, Янко.

— Мама саме скінчила чергування, скоро прийде. Ти вже знаєш, що вона не працює в лабораторії?

— Ні, вона нічого не казала, коли ми зустрілися після польоту. А що?

— Це через мене, тату.

— До чого тут ти?

— Знаєш, нехай у нас із тобою буде таємниця — як раніше, коли я була малою, добре? Я хочу сказати тобі, поки мама не повернулася…

— Що ж у тебе за таємниці з’явилися, Янко?

— Вона тобі про Сашка все розповіла?

— Про… якого Сашка, доню?

— Про Сашка Крицького, тату. Не роби такі здивовані очі. Я хочу тільки спитати: тобі відомо все чи я мушу пояснити сама? Хто він був для мене і чому його не стало…

— Не треба, Янко. Але звідки…

— Таточку, пригадай, ти любив жартувати, що я зневажаю навіть такий визначний здобуток техніки, як друкарська машинка, не кажучи вже про комп’ютер…

— А ти й досі записуєш вірші ручкою в зошиті?

— Бачиш, один раз я відступила від своїх звичок. Усі Сашкові листи, щоденник свій, останні вірші, перед? тим як залишити їх мамі, продублювала на нашій старенькій еомці. Мама добре заховала, а може, й знищила їх, бо оберігала мене від занадто сильного потрясіння, вона навіть не здогадувалася про те, що існує ще один запис — у пам’яті комп’ютера… Я прочитала все, коли повернулася додому…

— Отже…

— Ти тільки мамі не кажи. Я не хочу, щоб вона знову нервувала. Годі з неї моєї хвороби… Я бачилася з Сашковою сестрою. Вона мені й розповіла про те, чого не було й не могло бути в щоденнику…

— І що ж тепер, доню?

— Ох, важко як, тату! Дуже важко… Але ти не бійся, я витримаю. Недаремне ж я ваша дочка.

Пам’ять — немає кращого друга.

Пам’ять — немає гіршого ката.

Що над тобою — щастя чи туга?

Не одрікайся!

ПОЗНАЧЕНА БЛИСКАВИЦЕЮ

Частина перша

ЛИЦЕ ГРІЗНОГО БОГА

 Віта розплющила очі. Кам’яна стіна, змурована з грубо тесаних брил, поступово вималювалась перед нею в напівтемряві. По ній сповзали тьмяні краплини води. Тхнуло, мов у льосі.

Дівчина безтямно втупилась у цю стіну. Якусь мить тому вона стояла в гамірливому вокзальному юрмиську. й радість переповнювала її так, що, здавалось, от-от поллється через вінця і хлюпне веселковими бризками на всіх, хто поряд. У скляній стінці кіоска відбивалося струнке, миле, впевнене в собі дівча у новому синьому платтячку, зі спортивною сумкою через плече, котре рішуче стріпнуло коротко стриженим світлим волоссям і лукаво підморгнуло їй. Такого привітного липневого дня які ще могли бути сумніви! Іспити вона складе якнайкраще, стане студенткою, житиме в гуртожитку, знайде нових друзів!..

Нічого не скажеш, привітно зустріли! Що це, злочинна зграя, яка полює серед білого дня за симпатичними приїжджими дівчатками? Чи такий собі тест на витривалість та винахідливість для абітурієнтів із провінції? Чортівня якась! Здогади немовби змагалжся між собою в безглуздості. Нічого, зараз вона все з’ясує.

Віта спробувала поворухнутися. Ого, довгенько, мабуть, спочивала, бо ліва рука геть затерпла, всі м’язи стали чужими — і ціла вічність минула, поки вона повернулася на правий бік.

Важка краплина зірвалась зі стелі і впала Віті на щоку. Дівчина здригнулася. Мов крізь товстий шар вати, долинули до неї невиразні звуки: брязкіт металу, глухі удари, уривчасті вигуки.

Вона лежала у вузькому коридорі, що кінчався тупиком. Під низьким склепінням мигтіло полум’я — в розколині між камінням стримів смолоскип. Дивні звуки ставали дедалі гучнішими. Віта посунулась уперед, і її коліно торкнулося холодної вологої підлоги. Дівчина лише тепер помітила, що лежить на цупкому зеленому покривалі. А воно ще звідкіля взялося?

Очі врешті призвичаїлися до тремтливого світла, і Віта аж рота розкрила: у підземеллі точився бій, дзвеніла криця! Ураз відчуття нереальності того, що відбувається, вичавило з неї останні краплини бадьорості й оптимізму. Що за мара? Пригадала підземний перехід, широкі двері з написом “Вихід у місто”, цифрове табло на фасаді вокзалу — і раптом підземелля, де б’ються на мечах!

Віта намацала долі свою сумку — єдину знайому й зрозумілу їй тут річ, обома руками вчепилася в неї і почала спостерігати за боєм.

Невдовзі вона зрозуміла: напасників було троє, усі в жовтих сорочках, із блискучими шоломами на голові. А захищав вузький прохід, що вів до неї, лише один. У нього не було шолома. В одній руці він тримав короткий меч, в другій — овальний щит. Раптом Віта зловила себе на тому, що вболіває за нього: один проти трьох! До того ж їй страшенно не сподобались обличчя нападаючих. Шоломи мали невеличкі щитки, які захищали ніс та очі, і це надавало воїнам зловісного вигляду. “Де й познаходили таких…” — дівчина подумала про них, як про акторів, що знімаються в фільмі. Та ось воїн, який весь час стояв до неї спиною, озирнувся, і вона побачила обличчя, вкрите густою чорною бородою, широко поставлені великі очі, їхні погляди зустрілися, і враз Віта із жорстокою ясністю збагнула: бій — справжній, і чорнобородий захищає її! Він знає, що там, у кутку, за його спиною, щулиться розгублена дівчина…