Година Бика - Єфремов Іван (книги бесплатно без TXT) 📗
— Тепер можна говорити вільно, — сказав він, вмощуючись на дивані.
— Навіщо така пересторога? — усміхнулась Родіс. — Нехай би собі слухали й записували.
— Ні в якому разі! — переможно вигукнув інженер. — Зараз ви все зрозумієте! Чагас, обравши відлюдне місце, зробив першу велику помилку. В дуже старих храмах є лабіринти секретних приміщень, забуті з плином часу й невідомі володарям, тому що далекоглядні дослідники, історики й архітектори зуміли зберегти таємницю для нас, «джи». У двох подібних будовах — Дзеркальній Вежі, у хвостовій півкулі й Куполі Білих Сот, у столиці, зараз розмножують прилади — ДПА й ІКП… А цей Храм Часу досліджений недавно. Моєму другові, архітектору по відновленню старих будов, пощастило, та й то випадково, знайти старовинні плани. Ви тут абсолютно вільні. В будь-який момент під носом «лілових» ви можете покинути Сховище Історії або зустрітися тут з ким побажаєте.
— Друге набагато важливіше, — радісно сказала Родіс, — це гарантія безпеки для тих, хто до мене приходить. Вихід до міста мені зараз ні до чого. Стеження за мною обов’язково комусь нашкодить. А взагалі я можу завжди, коли захочу, пройти крізь охорону «лілових».
— Невже? — здивовано й шанобливо вигукнув Таель. — Яким чином?
— Побачите, — обіцяла Родіс, — але як би нам подивитися плани?
— Завтра я приведу архітектора, а зараз покажу підземний хід. І мені час іти, щоб не викликати підозри надто довгим перебуванням у вас без свідків… Отак, — інженер увійшов до задньої кімнати, що слугувала спальнею, опустився навколішки біля грубої стіни і, взявши ногу Родіс, поставив її носок проти непомітного заглиблення на підлозі. Легко вдаривши по п’яті, він примусив Родіс натиснути на приховану клямку. Потужні пружини потягли вбік вузьку й товсту плиту. З вертикальної щілини війнуло затхлістю підземелля. Інженер увійшов у чорну пітьму, поманив за собою Родіс. Там він засвітив ліхтарик і показав на іржавий важіль, поворотом якого прохід зачинявся.
— Сюди можна тільки увійти, а повертатися треба іншим шляхом. У ті часи не існувало автоматики, та вона й не вціліла б за багатьох століть, — пояснив Таель.
Вони спустилися вузькими кам’яними сходами у товщі стіни, двічі повернули й почали підніматися. На останньому східці із стіни стирчала серпоподібна рукоятка. Родіс натиснула її і мимоволі примружила очі від світла, опинившись у своїй спальні, тільки з іншого боку.
Таель підскочив, ухопився за кінець карниза за вікном і плавно опустився на ньому, засунувши стіну.
— Якщо хтось ненароком поверне рукоятку, стіна лишиться зачиненою. — Тормансіанин сяяв, як хлопчик, що знайшов скарб.
— Завтра ми чекатимемо вас за стіною у цей же час. Якщо вам щось завадить, дайте сигнал інфразвуком СДФ. Їжу вац привозитимуть з Палацу Цоам. Не їжте нічого, ми самі будемо вас годувати. Знаючи ваш простий смак, не сумніваюсь, що наші харчі вам сподобаються. Але сьогодні доведеться попоститись.
Фай Родіс тільки усміхнулась.
— А тепер я змушений залишити вас, — сказав Таель. Узяв руку Родіс, наміряючись піднести її до губів. Після «подарунку смерті» вона дозволяла інженерові цю ніжність і сама іноді цілувала його в лоб. Але сьогодні вона злегка відвела руку й промовила:
— Я піду з вами.
— Як? Навіщо? А «лілові»?
Фай Родіс усміхнулась. Вона опустилася до статуї змії і вийшла на відкриту галерею під малозоряне нічне небо.
«Лілові», що тупцяли біля входу у п’ятий храм, зверхньо привітали знайомого їм Таеля і не помітили Родіс.
Біля головних воріт зібралося декілька «лілових» з командиром на чолі. Дотримуючись формальності, він попросив картку Таеля, не помітивши земної жінки, що йшла поряд з ним.
Нарешті Родіс і Таель вийшли на майдан до пам’ятника Всемогутньому Часові. Родіс бачила його мигцем з машини і тепер вирішила роздивитись. Чотири високих ліхтарі кидали мертве ртутне світло на пам’ятник.
— А як увійдете назад? — захвилювався Таель.
— Як вийшла.
— Масовий гіпноз! — здогадався інженер. — У нас його застосовують для громадського каяття. Біологи розробили спеціальний апарат у вигляді змії. Поєднання музики, ритмічних рухів і світлового гіпнозу.
— У нас є багато людей з вродженими здібностями. Підсилюючи їх особливим плануванням, люди стають лікарями, але ось я не стала лікарем. Непотрібний історикові хист раптом згодився…
Віддалік почулася чиясь хода. Інженер зник за постаментом, а Родіс повільно рушила навколо стародавнього пам’ятника, намагаючись зрозуміти почуття народу Ян-Ях, який жив тисячоліття тому. Чотири воєдино злиті чоловічі постаті гігантських розмірів. «Всемогутньому часові», — прочитала Родіс величезні золоті знаки на круглому п’єдесталі. Обличчям до відкритого простору, звідки сходились тісні вулиці, що піднімалися з міста, стояв, розставивши ноги, кам’яний велетень з байдужим, німим виразом обличчя. Обома руками він тримав широкий щит з написом, через верхній край якого перегиналась змія тормансіанської породи із стиснутою з боків головою. У відкритій пащі стирчали отруйні зуби. «Хто потривожить могилу Часу, буде вкушений розбудженим змієм», — промовляв напис на щиті. З правого боку, приховуючи усмішкою зле потайне знання, Час у своїй другій подобі пропускає під простягнутою рукою чергу безликих людей, які виходили з-під п’єдесталу. На другому боці той же гігант, жорстоко розтягнувши широкого рота і роздувши ніздрі приплюсну-того носа, обрушував товстий, оббитий цвяхами дрюк на тих, хто обійшов сектор п’єдесталу. Люди корчилися, захищаючи обличчя і голови, падали на коліна, звиваючись, розкриваючи чорніючі роти у застиглих криках страждання. Там, де зброя вже не сягала, люди падали в провалля, закрите ледь помітною решіткою.
Четвертий бік пам’ятника, повернутий до храму, був облямований доріжкою із скла того ж кольору, що й камінь пам’ятника. Тут четверте обличчя велета осявала усмішка, сумовита, сповнена розради і дивного торжества. З ласкавою обережністю він схилявся над юрмою молодих чоловіків І жінок а красивими й дужими тілами, що рвалися до нього. Вони тяглися до гіганта, а він ніби гладив долонею ниву піднятих до нього рук і перехиляв широку чашу на звернені до нього з надією і радістю обличчя.
Тиха й зосереджена, Фай Родіс повернулась до своїх відрізаних від усього світу апартаментів І зв’язалася по СДФ з Евізою, змалювавши їй розташування нового помешкання. Евіза під’єднала Вір Норіна, і Родіс заспокоїлася, що її вигнання не відбилося на товаришах. Очевидно, невдоволення Чойо Чагаса було спрямоване тільки проти неї.
Зараз у Родіс не було нікого дорожчого за Чеді, Евізу в Вір Норіна, загублених у величезній столиці. За Чеді Родіс боялася найбільше. Перебуваючи серед найневихованішої і найнедисциплінованішої частини населення, Чеді не могла розрахувати всі мотиви їхніх вчинків. Але Евіза запевняла, що у Чеді все добре й вона назбирала багато цікавих спостережень. І Родів спокійно заснула на новому місці, не звертаючи уваги на безперервне потріскування дерев’яних балок і мостин. У безпросвітній темряві, неначе старовинна лампадка, горів крихітний вогник СДФ; негайно зніме тривогу, якщо з’явиться непроханий гість чи зміниться хімічний склад повітряна домовлений час Родіс вдяглася по-тормансіанськи — у широкі штани, блузу з гладенької чорної матерії і тверді черевики. Замість ліхтаря Родіс наділа діадему, яка автоматично вмикалась у темряві, і натиснула носком у заглиблення стіни. Перш ніж ступити у відкритий отвір, вона встановила СДФ у першій кімнаті на автоматичне ввімкнення поля. Убезпечивши своє житло від нежданих гостей, Родіс засунула за собою стінну плиту.
У кінці перших сходів иа неї чекали Таель і архітектор. Знайомство почалось, як завжди, з довгого погляду й уривчастих, ніби ненароком сказаних слів. І не дивно — сором’язливому малорослому архітекторові, який звик до нечемності сановників і брутальності зовнішнього світу, Родіс, що спускалася сходами у світлоносній діадемі, видалася богинею. Таель тільки усміхнувся, пригадуючи своє власне потрясіння від першої зустрічі з Родіс. Зигзагоподібний спуск привів до галереї, яка кільцем аркад оточувала центральну валу з низьким склепінням. Кам’яні лави ховались у нішах між аркадами. Архітектор підвів своїх супутників до тієї з них, де стояли новенький стіл і масивний циліндр із стовпчиком подвійного ліхтаря, увімкнув його. Сильне червонясте світло залило підземелля. Архітектор трохи відступив назад, вклонився і назвав себе.
