Зірка КЕЦ - Беляев Александр Романович (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗

— Фільмотека!

— Так, книжки на плівці, - каже Нільсон. — Читають їх за допомогою проекційного ліхтаря.

— Легко і компактно, — додає Крамер. — Цілий том, сторінка за сторінкою надрукований на плівці, забирає місця не більше, ніж котушка ниток.

— А газети? — питаю я.

— Їх заміняють радіо і телевізор, — відповідає Нільсон.

— Книжки на плівках — це вже не новина, — каже Крамер. — У нас є речі й цікавіші. Яку ж програму вечора ми складемо для товариша Артем’єва? Давайте так: спочатку світова хроніка. Покажемо, що на Зірці Кец Ми не відстали від світових подій. Потім дайте “Сонячний стовп”…

— Це новий роман? — спитав я.

— Так, до певної міри, — відповів, посміхаючись, Крамер. — Ну, і хоча б “Атмосферну електростанцію”.

Кивнувши головою, Нільсон вийняла з ящика круглі плоскі металеві коробки.

Крамер запропонував мені лягти на ліжко. Потім, поклавши ці коробки в чорний ящик з ручками, надів його мені на голову.

— Лежіть, слухайте, дивіться, — сказав він.

— Лежу, але нічого не бачу і не чую. Абсолютна тиша і темрява.

— Поверніть ручку з правого боку.

Я повернув. Щось цокнуло, тихо задзижчало. Яскраве світло засліпило мене. Я на мить заплющив очі і в той же час почув голос: “Тропічні джунглі Африки розчищають під культурне землеробство”.

Я розплющив очі і побачив у сліпучому промінні африканського сонця синьо-зелену поверхню океану, з на ній — вишикуваний у бойову лінію величезний флот: дредноути, наддредноути, лінкори, крейсери та винищувачі всіх типів і систем. Тут були і старі військові кораблі, що викидали з широкогорлих труб клуби чорного диму, і новіші теплоходи з двигунами внутрішнього згоряння, і найновіші — з електричними двигунами.

Це видовище було таке несподіване, що я мимоволі здригнувся. Невже знову війна? Але яка ж може бути війна, коли з капіталізмом покінчено в усьому світі? Чи, може, мене частують старим фільмом з часів останньої війни, яка привела до революції?

“Військовий флот — знаряддя винищення — ми перетворили на мирний вантажний транспорт”, - провадив далі той самий голос.

Ах, от у чім річ! Засліплений яскравим світлом, я зразу не помітив, що бойові башти з величезними морськими гарматами знято. Замість них на кораблях встановлено вантажні крани. Сотні метушливих катерів, буксирів, барж снують між “бойовою” лінією суден і новенькою гаванню. В гавані кипить робота: розвантажують судна.

Я знову повернув ручку. І… це теж схоже на війну.

Величезний табір, білі намети і фанерні будиночки, пофарбовані в білий колір. Біля будиночків і наметів люди в білих костюмах — європейці й чорношкірі. За табором майже до зеніту здіймається димова заслона. Дим клубоче, ніби від величезної пожежі…

Новий “кадр” — суцільна стіна непрохідного тропічного лісу палає в огні. На попелищі стоять величезні фургони-коробки з металевої сітки на сталевих каркасах. У них порпаються люди, викорчовуючи невеликими машинами пні.

“Тропіки — найбагатші на сонце місця на Землі. Але вони були недоступні для культурного землеробства. Непрохідні ліси, болота, хижі звірі, отруйні гади, комахи, згубні пропасниці, - ось чим були тропіки. Дивіться, чим вони стають тепер…”

Рівнина. Трактори обробляють землю. Чорношкірі трактористи виблискують білими зубами, весело посміхаючись. На горизонті багатоповерхові будинки, густа зелень садів. “Тропіки прогодують мільйони людей… Ідея Ціолковського перетворюється в життя…”

“Як, і тут Ціолковський? — дивуюсь я. — Скільки ж ідей встиг він заготувати про запас майбутньому людству!”

І, ніби у відповідь на цю думку, я побачив інші картини великого перетворення Землі за ідеями Ціолковського.

Перетворення в оазиси пустель за допомогою енергії Сонця; пристосування під житло і оранжерейне “озеленення” досі неприступних гір; сонячні двигуни, машини, що працюють силою припливів, відпливів і морських хвиль; нові види рослин, які використовують більший процент сонячної енергії.

А це вже стосується мого фаху. Про ці досягнення мені відомо.

Світова кінохроніка закінчилась. Після хвилинної перерви я знову почув голос. І все, що він розповідав, немов наяву проходило перед моїми очима.

“Я брав участь у випробувальному пробігові аеросаней нового типу, — говорив голос. — Умови було поставлено досить важкі: проїхати сотні кілометрів тундри далеко за Полярним колом.

Я був начальником пробігу і очолював колону. Ми прямували на північ.

Було темно. Північне сяйво не палало на небі. Лише фари освітлювали путь. Стояли п’ятдесятиградусні морози. Навколо безлюдна засніжена рівнина.

Ми їхали два дні, поглядаючи на компас.

І раптом нам здалося, що небо на обрії рожевіє. — Починається північне сяйво. Буде веселіше їхати, — сказав мій товариш, який вів наші сани.

Через півгодини північний небосхил розгорівся ще яскравіше.

— Дивне якесь північне сяйво, — сказав я супутникові. — Світло зовсім не міниться. І кольори не ті. Звичайно північне сяйво спочатку буває зеленувате, потім розцвічується рожевим кольором різних відтінків. А це світло ніби зірниця, і до того ж зовсім нерухоме. Воно лише поступово посилюється і поволі переходить від рожевого до білого, в міру того як ми посуваємось вперед.

— Може, це зодіакальне ^[4] світло? — сказав мій товариш.

— Це неможливо, зважаючи на місце і час. Та й не схоже: дивіться — світлова смуга проходить майже від зеніту до обрію, поступово розширяючись, як конус.

Ми так захопилися спогляданням загадкового небесного явища, що не помітили глибокої лощовини з досить крутим схилом і мало не поламали санних лиж.

Через кілька хвилин, вибравшись з лощовини, ми помітили потепління. Термометр показував тридцять вісім нижче нуля, а всього годину тому було п’ятдесят.

— Може, це світло випромінює тепло? — сказав я.

— Коли так, то це зовсім не можна пояснити, — заперечив супутник. — Світловий стовп, який отеплює тундру!

Він засміявся.

Стовп лежав на ншому шляху, і нам нічого більше не лишалось, як їхати до цього світового конуса і дізнатися, якщо пощастить, в чому річ.

Ми їхали, а навколо ставало дедалі тепліше й світліше. Скоро мій товариш погасив фари, — вони вже були непотрібні. Далі ми помітили чимраз сильніший рух повітря в напрямі до світлового конуса, а на його вершині побачили сліпучий вузький серп, ніби серп Венери, коли дивитися на неї в бінокль.

Проте в міру нашого просування загадка не тільки не розгадувалась, а ставала ще заплутанішою.

— Це світло надзвичайно нагадує сонячне, — здивовано сказав мій товариш.

Незабаром стало ясно, як удень. Але праворуч, ліворуч і позаду від нас були сутінки, що переходили на обрії в цілковиту темряву. Вітер, що стелився по Землі, дедалі посилювався, здіймаючи вгору сніговий пил. Ми їхали наче в сніговому самумі.

Тимчасом температура почала дуже швидко підвищуватися.

— Мінус тридцять… Двадцять п’ять… Сімнадцять… Дев’ять… — сповіщав мій супутник. — Нуль… Два градуси вище нуля… І це після п’ятдесяти холоду! Тепер мені стає зрозумілим вітер. Очевидно, цей “сонячний стовп” нагріває повітря і ґрунт, — утворюється велика різниця температур. Холодне повітря припливає знизу до теплої зони, а вгорі, мабуть, є зворотні течії теплого повітря.

Але ось ми наблизилися до смуги, на яку безпосередньо падало світлове проміння. Сніжинки, захоплювані вітром, танули: буран перейшов у дощ, який падав не з неба, а налітав ззаду; сніг на землі хутко танув, став пухкий і мокрий. На схилах горбів і видолинків уже дзюрчали струмки. Санна дорога псувалась. Темна морозна полярна зима, немов у казці, оберталася на дружну весну.

Їхати далі ставало небезпечно: можна поламати сани. Я спинився. Спинився і весь поїзд. З аеросаней почали вискакувати водії, інженери, кореспонденти, кінооператори — учасники пробігу. Вони не менше, ніж я, були зацікавлені незвичайним явищем.