Привид іде по землі - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
— Швидше! Не можна втрачати ні секунди!
Мотор тихо зафуркотів. Турист і невідомий сіли до машини. Спалахнули фари, й лімузин помчав назад.
— Ну, що ви скажете, Морісе? — тривожно запитав турист свого нового супутника.
Моріс Потр (а це був він) судорожно повернувся і сказав, заїкаючись від хвилювання:
— Я безмірно вдячний вам, професоре, але це жахливо. Той, кого назвали професором, з докором відповів:
— Ви незадоволені? У мене не було іншого виходу. Адже ви згодилися? Ви ж учений, Морісе! Хіба не краще з ризиком перевірити наукову гіпотезу, ніж сидіти до смерті у в’язниці!
— Ви мене не зрозуміли, професоре. Я кажу тільки про те, що препарат недосконалий. Ви не можете уявити, що я пережив… Тільки-но я ковтнув його, як невблаганна сила почала тягнути мене вниз… Я провалився крізь мури й випав надвір, загрузнувши в землю до колін… Я висмикнув ноги з величезним зусиллям і пішов у домовленому напрямку. Тюремна стіна не тримала мене… Таке враження, ніби я проходжу крізь густу рідину… І ще дуже дивне відчуття… Звуки зникли, стало важко дихати.
— Далі. Далі, — підганяв професор.
— Я думав, що не дійду до машини… Коротка зупинка — і мене проковтнула б земля. Здавалося, що я повис десь у міжзоряному просторі, а навколо тільки тіні предметів… Усе — ефемерне, нереальне.
Лімузин на повній швидкості промчав по вулицях маленького селища, де шофер удень заливав воду в радіатор. Не встигли втікачі виїхати за останні будинки, як позаду почувся високий пронизливий звук сирени. Він підіймався все вище і вище: здавалося, то кричать серед гір якісь потривожені велетні, що їх розбудили зі сну.
Шофер повернув зблідле обличчя до професора.
— Буде погоня!
— Швидше! На автостраду! — крикнув професор. — Там ми зуміємо відірватися від них!
Пролунали постріли. На дорозі виросли дві постаті в формі охоронних загонів. Один з вартових застережливо підняв руку.
— Зупиніться! — закричав він.
Машина вихором промчала мимо, сипонувши в лиця охоронців дощем дрібненької гальки. Блиснули спалахи пострілів. Десь поряд тоненько джиґнули кулі.
— Автострада! — крикнув шофер, круто повертаючи машину праворуч.
Професор полегшено зітхнув.
— Ну, Морісе, я більше не бажаю кидатися заради ваших політичних фікцій у таку кашу. Якщо виберемося звідси, я ставлю вам найкатегоричнішу умову: геть політику. Тільки наука. Чиста наука…
— Знову давня суперечка, — криво посміхнувся Моріс, оглядаючись назад.
— Знову! — з притиском сказав професор. — І на цей раз я не відступлю.
— Гаразд, — миролюбно відповів Моріс. — Поговоримо потім. Нас наздоганяють.
Справді, на автостраді з’явилося кілька яскравих вогнів. То навздогін втікачам виїхало кілька поліцейських машин. Професор поглинув на спідометр. Стрілочка підходила до цифри “170”.
— Ми не можемо розвинути більшої швидкості на колесах, — кинув професор. — Фердінанде! Включай пневматику!
Шофер перевів малесенький важілець на пульті. Машина піднялася вгору й помчала над автострадою, не торкаючись бетону.
— Що це? — здивувався Моріс. Оглянувшись, він побачив, як вогні поліцейських машин почали швидко зменшуватись, а потім зовсім зникли. Переслідувачі безнадійно відстали.
Професор нервово засміявся, потер долоні. Зняв темні окуляри. Блиснули великі чорні очі.
— Нова модель! — пояснив він. — П’ятсот кілометрів на годину. Внизу — пневматична подушка. Принцип ракети… Ну, тепер, здається, все… Щасливо відбулися.
Спереду засяяли яскраві електричні вогні. Лімузин наближався до Бургоса.
Допит у “льолі”
Алессандро протер очі. Сниться йому неймовірна пригода чи все це відбувається насправді? Він ущипнув себе за руку. Боляче! Подивився ще раз на папірець, прочитав. Чи можливо, щоб людина зникла просто на очах, ніби випарувалася в повітря? Але ж ось доказ — малесенька пілюля і дружня записка француза. Він виконав обіцянку — залишив для Лосса стежечку на волю. Хоч і вузенька, але все ж таки це стежечка.
Алессандро згадав мрії Потра. Значить, його фантазії не були химерою. Він, очевидно, працював над проблемою проникнення в тверду речовину. Може, товариші з волі передали йому саме такий препарат?
Потім майнула інша думка. А що, коли нема ні препарату, ні француза-в’язня? Може, все це тільки поліцейська провокація і Потр — її виконавець?
Алессандро затремтів від страху, уявивши, як його, непорушного, везуть через ворота й наглядач пробиває йому груди ломом. Може, цим псам вигідно таким способом позбавитися небезпечного в’язня, який весь час мріє про втечу…
Лосс припав гарячим лобом до шорсткого підвіконня. “Господи, я, мабуть, божеволію. Просвіти розум, не дай розгубитися в таких незвичайних випробуваннях”.
Він подивився на записку й пілюлю. Ні, Моріс не може бути провокатором. Він такий людяний, послідовний у всьому…
Але що тут написано? Знищити записку. Так, негайно! Адже скоро можуть зайти сюди — і тоді… тоді він позбавиться навіть цієї химерної надії на рятунок.
Алессандро хутко розжував папірця, проковтнув. А пілюлю? Куди подіти її?.. Середа. Ще сім діб чекати, коли можна буде здійснити план… Отже, треба заховати її…
Лосс загорнув пілюлю у вату й запхнув у ріжок поли піджака, за підкладку. Якщо навіть його стануть обшукувати — таку маленьку кульку не намацають.
Це було зроблено вчасно. По коридору загупали кроки. Брязнуло вічко. Кілька секунд око наглядача озирало камеру, потім почулася лайка, вигук здивування.
Щось зашамотіло, за якусь хвилину в коридорі залунав голос сеньйора Крокодила.
— Що трапилось, ослячі печінки? — загукав він хрипким пропитим голосом. — Що-небудь натворили, каторжани, щоб ви дихали й не надихалися, щоб вам на тому світі чорти ребра повисмикували й повставляли назад?!
Алессандро метнувся до свого місця, зіщулився й ліг, загорнувшись у лахміття. Він розумів, що зараз почнеться щось страшне.
Скрипнули двері. До камери зайшли наглядачі. Важкий удар упав на спину Алессандро.
— Вставай!
— Що таке? — ніби спросоння пробурмотів Лосс. Страшна пика наглядача з червоно-сизим носом і малесенькими очицями нависла над в’язнем.
— Де Потр?
Лосс із подивом озирнувся навколо.
— Не знаю!
— Не бреши! — заволав наглядач. — Ти не спав. Куди подівся Потр?
— Я не сторож! Це ви повинні знати! — злісно відрізав Алессандро.
— Як розмовляєш, падлюко? — визвірився наглядач і вдарив в’язня носком чобота.
Лосс скрикнув і впав. Крокодил схопив свого колегу за руку.
— Облиш. Може, він справді не знає. Ходімо, треба негайно повідомити начальство. Тут щось незвичайне, хай йому сто болячок у кишки!
Наглядач, розлючено лаючись, вискочив у двері. Лосс помітив, що Крокодил, виходячи з камери, підморгнув йому. Двері зачинилися.
Алессандро стало ясно, що Крокодил мав пряме відношення до втечі Потра. Про це свідчила його поведінка. Очевидно, цього ж наглядача попереджено й про втечу Лосса. Чи вдасться? Чи не зміниться чого? А, може, Крокодил злякається і не захоче ризикувати? Що змушує такого звіра допомагати в’язням?.. А проте, чому він звір? Адже не було випадку, щоб сеньйор Крокодил кого-не-будь ударив. Він тільки лається, як п’яний моряк, але його лайка нікому не причиняє лиха…
Десь надворі завила сирена, пролунали постріли. Звуки сирени посилювалися, підіймалися вище, вони сповнювали єство Лосса тривогою і передчуттям чогось жахливого.
Що буде? Втеча з цієї каторжної тюрми — це, напевне, винятковий випадок. Він викличе шум. Що тепер чекає на Алессандро, що судила йому доля?
…А переполох справді знявся неабиякий. Поліцейські машини не змогли догнати чорний лімузин “американського туриста”. Вартові були переконані, що саме “янкі” був організатором утечі в’язня. Але як? Як це можна було зробити?
Сповістивши про дивовижний випадок у Мадрид міністрові поліції, начальник тюрми дав наказ перевірити обставини втечі й оглянути камеру. Лосса кинули в карцер до кінця розслідування. Два спеціальні працівники тюрми уважно обмацали в камері кожен камінь, оглянули ґрати. Не було жодного натяку на якусь щілинку в стіні або підлозі, ґрати виявилися цілими, навіть фарба на них залишалася непошкодженою.
