Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
Ой, як же повільно йде Дмитро Борисович! Тіара скіфського вождя! Справді, це буде гідним внеском навіть до славнозвісної скіфської колекції Ермітажу, про яку стільки розповідав Дмитро Борисович. І хто ж знайшов ту тіару? Чиє скромне ім’я буде назавжди пов’язане в науці з історією відкриття такої надзвичайної коштовності?..
Мерщій, мерщій! Артем не може більше ждати. Його серце готове вистрибнути з грудей від нетерпіння. Що всередині загадкової скриньки, яку таємницю ховає вона в собі?
Що в ній?
Ліда здивована. — Вміст скриньки. — Літери на пергаменті. — Документ зник! — Заповіт Проніса. — Артем знаходить план.
— Чудовий ранок! Правда, Діано?
Замість відповіді собака лише коротко, але виразно гавкнула. Вона запитливо дивилася на свою життєрадісну супутницю. Короткі вуха собаки були насторожені, міцні напружені лапи були напоготові до стрибка. Діана звично ждала команди для веселої гри, як це бувало завжди під час прогулянок з Лідою. Але цього разу дівчина не поспішала, на повні груди вдихаючи свіже, запашне повітря.
— Ах, як хороше!
Вона стояла на невисокому пагорку. Буйний зелений бур’ян сягав їй до колін, ніжне, тепле проміння ранкового липневого сонця пестило їй обличчя, легенький вітер наче обіймав струнку гнучку постать, лоскотав шию, невидимими невідчутними пальцями перебирав її кучері. Чудово! Вона озирнулася.
Колись — так казав Дмитро Борисович — тут були великі непрохідні лісові хащі. Чому ж вони не збереглись? Як приємно було б поблукати! Мабуть, тоді й дикі звірі водилися тут, і річка була більша, ширша... А тепер? Тепер лісів немає зовсім, тільки де-не-де побачиш невеличкі кущі. Річка вузенька, тихенька, її перепливаєш, навіть не помітивши. Такій завзятій спортсменці, як Ліда, нема навіть де показати свій клас, — хіба що пливти вздовж річки. І все одно не вийде ніякого спортивного інтересу, бо річка звивається, мов гадюка, завертає через кожні десять метрів. І коли пливеш наввипередки, то не бачиш, де лишилися інші; так було і вчора, коли Ліда змагалася з Артемом. Хіба ж це цікаво? До речі, де ж Артем?
— Ти не знаєш, де наш Артем, Діано? Такий він учора був ображений, такий сердитий. А чого? Тільки тому, що ми з Дмитром Борисовичем побували без нього в тій печері. Ну й що? Він розсердився, розгнівався... Дурний хлопець! Куди це він зник з самісінького ранку? А треба було б поговорити з ним... Страшенно не люблю, коли хтось дметься... Може, він купатися пішов? Ану, біжимо до річки! Хто швидше?..
Річка була за пагорком. Ліда мчала вниз, розмахуючи руками, стрибаючи через бур’ян, нестримно сміючись. Діана, зрадівши довгожданій забавці, вирішила, здавалося, теж показати свої здібності. Вона блискавкою пролітала над бур’яном, одним стрибком випереджаючи дівчину, ховалася на мить у траві — і виринала звідти, мов шалена, намагаючись на ходу схопити Ліду за спідницю. Дівчина відмахувалася від неї, викручувалася, тікала — все одно Діана легко наздоганяла її скрізь, радісно гавкала, лагідно і обережно хапала за руки зубами, випускала і знову хапала, граючись з Лідою.
Ця гра тривала кілька хвилин. Раптом Діана спинилася. Вона мов застигла.
— Що таке?
Діана коротко гавкнула — зовсім не так, як гавкала досі. Це, безумовно, мусило означати «увага!».
— Та що трапилося? Що там таке? Ага, та це ж наші! Звідки ж вони йдуть?..
Далеко на пагорку йшли двоє, їхні темні силуети були ясно видні на синьому тлі неба. Один, передній, ішов повільніше, він розмахував руками, ніби розсував перед собою бур’ян. Це був Дмитро Борисович. Здавалося, можна було розрізнити навіть його гостру борідку, коли він повертався до другого, що йшов позаду. А обертався археолог майже через кожні кілька кроків. Позаду йшов, безумовно, Артем...
— Еге, значить, вони вже помирилися! — радісно вигукнула Ліда.
Але чому Артем іде так незграбно? Мов розучився ходити. Він щось несе? Так, щось схоже на чемодан або скриньку, несе поперед себе, на витягнутих руках. Та хто ж так носить речі, Артеме? Ой, смішний який! І ще так обережно ступає, ніби щоразу вибирає певне місце... Ось він спіткнувся — і зразу ж Дмитро Борисович підскочив до нього. гнівно зажестикулював. А потім узяв від Артема його вантаж. Вони помінялися ролями. Тепер попереду йшов Артем, а Дмитро Борисович ніс той чемодан чи щось інше так само обережно, як досі робив це Артем.
— Що то воно може бути? — замислено спитала Ліда. — Стежка ця веде з Гострого бугра. Прямують вони додому... Що за дивну річ вони так обережно несуть?
Раптова думка майнула їй в голові. Ліда аж підстрибнула й закричала на весь голос:
— Артеме! Артеме! Звідки ви йдете?
Спочатку Артем не чув її. Потім озирнувся, побачив Ліду і байдуже махнув рукою в напрямі Гострого бугра.
— Що? Звідки?
Але обидві постаті вже зникли за пагорком. Гукати далі було марно. Та хіба ж Артем не міг спинитися, почекати її чи відповісти ясніше? Невже він і досі сердиться, такий дурний?..
Ліда глянула на Діану, собака на неї. Гратися далі вже не хотілось...
— Е, біжимо додому, Діано! Поки вони повільно спустяться з пагорка, ми добіжимо й зустрінемо їх!..
Ліда помилилась. Артем і Дмитро Борисович встигли раніше. І коли дівчина, захекавшись, вбігла до хати, вона почула тільки останні слова Дмитра Борисовича, як видно, чимсь схвильованого:
— І ось вона перед вами, Іване Семеновичу. Скринька, яку ми знайшли у замурованій печері. Власне, навіть не ми, а сам Артем знайшов її, мушу визнати... Та не червонійте, юначе, це ж правда! Саме ви помітили її під нашаруванням пороху... Честь відкриття, безумовно, належить вам. Спостережливе, знаєте, око в нашого Артема...
На столі, перед відсунутими вбік паперами й планами, стояла невеличка скринька. Іван Семенович зацікавлено оглядав її з усіх боків. Артем стояв поруч, розчервонілий, з радісною, веселою усмішкою. Так ось що вони несли! І цю скриньку знайшов Артем?.. Обережно Ліда підійшла до стола. Старовинна чорно-зеленувата скринька з якимись напівстертими візерунками на кришці, запорошена, незграбна... Ліда непомітно смикнула Артема за руку і тихенько сказала:
— Молодець, Артемчику! Вітаю тебе!
Артем глянув на неї, щось хотів відповісти, але тільки радісно потиснув дівчині руку, весело блиснувши очима.
— Угу, нібито дуже давня річ, — промовив тим часом задумливо Іван Семенович. — Чимало, мабуть, років пройшло повз цю скриньку...
— Чимало, чимало! — мов зрадів Дмитро Борисович. Він примружив очі, замріяно підвів голову, погладив лівою рукою свою гостру борідку. — Чимало! Я думаю — понад дві тисячі років, не менше... Ага, треба не відкладаючи сфотографувати цю скриньку отак, на столі...
— А відкривати коли? — не стримався Артем. Втім, археолог тільки скоса зиркнув на нього з-під окулярів:
— Всьому свій час!
Процедура фотографування була, на думку Артема, аж надто врочистою і повільною. Але ось Дмитро Борисович відклав фотоапарат і полегшено зітхнув:
— Що ж, можна спробувати відкрити. Але якомога обережніше... Ні, ні, не допомагайте мені, Артеме! І взагалі краще трохи відійдіть. Я повинен зосередитись, а ви відвертаєте мою увагу!
І як же повільно він усе робив, цей археолог, — наче дражнячи всіх своєю неквапливістю! Більше того, можна було навіть подумати, що відкриває він скриньку, аби задовольнити загальну зацікавленість. Мовляв, я зовсім і не хотів би цього робити, та оскільки ви всі наполягаєте, гаразд! Проте він тільки удавав таку байдужість. Бо ж Артем виразно бачив, яке збуджене його обличчя, чув, які схвильовані нотки бринять в його голосі. Е, шановний Дмитре Борисовичу, ви й самі ледве стримуєте своє нетерпіння!
Певна річ, Артем не сказав цього, а тільки подумав — і сам усміхнувся своїй думці, згадавши, до речі, розмову в печері...
