Паразити свідомості - Вілсон Колін (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Того ранку я наглядав за переміщенням електронного зонда на нове місце, ближче до підніжжя гори. Райх сидів у своєму наметі, розробляючи легший спосіб пересування зонда; зокрема його приваблював принцип повітряної подушки.
Робітники перемістили зонд униз по схилу гори. і той стояв тепер під нижньою брамою. Коли все було готове, я сів на своє робоче місце, перевірив механізми керування на екрані й увімкнув пусковий прилад.
Ту ж мить я відчув, що цього разу пошук був успішний. Посередині білої смуги, що перетинала екран згори донизу, виразно виділялася опуклість. Коли я вимкнув двигун, посилюючи зворотний зв'язок, опуклість відразу ж витягнулась у рівнобіжні поземні лінії.
Я послав майстра по Райха, а сам обережно далі водив важелем, зусебіч "обмацуючи" об'єкт правильної форми. На екрані було видно ще кілька таких об'єктів ліворуч і праворуч.
Це був перший випадок, коли я знайшов щось за допомогою зонда, і тому в мене не було жодного уявлення щодо розмірів чи глибини розміщення знайденого об'єкта.
Райх підбіг до зонда й окинув поглядом шкалу та важелі управління.
— О боже! — вигукнув він. — Клята шкала вийшла з ладу!
— Як це могло статися?
— Ти, мабуть, відтягнув важіль надто далеко й щось роз'єднав. Подивись на шкалу. Це ж неможливо, щоб об'єкт лежав на глибині двох миль і мав сімдесят футів заввишки!
Коли я встав із сидіння, мій настрій був досить пригнічений. Це правда, що в мене немає хисту керувати механічними пристроями. Нові автомобілі розбиваються буквально протягом лічених годин, коли я сідаю за кермо; машин, які завжди бездоганно працювали, при самому лише моєму наближенні до них раптом починають горіти запобіжники. Цього разу в мене не було докорів сумління, що я зробив щось не так, але все одно я почував себе винним.
Райх відкрутив плиту, зняв її й зазирнув усередину. Він сказав, що очевидних неполадок нібито немає і що, підобідавши, він ще перевірить усі схеми.
Коли я став вибачаться, він плеснув мене по плечі й сказав:
— Це дурниці. Головне — ми щось таки знайшли. Тепер залишається визначити, на якій глибині воно лежить.
Ми добре підживилися холодними стравами, і Райх заквапився до своєї машини. Я взяв надувний матрац і ліг у тіні левової брами — після недоспаної ночі мене хилило на сон.
Я проспав аж дві години. Прокинувшись і розплющивши очі, я побачив Райха, який стояв поруч і дивився на протилежний берег річки.
Глянувши на годинника, я швидко підвівся з ліжка й мовив:
— Чого ж ти не збудив мене?
Він сів на землю поруч. Мене здивував його пригнічений стан, і я запитав:
— У чому справа? Ти знайшов причину неполадки?
Він задумливо глянув на мене.
— Неполадки немає.
Я не зрозумів його.
— Ти хочеш сказати, що вже відремонтував зонд?
— Ні, не це. В зонді не було ніякої неполадки.
— Ну то чудово! Але чому ж він неправильно показує глибину?
— Він правильно показує глибину.
— Правильно? То на якій же глибині лежить наша знахідка?
— На тій, яку показує вимірювальний прилад. На глибині двох миль.
Диво та й годі… Ледве стримуючи хвилювання, я сказав:
— Але ж дві милі — це надто велика відстань углиб, тобто… я хочу сказати, що на цій глибині вже лежить археозойська кам'яна порода.
— Не обов'язково. Але ти, мабуть, маєш рацію.
— А крім того, якщо прилад правильно показує глибну, то, очевидно, він правильно показує й розміри блоків — сімдесят футів заввишки. Це малоймовірно. Навіть будівельні блоки великих пірамід менші за розмірами.
— Любий Остіне,— добродушно промовив Райх,— я цілком з тобою згоден. Це неможливо. Але я перевірив кожну схему в машині і не бачу, де б міг помилитися.
— Отже, єдиний спосіб вияснити все — це послати вниз крота.
— Я про це вже подумав. Але якщо глибина й справді становить дві милі, то користі від крота небагато.
— Чому?
— По-перше, тому що він призначений лише для проходження крізь землю або глину, а не крізь камінь. А на такій відстані він неодмінно натрапить на кам'яну породу. По-друге, якщо б там і не було кам'яної породи, він не витримає тиску землі — дві милі під землею — все одно, що й дві милі під водою. Тиск на такій глибині досягає кількох тисяч фунтів на квадратний дюйм. Температура на одну милю вглиб зростає на сто градусів, а для електронного обладнання це небезпечно — воно може не витримати такого перегріву.
Складність проблеми приголомшила мене. Якщо Райх правильно оцінював ситуацію, то в нас не було й найменшої надії викопати виявлені об'єкти — об'єкти, що були, очевидно, частиною міського муру або храму. Наша сучасна техніка не може працювати при таких температурі й тиску, не може піднімати величезні блоки, що лежать на глибині двох миль.
Обговорюючи ситуацію, що склалася, ми з Райхом підійшли до зонда. Якщо дані зонда були правильні, — а Райх уважав, що саме так, — то перед археологією поставало надзвичайно складне питання: яким чином могли будівлі опинитися на такій глибині? Може, ціла ділянка землі опустилася внаслідок якогось виверження, провалилася в прірву? Далі, можливо, порожнеча була заповнена водою й мулом… Але щоб шар мулу досяг двох миль завтовшки! Скільки тисяч років треба було б для цього? Нам обом здавалося, що ми божеволіємо. Нелегко було стриматися, щоб не подзвонити колегам і не порадитися з ними. Лише страх, що ми припустилися якоїсь помилки, стримував нас від такого кроку.
О п'ятій годині кріт був готовий до запуску, його ніс стримів прямо вниз. Райх увімкнув панель дистанційного керування, і гострий ніс крота закрутився. Грудки землі упереміш із пилом піднялися вгору й опустилися невеличкою лійкоподібною купкою. Кілька секунд після того, як кріт зник під землею, купка ще тремтіла й похитувалась.
Я поглянув на екран радара. У його горішній частині тремтіла яскрава біла цятка. Вона пересувалася дуже повільно, повільніше, ніж хвилинна стрілка годинника. Поруч з радарним екраном на телевізійному мигтіли хвилясті димчасті лінії. Час від часу лінії місцями тоншали або й зовсім зникали; це означало, що кріт натрапив на кам'яну породу. Коли на його шляху попадався об'єкт, завтовшки більше ніж десять футів, кріт зупинявся, і електронний лазер обстежував поверхню об'єкта.
