Злочинна цивілізація - Шекли Роберт (читать книги полностью без сокращений бесплатно .txt) 📗
— Розкажи про це детальніше, — попросив Баррент.
Мойра трохи помовчала, не зводячи з нього пильний погляд зелених очей.
— Я не можу багато розповісти тобі, — почала вона. — Я належу до організації, яка шукає перспективних людей. Звичайно ми відбираємо їх одразу по приземленню тюремного корабля. Після цього на пошуки вирушають такі вербувальники, як я.
— Яких саме людей ви шукаєте?
— Не таких, як ти, Вілле. Пробач.
— Чому я вам не підходжу?
— Спершу я серйозно міркувала про можливість завербувати тебе, — мовила Мойра. — Мені здавалося, що ти саме така людина, яка нам потрібна. А потім я переглянула твою особисту справу.
— Ну?
— Ми не набираємо вбивць. Часом ми даємо їм деякі делікатні доручення, але не приймаємо до організації. Звісно, іноді бувають пом’якшувальні обставини, на які ми зважаємо, скажімо, самооборона. Але нам аж ніяк не підходить людина, що вчинила на Землі навмисне вбивство.
— Розумію, — відгукнувся Баррент. — Може, на мою користь буде те, що я не відчуваю схильності проливати кров.
— Я знаю це. Якби все залежало від мене, я б узяла тебе до організації. Але вирішую не я… Вілле, а ти певен, що вбив?
— Схоже на те. Мабуть, так.
— Погано. І все-таки організації потрібні люди, здатні вижити за будь-яких умов, байдуже, що вони вчинили на Землі. Я нічого не можу обіцяти, проте спробую допомогти. Якби ти зміг довідатися більше про те, що примусило тебе вчинити злочин. Можливо, знайдуться пом’якшувальні обставини.
— Може, — із сумнівом промовив Баррент. — Я спробую.
Того вечора, коли він уже ліг спати, Мойра переступила поріг його кімнати. Струнка й ніжна, вона ковзнула до нього під ковдру. Баррент було заговорив, але вона закрила йому рота долонею. І він, навчений не випитувати долю, мовчав.
Решта відпустки промайнула блискавично. Про організацію більше не згадували, але, немов для відшкодування, суміжні двері були відчинені. Врешті, надвечір сьомого дня, Баррент і Мойра повернулися до Тетрагіда.
— Коли я побачу тебе знову? — спитав Баррент.
— Я зв’яжуся з тобою.
— Мене така відповідь не дуже влаштовує.
— Втім, я не можу обіцяти більшого. Даруй, Вілле. Побачимо, чи вдасться мені вплинути на організацію.
Баррент мусив задовольнитися цим. Вийшовши з машини перед своєю крамницею, він і тепер не уявляв собі, де вона живе і що то за таємнича організація.
Удома він ретельно обмізкував подробиці своїх видінь у Магазині Снів: лють на Теркалера, незаконна зброя, сутичка, труп і, врешті, донощик і суддя. Не вистачало лише однієї ланки. Він не міг пригадати саме вбивство: те, як він піднімав зброю і натискав на гачок. Сон уривався на зустрічі з Теркалером і починався знову, коли той уже був мертвий.
Може, він сам заборонив собі пригадувати мить убивства, а може, за всім цим ховається якась цілком задовільна пом’якшувальна обставина. Він повинен у цьому розібратися.
Було всього два шляхи отримати відомості про Землю. Перший пролягав через страхітливі видіння в Магазині Снів, куди він зарікся ходити. Другий — через послуги віщих мутантів.
Баррент упереджено ставився до мутантів. Вони були зовсім іншою расою і мали статус недоторканності, який не можна було вважати простим забобоном. Усі знали, що мутанти — носії невідомих і невиліковних хвороб. Їх цурались і на свою ізоляцію вони відповідали винятковістю. Для них відвели Квартал Мутантів — майже самостійне місто всередині Тетрагіда. Розважливі громадяни трималися чимдалі від цього кварталу, надто ввечері: адже відомо, які мстиві можуть бути мутанти.
Але тільки мутанти могли провіщати. Їхні покручені тіла крили в собі надзвичайні сили й обдарування, дивні, неймовірні можливості, яких нормальні люди цураються вдень і прагнуть уночі. Казали, що мутанти перебувають під особливим заступництвом Найчорнішого. Дехто здогадувався, що велике мистецтво чорної магії, яким так вихвалялися священики, підвладне лише мутантам, але при Священику про таке говорити не наважувалися.
Вважали, що мутанти завдяки своїм дивним здатностям можуть пам’ятати про Землю більше, ніж звичайні люди. Вони не просто пам’ятали про Землю, а й могли, зокрема, простежити існування людини в просторі та часі, пробити мур забуття й розказати, що насправді з нею сталося.
Дехто, проте, вірив, що в мутантів зовсім немає надзвичайних здатностей, що вони лише спритні шахраї, які наживаються на людській довірливості.
Баррент вирішив перевірити все сам. І ось одного разу пізно ввечері, відповідно вдягнувшись і озброївшись, він вийшов із дому і рушив до Кварталу Мутантів.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Баррент простував вузькими, покрученими вулицями Кварталу, тримаючи руку на зброї. Він проходив повз кульгавих і сліпих, повз гідроцефальних і мікроцефальних ідіотів, мимо жонглера, що підкидав у повітря зразу дванадцять смолоскипів за допомогою третьої руки, яка росла в нього з грудей. Там були торговці, котрі продавали одяг, амулети і коштовності. Були візки, навантажені смердючою, неапетитною їжею. Баррент проминув ряд яскраво розфарбованих борделів: дівчата повитикалися з вікон, гукаючи його, а одна чотирирука й шестинога жінка сказала, що він прийшов якраз до початку дельфійського обряду. Баррент відвернувся від неї і ледве не налетів на потворно товсту жінку, яка розхристала на собі сорочку, показуючи йому вісім зморщених грудей. Він ковзнув повз неї, швидко проминув вервечку з чотирьох сіамських близнюків, які провели його поглядами великих сумних очей.
Баррент завернув за ріг вулиці й зупинився. Високий старий у подертому одязі й з паличкою в руці загородив йому шлях. Чоловік був наполовину сліпий: ліву очницю в нього затягувала гладенька шкіра. Але з-під правої брови гостро дивилося живе око.
— Вам потрібні послуги справжнього віщуна? — спитав старий.
Баррент кивнув головою.
— Ідіть за мною, — мутант звернув у провулок, і Баррент рушив слідом, міцно стискаючи руків’я пістолета. Закон забороняв мутантам носити зброю, але, як і цей старий, більшість з них мали важкі, з металевими головками ціпки. У тісних вуличках такі ціпки були небезпечною зброєю.
Старий прочинив двері й жестом запросив Баррента ввійти. Той завагався, згадавши розповіді про довірливих громадян, які потрапляли до рук мутантів. А тоді трохи витяг пістолет і ступив через поріг.
У кінці довгого коридора старий відчинив двері й завів Баррента до маленької, тьмяно освітленої кімнати. Коли очі призвичаїлися до сутінків, Баррент розгледів двох жінок, що сиділи за простим дерев’яним столом. На столі стояла миска з водою, в якій лежав шматок огранованого скла завбільшки в кулак.
Одна з жінок була дуже стара і зовсім лиса. Інша — молода й чарівна. Але, наблизившись до столу, Баррент аж сторопів, побачивши, що її ноги нижче колін з’єднувала вкрита лускою перетинка, а ступні нагадували риб’ячий хвіст.
— Про що ти хочеш довідатися, Громадянине Баррент? — спитала молода жінка.
— Звідки ви знаєте моє ім’я? — зчудувався Баррент. Не отримавши відповідь, він мовив: — Гаразд. Я хочу розібратися в убивстві, яке вчинив на Землі.
— Чому ти хочеш розібратися в ньому? Хіба власті не зарахували його тобі на користь?
— Зарахували. Але я хочу довідатись, чому саме я убив. Може, були якісь пом’якшувальні обставини. Може, то була самооборона.
— Це справді важливо?
— Гадаю, так. — Баррент на мить завагався, а тоді рішуче промовив: — Річ у тім, що в мене неврастенічне упередження проти вбивства. Я не люблю вбивати. Тому-то я й хочу довідатися, навіщо я вбив людину.
Мутанти переглянулися. Потім старий усміхнувся й мовив:
— Громадянине, ми допоможемо тобі, чим зможемо. Ми, мутанти, також упереджено ставимося до вбивства, оскільки завжди вбивають нас. Нам подобаються громадяни, несхильні до вбивства.
— Отже, ви прочитаєте моє минуле?
— Все не так легко, — відповіла молода жінка. — Віщі здатності, які є лише одним з проявів психічної сили, дуже важко застосовувати. Вони не завжди спрацьовують. А якщо вони не спрацьовують, тоді не вдається довідатися про бажане.
