Мор - Шевчук Валерий Александрович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗

Моє ставлення до світу виїмкове.

З дитинства не терпів оспалості, якою хворіє навколишній світ. А це-бо так! Люди живуть одновимірно й байдужно, і я не можу спокійно на те дивитися. Хочеться брати доброго батога й пробуджувати.

Тепер, коли маю біля себе гурт прибічників та однодумців, можу повтішатися й таким чином — то мав би бути особливий батіг. Я звик так мислити, навчаючись у єзуїтів, бо наш наставник любив казати: «Люди — худоба, вона лише тоді стає корисна богові, коли їй дати вожака, а отару оточити лютими сторожовими псами». Я люблю повторювати цю розумну думку, хай образ собак на чиєсь тонке вухо і не пригідне порівняння — те мене не діймає. Вечорами, коли буваю втомлений од цілоденних клопотів, люблю розгорнути свою книжицю й записати в неї про чергову нашу перемогу над вилазнями сатани у божий світ. Тепер готуюся вчинити те саме, хоч сьогоднішні влови невеликі: мої люди захопили на відьмацтві Явдошку Зиму і передали її для винесення смертного вироку до міського суду.

Зараз вечір. Ми сидимо в корчмі, яку уладнали для ловитви випадкових птахів: бузувірів чи мандрівників, котрі спілкуються із дияволом. Цей шинок вигадав я і тішуся з того; не одна пташка попекла на цьому вогні крильця і не даремно я займаю в нашій таємній спілці таке поважне становище.

— Нема кориснішого, — уже не вперше кажу я своїм спільникам, а цю науку варто повторювати, — як ловити перш за все віровідступників. У латинян це ліпше уладнано, як у нас. Ми надто доброзичливі до порушників віри — аріян, социнів, кальвінів і самих латинян. Не ми тиснемо на них, а вони на нас. Наша місія наймізерніша — оборона!…

Дивлюся на своїх спільників з-під приспущених повік. Мені любо в такому товаристві. Ці люди одностайно визнали мою вищість, і я знаю, як упокорити їх. Мають невеличкий розум, але велику заповзятливість. Окрім того, всі ми поклялися страшною клятвою бути вірними нашій таємній злуці — те, що я чиню, не освячено ієрархічними чи світськими законами. Такий рішенець, однак, прийшов до мене після чудодійної розмови з богом. Це дало мені глибоке впевнення, що належу до особливих обранців, кому всміхається найвища божа благодать…

День тоді був похмурий, і я мчав верхи дорогою, бувши нарошним єпископським посланцем. Мене ніхто не супроводжував, бо й місія моя була особлива: мав завезти листа луцькому владиці, не дуже звертаючи до себе сторонні очі. Сонце виливалося з-за хмар і грало на мокрій од недавнього дощу землі. Я майже доїхав до самого міста і певний був, що мандрівка моя минула без лихих пригод. Через це дозволив собі перепочити й подихати медвяним післядощовим повітрям. Спонукало до того ще одне: побачив я неподалік дороги чудову білу грушню. Вона цвіла, ніби свята, — ніжне прядиво огорнуло її тонке віття, призеленене покровом ще клейких листочків. Я не вельми чутливий до натуральних окрас, але тут було на що подивитися. Окрім того, як я вже казав, пройшов перед цим малий дощ, а земля під грушнею залишилася суха.

Я зіскочив із коня, пустивши його самопас, а сам приліг, вдихаючи на повні груди тонкий і солодкий аромат. Дивне почуття я пережив наступної хвилі. Здалося мені, що розчиняюся поміж зелені: волосся зростається з небом, як гілляччя, ноги входять у землю і розростаються корінням. І росту я в світі, ніби дерево. Я перехрестився, щоб остерегтись: чи не диявольське це наслання, але чари не зникли; більше того, мелодійно задзвонили далекі дзвони — а це для мене завше солодка музика, — і я почув божественно високий спів.

Дорогою простувало троє: один тяг на спині вертеп, другий — звізду, а третій — клунок із ляльками. Я помахав їм на привітання, бо мав на душі лагідний і пригідний настрій. Але вони сприйняли це за знак зупинитися й одночасно повернули в мій бік свої страхородні обличчя: очевидно, понапинали на обличчя машкари. Я перехрестився, як годиться, тобто так, як заповідав нам святий Іоанн, і чемно вклонився подорожнім, адже бог і наша віра велять ставитися з пошаною до наймізерніших — серед них часом може заховатися і якась немала свята персона.

Пришельці вже стояли, розвернуті до мене, і розтуляли та затуляли роти. Я напружив слух, боячись згубити хоч би одне слово, адже тут могло діятися і щось непожиточне мені; однак, певне, за гріхи мої, не удостоївся почути, про що вони Там гомонять. Але щоб не видаватися нечестивим, упав серед дороги на коліна й попросив дозволу омити ноги цим блаженним, хоч поблизу води й не було.

Після того до мене вже дійшов голос. Звучав крицево, негнучко. По вертепі саморушно бігали ляльки, і я ледве розпізнавав їх. Мені раптом здалося, що вони розігрують щось із мого власного життя, але наступної хвилі доміркувався, що коли б так, то були тут речі мене осмішуючі. Через це я й подумав, що йдеться тут не про таку комашку, як я, а про вище й символічне. Зрештою, й пісню вони співали нечітко, і я аж упрів, намагаючись розібрати слова. Однак нічого особливого вони не співали; здається, колядку, хоч і дивно було: колядують у травні, і я не намагався шукати в тому сокровенного смислу: не завжди це легко чинити. Окрім того, не нам пізнавати недовідому божу волю, тож я не став судити тих чудних колядників, а тільки розуміюче закивав головою — хвалили вони бога, а чого більше! Я навіть почав підспівувати, бо цю колядку знав з дитинства, і хоч утрапляв не зовсім у лад, нам співалося незле. В очах застрибали сонячні блискоти, і, здалося, чути стало звідкілясь голосний стукіт копит, наче промчав дорогою табун коней. Зрештою побачив я і тих коней — мчали потужною лавиною, витягшись у стріли, — всі білі! Було, в тому особливе передвіщення, але я ще не зрозумів до ладу його научаючої сили.

— Хіба ти й досі не збагнув? — прочув я владний крицевий голос.

— Збагнув, — збрехав я мимоволі, не бажаючи постати дурником перед лицедійниками, бо коли явилися вони мені уві сні, хто зна, що воно за сила. — З божої волі, — поважно прорік я, — усе зрозумів.

Я зирнув на вертеп, одна із ляльок мені підморгувала. Не відчув од того загравання утіхи і не відповів на оте піддобрення: моргав мені Ірод. Я знову розважно поклав на груди хреста, навіки осудивши того гидкого бузувіра.