Мор - Шевчук Валерий Александрович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
— Хто там? — запитав.
— Якогось ченця чорт несе, вибач мені, господи, — відказала сестра, і ми з нею відразу ж кинулися до дверей.
Чернець бабравсь у сінях, певне, зачинив ухідні двері, а на сходи піти не здогадувався. «Ну, ну, сміливіше!», — підігнав його я.
З темені виступила незвичайна проява. Розтріпане мокре волосся стриміло навсібіч, ряса була порвана, і крізь неї проглядало голе тіло, очі палали, а губи палахкотіли так червоно, що аж прискали. З чуприни в нього стриміла куряча кістка з помиїв, які вилила на нього сестра.
— Ласкаво просимо, панотче, до господи, — сказав я із тремтінням у голосі, смиренно йдучи йому назустріч. — Оці люди, яких бачите, — вчені мужі, які давно на вас чекають…
І мені спала до голови чудова думка. Схилився у низькому поклоні й покірливо прорік:
— Чи не дозволите, пане, омити вам ноги?
— Мені ноги? — здивовано перепитав чернець, підіймаючи затверділу й покриту невимивним брудом ступню. — Але ж, пане, що вам до того?
За столом хтось із моїх людей пирснув, але я повів туди оком, і всі знову набрали поважності. Я знову схилився у смиренному поклоні і так само сумирно сказав:.
— Всі ми, ваша милосте, виховуємо у собі святу, боголюбиму покірливість.
Я поклав долоні на плечі пришельцю і всадив його на лаву. Він, здається, був трохи ошелешений. Це не заважало йому, однак, пасти оком мою сестру.
Я зирнув на його ноги й відчув непереборну огиду — чогось бруднішого й занедбалішого в житті не зустрічав. Але цей жарт вигадав сам, тож мусив омивати ту бридоту, відчуваючи, що мене таки знудить. Зрештою поступився місцем одному із своїх людей — хай і вони виконають святу повинність. Мої люди вміли вестися в подібних ситуаціях, були поважні й серйозні — омивали мандрівника щиро й урочисто. Зрештою це, здається, сподобалося й нашому гостю, він великодушно і, як мені видалося, не без насміху нас благословив.
Сестра готувала на стіл вечерю, і я запросив нашого гостя до скромної учти. Мої люди вже оговталися, двоє навіть підхопили ченця під руки й так обережно повели до столу, ніби був він принаймні єпископ. Я не зміг стримати при цьому усмішки, а сестра пирснула, хоч я зробив їй застережний знак бровами — полошити даремно прибульця не треба було.
Ми повсідалися за стіл, я і мої «вчені мужі», хоч більшість із них ледве уміла написати власне ймення, почали точити таку-сяку балачку, обмінюючись чемними примовками. Я тим часом устиг роздивитися того, кого принесла нам сьогодні доля. Було в ньому щось особливе. Не тямив що, але знав напевне — вороже мені. Хто б він не був, подумалося під ту хвилю, але з моїх рук не вирветься. Але я його сполошив. Здається, надто пильно дивився, бо в його очах спалахнула тривога…
Навколо зависла тиша. Я зрозумів, що дочасно відкрився перед прибульцем, тому увійшов у благочестиву молитву, щоб попрохати в бога вибачення за гріх мій. Я попросив у того, хто всіма нами володіє, аби дав мені до рук оцю жертву. Подякував тому, в кого в руках нитки долі нашої, що вислухав моє бажання і прислав мені зі світу цю дивну рибу.
Чернець тим часом увійшов у балачку з сестрою і грайливо почав залицятися до неї. Мова його була фігурна і придибашна, штучно піднесена, а кінцівки речень звучали співзвучно. Не знаю чому, це мене починало дратувати, а може, не тільки мене — всі ми мимоволі насторожилися, а що повернулися у його бік, чернець знову сполошився і почав кидати оком по мешканню, певне, приміряючись до втечі.
— Гадав, — обізвався я якомога урочистіше, — перш, ніж віддатися богомерзькому ділу і насищати мерзенну плоть, ми б очистилися застольною духовною бесідою.
— Але це буде жахне, бо тут чудово пахне! — фігурно сказав чернець, втягуючи носом повітря: пахло і справді незле. Він почав правити ще якісь фігурні теревені, і в мене від того патякання біля ока почав посмикуватися живчик. Зрештою, виявився не такий уже несміливий, бо і без нашої, господарів, волі, присунув до себе мису, самовільно взяв шматок м'яса й почав так наминати, що нам аж заздрісне стало. При тому він щедро попивав мед, якого не взяв би в рота жоден із нас, — був той настояний на любасному зіллі. Отак ївши і пивши, він сипав фігурними словесами про світ і про те, як він його розуміє. Я слухав, наставивши вухо, бо це вже було цікаво. Ми всі намагалися не пропустити в цих розумуваннях жодного слова, сподіваючись вловити щось гріховне й недозволене. Наші сподіванки справдилися цілком — не довелося довго й чекати, бо відразу він заперечив святість ченців-угодників, котрі спасаються, бачте, відсторонившись од світу. «Чудово», — подумав я, багатозначно позираючи на своїх людей, вони також пильно прислухалися, але я не був певний, чи добре вони розуміють оту чудернацьку мову. Були, як і я, ніби сито, крізь яке просівається полова слів: непотрібне відсівається, а кукіль і недогідні речі, варті огуди, лишаються на сітці. Чернець тим часом просторікував, зовсім втративши обережність; здається, так подіяла на нього їжа, а може, й питво. При цьому він позирав не так на нас, своїх співрозмовників, як на мою сестру, котра, з усього видно, таки впала в його гріховницьке око.
Я підморгнув своєму найближчому помічнику Йосипові Каль-ковському, єдиному серед нас справді ученому, щоб той ще більше підігрів ченця до богомерзького патякання. Чернець тим часом набивав собі пельку; певне, був голодний, бо кидав їжу у себе, як у прірву. Його обличчя стало вмиротворене, навіть куряча кістка, якої він і досі не завважив у волоссі, не різала так наші очі.
Дивився на цього ситого й задоволеного чоловіка, і мимохіть подумалося мені, що ворожнеча, якою запалюються люди, й справді йде від нашого первородного прокляття. Не було б його, ми мирно ходили б в отарах на лоні природи нашої, харчувалися б травою і не ладнали б один супроти одного підступів. Диявол не кошлатив би наших душ, і не треба було б тоді святої і завзятої війни за чистоту віри й сумління. Не було б на світі з'їдливого змагання, бо земля наша простора, і як усім стає місця на ній, коли відходимо у небуття, так стане місця й меншому нашому числу, котре існує.
Але цей мій миродавчий настрій тривав недовго. Бо я побачив, що пришелець їсть пожадно все-таки м'ясо, і що його благодушшя — ситість хижака. Я примружився і, здається, побачив на плечі в нашого гостя малого й чорненького з хвостом — притулив той до його вуха роздуті губи і щось шепотів.
