Соляріс - Лем Станислав (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
Набагато складніша й химерніша форма, яка викликала в спостерігача чи не найрізкіший протест (певна річ, несвідомий), — це «мімоїди». Можна без перебільшення сказати, що Гізе залюбився в них і їхньому вивченню, описові, розгадуванню їхньої суті присвятив усі свої сили й знання. У назві він намагався відбити те, що в них є найприкметнішого для людини: певну схильність до наслідування довколишніх форм, байдуже, близьких чи далеких.
Одного чудового дня з глибини Океану проступає плаский, широкий круг з рваними краями й немовби залитий смолою. Через кілька годин він починає ділитися на частини, розчленовується і водночас пробивається вгору, дедалі ближче до поверхні. Той, хто спостерігає його, міг би заприсягтись, що під ним точиться запекла боротьба, бо з усіх боків сюди мчать нескінченні лави синхронних кільцевих хвиль, схожих на скривлені губи, на живі, ладні зімкнутися кратери, громадяться над розпливчастим привидом, який темніє в глибині, і, стаючи диба, опадають униз. Кожен такий обвал сотень тисяч тонн плазми супроводжується липким, ніби плямкання, гуркотом, що триває секунди, бо все, що тут відбувається, має незбагненний масштаб. Темне чудисько наче хто заганяє вниз, кожен наступний удар немовби розплющує і розщеплює його; від окремих клаптів, які звисають, наче намоклі крила, тягнуться довгасті грона, що звужуються, утворюючи округлі форми, з’єднуються одне з одним і пливуть, підіймаючи за собою мовби прирослий до них роздрібнений диск, котрий їх породив. А тим часом згори у цю западину, що дедалі різкіше окреслюється, безнастанно потрапляють нові й нові кільця хвиль. І така гра триває іноді день, а іноді й місяць. Інколи на цьому все і закінчуєтья.
Сумлінний Гізе назвав такий варіант «недоношеним мімоїдом», так ніби він звідкись мав точні відомості, що кінцева мета кожного такого катаклізму — «мімоїд дозрілий», тобто колонія поліпоподібних світлих наростів (звичайно, більша за ціле земне місто), призначення якої — мавпувати навколишні форми… Певна річ, відразу з’явився інший солярист — Юйвенс, який визнав саме цю, останню фазу «дегенерацією» — виродженням, відмиранням, а все розмаїття створюваних форм — цілком очевидним проявом визволення відбрунькованих утворень з-під «матеріальної» влади.
Проте Гізе, який у характеристиках інших соляріанських утворень був обережний, наче мураха, котра повзе по замерзлому водоспаду, тут був так певен себе, що й далі, ретельно збираючи та сухо описуючи найменші подробиці, навіть систематизував окремі фази формування мімоїда за ознакою дедалі зростаючої досконалості.
З висоти мімоїд скидається на місто, але це омана, викликана пошуками бодай якоїсь аналогії серед уже відомих явищ. Коли небо чисте, всі багатоповерхові вирости і частокіл на їхніх вершинах оточує шар нагрітого повітря, й від цього вони ніби коливаються, а їхні форми, й так дуже невиразні, змінюються. Перша ж хмара в небесній блакиті (я кажу так за звичкою, бо ця «блакить» у червоний день — руда, а в «голубий» — сліпучо-біла) викликає негайну реакцію. Починається бурхливе брунькування. Вгору викидається майже повністю відокремлена від основи тягуча, схожа на цвітну капусту оболонка, яка відразу ж блідне й через кілька хвилин разюче імітує купчасту хмару. Це велетенське утворення відкидає червонясту тінь, і тоді замість одних вершин мімоїда постають немовби інші, і цей рух завжди скерований у напрямку, протилежному рухові справжньої хмари. Я гадаю, Гізе дав би відрубати собі руку, щоб довідатися принаймні про те, чому так відбувається. Але такі «поодинокі» витвори мімоїда — ніщо в порівнянні з бурхливою діяльністю, яку він розвиває, «роздратований» присутністю предметів і конструкцій, що з’являються над ним по волі прибульців із Землі.
Мімоїд відтворює геть усе, що перебуває на відстані, яка не перевищує вісьмох-дев’ятьох миль. Найчастіше він відтворює форми у збільшених розмірах, а іноді й спотворює їх до карикатури чи гротескних спрощень; особливо це стосується машин. Певна річ, за матеріал йому завжди править та сама маса, яка швидко світліє. Вивержена в повітря, вона не падає назад, а зависає, з’єднана слабкими пуповинами з основою, по якій повільно пересувається і, корчачись, скорочуючись та роздимаючись, пластично формується в неймовірно складні конструкції. Літальний апарат, ферма чи щогла відтворюються з однаковою швидкістю. Мімоїд не реагує тільки на людей, а точніше на живі організми, в тому числі й на рослини, що їх теж з експериментальною метою привезли на Соляріс невтомні дослідники. Зате манекен, лялька, зображення собаки чи дерева, зроблене з будь-якого матеріалу, копіюються негайно.
І тут треба зазначити, що така виняткова на Солярісі «покірність» мімоїда експериментаторам, на жаль, спостерігається не завжди. Навіть у найдозрілішого з них бувають свої «мляві дні», коли він тільки дуже повільно пульсує. Це пульсування, до речі, зовсім непомітне для ока. Його ритм, кожна фаза «пульсу», триває понад дві години, і встановити це пощастило тільки завдяки спеціальній кінозйомці.
У такий період мімоїд, особливо старий, дуже зручно досліджувати, бо і занурений в Океан диск, який його підтримує, і вирости, що піднімаються над ним,— цілком надійна опора для ніг.
Можна, звичайно, побувати на мімоїді і в його «робочі» дні, але в цей час видимість близька до нуля внаслідок того, що з пухирчастих відгалужень черевця, яке копіює всілякі форми, безнастанно виділяється пухнаста, біла, мов дрібний сніг, колоїдна завись. А втім, зблизька ці відтворені форми не можна охопити поглядом, бо за розмірами вони такі, як земні гори. До того ж основа мімоїда — «трударя» стає глейкою від драглистого дощу, який, випавши, лише через кілька годин перетворюється на тверду кірку, набагато легшу, ніж пемза. Та у лабіринті велетенських відростків, що скидаються чи то на покривлені колони, чи то на напіврідкі гейзери, без спеціального спорядження неважко заблудитись, бо навіть яскраве сонячне світло не може пробити запону із зависі, яку безперервно викидають в атмосферу «імітаційні вибухи».
Спостереження за мімоїдом у його щасливі дні (точніше кажучи, у щасливі дні для дослідника, який перебуває над ним) можуть залишити незабутні враження. У мімоїда бувають свої «творчі злети», коли він видає якусь небачену суперпродукцію. Тоді він створює або власні варіанти навколишніх форм, або їхнє ускладнене зображення чи навіть «формальне продовження», і може так розважатися годинами на радість художника-абстракціоніста і водночас сповнюючи відчаєм ученого, котрий марно намагається збагнути бодай що-небудь у процесах, які тут відбуваються. Іноді в діяльності мімоїда проявляються риси просто-таки дитячого спрощення, інколи він впадає в «барочні відхилення», і тоді на всьому» що він творить, лежить відбиток якоїсь слонячої величі. Старі мімоїди нерідко створюють форми, здатні викликати щирий сміх. Щоправда, я ніколи з них не сміявся, бо завжди був страшенно шокований таємничістю цього видовища.
Цілком зрозуміло, що в перші роки досліджень учені так і накинулися на мімоїди, вважаючи їх за центри соляріанського Океану й гадаючи, що саме тут відбудеться жаданий контакт двох цивілізацій. Однак дуже швидко з’ясувалося, що ні про який контакт не може бути й мови, бо все починалося й закінчувалося імітацією форм, яка нікуди не вела.
У своїх відчайдушних пошуках дослідники знову й знову зверталися до антропоморфізму чи зооморфізму, вбачаючи у найрізноманітніших витворах живого Океану то «органи чуття», то навіть «кінцівки»,— певний час такі вчені, як Маартенс і Екконаї, вважали за них «хребетників» і «швидкунів» Гізе. Однак «кінцівками» називати ці протуберанці живого Океану, які він викидав іноді на дві милі в атмосферу, було стільки ж підстав, скільки землетрус — «гімнастикою» земної кори.
Каталог форм, повторюваних більш-менш постійно й породжуваних живим Океаном так часто, що протягом доби на його поверхні їх можна побачити кілька десятків чи навіть сотень, охоплює близько трьохсот назв. Найбільш «нелюдськими», тобто геть не схожими на все те, що будь-коли досліджувалося людиною на Землі, за твердженням школи Гізе, є симетріади. Поступово стало ясно, що Океан не виявляє агресивності й загинути в його плазматичних глибинах може тільки дуже необачний чи безпечний (звичайно ж, за винятком нещасних випадків, спричинених, наприклад, пошкодженням кисневого апарата чи кондиціонера); навіть циліндричні ріки «довгунів» і страхітливі стовпи «хребетників», які безглуздо гойдаються серед хмар, можна наскрізь пробити літаком чи іншим літальним апаратом без будь-якого ризику — плазма звільняє дорогу, розступаючись перед стороннім предметом із швидкістю, рівною швидкості звуку в соляріанській атмосфері, утворюючи, якщо її до цього спонукати, глибокі тунелі навіть під поверхнею Океану (причому енергія, яка з цією метою миттю приводиться в дію, величезна — Скрябін визначив, що вона приблизно дорівнює 1019 ергів!!!). І все ж таки дослідження симетріад учені розпочали дуже обережно, раз по раз відступаючи, запроваджуючи все нові й нові правила безпеки, часто, щоправда, тільки уявні; не дивно, що імена тих, хто перший пробився в безодні симетріад, знають на Землі навіть діти.
