Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (читать книги онлайн бесплатно регистрация .TXT) 📗
Ось відомий поет розлігся у фотелі, оточений вінком красунь. Казали, що він колись був головним поетом містера Кейз-Ола і позбувся посади через вільнодумство. Мабуть, йому імпонувала така слава, бо й сьогодні він прийшов на банкет не у смокінгу, а в чудернацькій кофтині, схожій на жіночу.
— …Обрій потьмарюють хмари… — театральним баритоном говорив поет, саме коли Тессі наблизилась до цієї купки. — Гряде війна. Вандали гострять кремінні ножі проти цивілізації. Жах? Ні. Це закономірність. І вони будуть знищені. Так, так, так! Коли загримлять сурми, скликаючи на останній бій, кожен з нас візьме в руки меч!
— Ліра у ваших руках — дійовіша за мільйон мечів! — іронічно зауважила Тессі.
В тіні під розлогою пальмою стоять двоє — дебела дівчина і відомий артист. Артист щось прошепотів на вухо дівчині. Вона жартівливо ляснула його віялом.
— Це комуністична пропаганда!
Знаменитий юрист — височенний худий чолов'яга, — вимахуючи руками, доводив своїм шанобливим слухачам, що запровадження смертної кари для комуністів — історично обумовлена необхідність як самозахист нації.
Всупереч усім правилам, на банкеті тільки й говорили про політику. Події останніх днів свідчили, що на обрії збираються хмари. Комуністів — лаяли, війну називали необхідністю, перемогу вважали беззаперечною і швидкою.
І раптом у Тессі блиснула думка: «Всі ці знамениті вітають чи хоча б не відкидають війну тому, що не зазнали від неї лиха і сподіваються не зазнати в майбутньому!»
Бажаючи перевірити свою догадку, вона підійшла до одного з тих, що мовчки стояли осторонь, і сказала з чарівною посмішкою:
— Кажуть, дівчина в день заручин набуває дару ясновидіння. Ви дозволите обрати вас за об'єкт?
— Прошу, міс наречена! — посміхнувся непоказний з виду, вже досить підтоптаний чоловік. — Професор метеорології Ейр Літтл!
— Дуже приємно! — Тессі вмостилась у фотелі, знаком запросила сідати. Кумедно насуплюючи брови, сказала: — Професоре Ейр Літтл, дивіться мені просто в очі і відповідайте щиру правду! Від цього залежить щастя нареченої!
— Виконую, люба наречена!
— Ви проти війни, так?
— Каюсь! — професор підняв руки вгору.
— Ви були на війні і бачили, що це — жах?
— Ні, люба наречена, не був!
— У вас загинув хтось із рідних або друзів? Не хитруйте, відповідайте щиро!
— Ні, люба наречена!
Професор Літтл лукаво й доброзичливо посміхнувся.
— Міс Тессі, не засмучуйтесь. Ясновидіння наречених справджується тільки щодо людських сердець. А я відкидаю війну з веління власного розуму… Хочете, розповім чому?
Професор був радий з уваги молодої дівчини, а Тессі раділа, що нарешті зустріла справжню людину.
Вона нічого не тямила в тих спеціальних термінах, якими зловживав професор метеорології, покладаючись на обізнаність дочки академіка Торна, але все-таки зрозуміла, що атомні та водневі бомби страшні не стільки силою вибуху та випромінюванням, скільки тим, що порушують весь атмосферний баланс. Одночасний вибух тільки тисячі ядерних бомб призведе до того, що на планеті почнеться щось неймовірне: страшні зливи чергуватимуться з жахливими посухами, отруєна атмосфера поступово знищить усе живе. Пірейя стане голою червоною пустелею…
— Але чому ви не пишете про це, не попереджаєте весь світ?
— Не попереджаю?.. — Літтл похнюпився, на його обличчі знову з'явився сумний вираз. — Міс Тессі, колись ваш батько був моїм приятелем. Я попереджав його ще тоді. Після вибуху першої атомної бомби він став моїм ворогом. Даруйте, але це так. А писати… Вже написано-переписано!.. Ті, кому б треба читати, не читають, бо переконані у власній безпеці.
Тессі встала, міцно потиснула руку Літтлові.
— Спасибі вам, професоре!.. Ви — справжня людина.
Отже, питання про війну знову, хоч і не прямо, пов'язувалося з батьком.
Лишалося визначити, до якої категорії слід зачислити Фредді. І незабаром Тессі почула його, як завжди, м'яку, шанобливу відповідь на чиєсь запитання:
— Ні, я проти війни!
Тепле, щире почуття охопило Тессі. Фредді в цю мить став для неї близьким і любим.
Назустріч небезпеці
На перший погляд це був просто віварій невеликої лабораторії. Проте коли б сторонній спостерігач придивився пильніше, він помітив би, що звичайнісінькі на вигляд звірятка поводяться мов божевільні.
Ось мишеня з усіма ознаками манії величі. Незграбно розставляючи лапи, воно повзає на череві, як крокодил, і ганяється за жвавою мухою. Он кіт, що по-кролячому пострибав у куток і з мурчанням вп'явся зубами в моркву. Поруч кріль, який щулить вуха, облизується, нервово теліпає куцим хвостом і позирає хижими блискучими очима на барвистого папугу, що мирно, зовсім як курка, розгрібає ногами зерно. А на ґрати найбільшої клітки з спритністю мавпи стрибнув і вчепився кігтями величезний чорний собака.
— І все це ви встигли зробити сам-один за два місяці моєї відсутності?! — не вірячи власним очам, Тессі дивилася то на звірят, то на Лайн-Еу. Поведінка тварин, власне, її не вражала: отому мишеняті, певно, було пересаджено мозок ящірки, мозком помінялися кріль з котом, півень з папугою. Не вірилось, що це могла зробити одна людина без сторонньої допомоги.
— Так, Тессі, сам-один. Незабаром такі операції проводитиме кожен експериментатор. З мозком Рити я морочився годин десять, і, уяви собі, не було помітно бодай незначного розпаду білків. Препарат Ц творить чудеса!
— Оце і є Рита?.. — Тессі підійшла ближче до великої клітки, боязко простягнула руку вперед. Вона пам'ятала цю істоту в образі кумедної мавпочки і два місяці тому мала допомагати професорові пересаджувати її мозок у черепну коробку білого пухнастого шпіца… А це ж громило-пес. На нього страшно глянути!
— Не лякайся, Тессі! Рита лишилася такою ж лагідною, як була, і зберегла майже всі рефлекси… — професор витяг з кишені грудочку цукру. — Рито, хочеш заробити?
Мавпа мусила потанцювати на задніх лапках, погойдатись на хвості і простягнути лапку. Це вона виконувала швидко й граціозно. Але те, що не становило труднощів для мавпи, собаці було вже не під силу. Він стрибав, крутився, розгублено скімлив, потім знітився і поплентався в куток. Тессі стало шкода тварини, і вона віддала їй цукор.
— Ну, то що скажеш, онуко? — тон у Лайн-Еу бадьорий, а вираз обличчя — сумний.
— Це щось незвичайне, дідусю Лайн-Еу!.. І коли ви ще й тепер не захочете опублікувати ваших праць — я зроблю це сама.
— Опублікуєш? — він похитав головою і зітхнув. — Придивляйся пильніше, дівчинко, бо сьогодні увечері всі ці тварини будуть знищені.
— Чому, дідусю Лайн-Еу?! — обурено вигукнула Тессі.
— Так треба. Та, зрештою, це невелика біда. Моєю методикою ти оволоділа добре, а про все, що стосується виготовлення препаратів Ц, КМ та каталізаторів, я розповім тобі сьогодні ж. Сподіваюсь, ти з часом таки станеш ученим і заміниш мене.
— Дідусю Лайн-Еу, ви говорите якось загадково… і страшно.
Він промовчав, скинув і повісив пластмасовий комбінезон, пішов в операційну, замкнув двері. Жестом покликав Тессі.
— Сідай. Нам треба поговорити. Я вже давно хотів розповісти тобі всю правду… Ну, то слухай: старик, в тіло якого пересадили мозок Айта, це Псойс — камердинер містера Кейз-Ола. Айт пожертвував молодістю, щоб помститися Кейз-Олу найстрашнішою помстою. І він уже частково здійснив її…
Лайн-Еу витяг з кишені комбінезона невелику плескату металеву коробочку, витрусив з неї стандартну магнітофонну котушку.
— Прошу!.. Через чотири години я прийду сюди і ми продовжимо розмову.
Тессі машинально взяла котушку і ввімкнула магнітофон.
Що вона хотіла почути — голос Айта? Розповідь про історію його життя, яке, певно, було не легким? Тессі й сама не знала. Приголомшена несподіваним повідомленням, розчавлена докорами власного сумління, вона пропускала повз вуха неясні вигуки, незрозумілі уривки фраз і шукала чогось значнішого.
Та ось вона насторожилась. У свідомість врізалося слово, яке почало викликати в неї майже фізичний біль, — «війна». Хтось говорив про війну так спокійно, ніби йшлося про якусь звичайну, не дуже прибуткову, але зате й не рисковану комерційну операцію.
