Мор - Шевчук Валерий Александрович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
Я ввійшов у натхнення.
Хвиля піднесення зводила мої груди.
— Великі й непростимі це злочини. Великі й непростимі гріхи, великі й непростимі переступи! На вашу долю, панове, кладеться — покарати його чи помилувати. Пустити знову у світ, щоб сіяв він плевелу й кривомисля, чи навіки відсікти їх, як голову отрутного змія.
Я замовк і побачив, що псевдочернець дивиться на мене розширеним і через те здивованим поглядом. Дивиться так, ніби в мене виросли ослячі вуха.
— Що виречете на мої слова, панове судді? — спитав я голосно і гордо звів підборіддя, щоб виказати до судженого цілковиту зневагу.
— Смерть! — однодушне видихнули мої спільники.
Тоді в очах підсудного мигнуло щось таке, як страх. «Дійняло!» — зловтішне подумав я і вже мав надію, що таки дістану до рук нитки його душі, смикаючи за які, зможу, як захочу, ним керувати.
— Такий злочинець вартий смерті! — урочисто підтвердив я.
Чернець дивився на мене тим-таки поглядом, вилупивши бань-кадла, і я відчув, що мене пробирає зимна остуда.
Вони обоє відчули, що в цьому покої, де зійшлись у непримиренному змаганні, є іще хтось третій. Хтось без «я», але хто з'єднує їх у безчассі — їхня позачасова квінтесенція. Можливо, це було хвилинне запаморочення, бо що може єднати їх, таких неоднакових? Але він чи воно, 'оте третє, отой високий і кощуватий, мов тінь, все-таки був присутній тут, дивився на них однаково з жалем і однаково зі співчуттям. В обох раптом тонко заболіло серце, а може, то відгукнувся так вічний біль, що з'їдав морового страннього. Ні, вони не могли витримати такої напруги, такого неспівмірного й дивоглядного поєднання — вони мусили розкотитися або ж кинутися один супроти одного, сплівшись у жахливій бійці. Про це подумав сіроносий, а чернець Григорій спалахнув раптом спопеляючим вогнем.
Під цю хвилю я найменше чекав того, що сталося потім. Злочинець раптом зірвався, стрибнув на стола і кинувся притьма на мене. Його залізні лапи зімкнулися біля мого горла, і я закричав так, що мої люди відразу поскакували й кинулися мені на допомогу. Тоді він відпустив моє горло, а коли я відскочив од нього, вдарив мене щосили в пах. Я захлинувся, й на мент мені померк в очах світ, а крізь криваву пелену побачив, що наш підсудний схопив важку дубову лаву й махає нею, ніби соломиною. Він збив одного й другого з моїх людей, інші кинулися врозтіч, не маючи змоги до нього приступити. Здавалось, у мого ворога вселився нечистий, а може, воно так і було, адже мав під ту хвилю таку силу й таке скажене завзяття, що справді міг усіх нас перебити. Я відновив дихання і вирішив утрутитися в бійку сам, щоб подати своїм людям приклад. Зайшов до навісного ззаду і, ніби рись, стрибнув йому на спину. Ми з гуркотом повалилися долі. Я вчепився йому в горло, зовсім так само, як нещодавно він у моє. Він зумів вирватися, несамовито смикнувшись, ударив мене головою, а за мить його рука з відрослими в підземеллі пазурами роздерла мені обличчя. Кров полилася мені по лиці струмками, але чи до того мені було? Мої люди тим часом отямилися, один із них вихопив шаблю, інші озброїлися, хто чим міг, і пішли на нечестивця приступом. Він знову став несамовитий, схопив лаву і закружляв з нею, як вихор. Ударив одного й другого, відтак відкинув її і всадив кулака під дихало Йосипу Кальковському, який і вимахував супроти нього шаблюкою. Той квакнув і зігнувся, в бійці ми поперекидали свічки, і я злякався, що коли погасне остання, з ворогом нам буде управитися важче. Через це проліз у нішу, де було у нас вікно, і відкинув причинену віконницю. Густе світло потекло в мешкання, і наш ворог од того наче осліп: зважмо, що пробув він немалий час у суцільній темені. Мої люди кинулися до нього, але він, наче оглашенний, рвонувся просто на вікно, а відтак і на мене, бо я біля того вікна стояв. Коли псевдочернець ударився об грати, що захищали вікно, я схопив його ззаду.
— Слухай, ти, — зарипів я з таким завзяттям та ненавистю, що мені губи затерпли. — Даремно скаженієш! Нема тобі звідси виходу! Чуєш, нема!
Мені здалося, що це сказав не тільки я, але й він. А може, лише він, хто його зна!
Я відтяг його від вікна, бо він раптом обм'як і перестав пручатися. Відтак урізав йому чудового ляпаса, а коли він здивовано розпрямився, гукнув просто в його огидну пику:
— Те, що ти шукаєш — мана! — Я горлав, широко розводячи щелепи. — Чуєш ти — мана!
І здалося мені, що бачу розверстий рот, і ці мої слова горлає до мене знову-таки він.
Я вдарив його ще раз, і він знову оскаженів. Втретє схопився за лаву, збив і мене, і ще одного з моїх людей, але мій вірний охоронець, наш велетень і кат, котрий наспів був сюди тільки зараз, відразу зробив усьому лад, садонувши нечестивця довбнею. Псевдочернець зупинився, поблід і ніби закам'янів. Відтак гримнувся усім тілом на долівку і знепритомнів.
Я відчув знесилу. Поразка, якої так несподівано зазнав, пригнітила мене. Мої поплічники зводилися з підлоги, стогнали й терли побиті місця: дехто виліз з-під столу і зніяковіло роззирався — ми таки не виявили себе в цій ситуації найкращим чином. Але не було навіть сили лютувати — здається, я припустився якоїсь помилки.
В ногах у мене бездиханне лежав чоловік, котрий не побоявся вступити у змагання з гуртом людей, і я роздивлявся його здивовано, а може, й шанобливо — мужніх людей, попри все, я шаную.
Я сів за стіл і зирнув на ясний прямокутник вікна. Видно було шмат неба, велику купчасту хмару і гострі бані єзуїтського кляштора.
І раптом звідти, з вікна, долинув до нас дзвін. Це був якийсь, незвичайний подзвін, ніби заговорили водночас усі церкви міста. Начебто все повітря наповнилося мідним дрижанням — місто про щось відчайно заволало.
Я здивовано озирнувся на своїх людей. Всі вони позавмирали в тій позі, в якій застав їх дзвін: побиті, покриті синяками і в подертих білих кереях, вони виглядали привидами.
На вулиці хтось закричав, відтак той крик підхопило десятки голосів: щось на вулицях таки творилося. Ми все ще завмерло стовбичили тут, все ще прислухалися, коли ж раптом відкинулися, бацнувшись об стіну, двері, і в них виросла схвильована постать моєї сестри. Певне, вона бігла весь час, бо волосся її вибилося з-під очіпка; стояла, розіп'ята в одвірку, і, важко віддихуючись, безтямно поводила вибалушеними очима. Ми, як один, повернулися до неї і чекали, поки скаже слово. Але вона ніяк не могла віддихатися, і я гукнув до неї гостро й сердито, щоб не мучила нас більше.
