Мор - Шевчук Валерий Александрович (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
Ішов і бурмотів під ніс. Відбував подумки розмову з моровим бурмистром.
— Мене вабить до вас, пане Алембеку, — шепотів він, — можливо тому, що ми обидва морові: ви — бурмистер, а я — странній. Ми обидва діти цього міста й цього мору, але кому з нас напише доля вижити? Може, я даремно хвалюся, що мене не чіпає мор, може, я сам — образ його, і може, щоб позбавити місто від мору, треба вбити саме мене? Хапайте, люди, дрюки й каміння й женіть мене! Закаменуйте і прокляніть. Поки що я не хочу нікому лиха, я ніби дім із відчиненими дверима, але я не із світу вашого…
Тіло його було мокре, піт стікав по волоссі на шию і поза вухами, набрякав на бровах і зрошував великими краплями лоб та щоки. Странній зирнув у небо, але не було там ні хмарини.
— Пошли, боже, на цю землю дощ, — знову зашепотів він, — хай омиє її й омолодить! Хай забере лихо, а принесе вільгу й чисте повітря!
Небо безмовно блимотіло зорями, і він знову поволікся вулицею. В цей час зовсім виразно почув крик. Стрепенувся й наслухав. Міг уже визначити й напрям, і ноги його мимохіть пішли швидше. Поспішав, хоч піт від швидкого руху аж заструмів по тілі.
Спинився неподалік Алембекової аптеки і раптом увірував, що той крик долинув саме звідти.
Було тихо. Місяць вигравав на одній із шиб, а може, вона світилася. Зрушив із місця, щоб змістити погляд: світло у вікні не гасло.
Полум'я було нерівне й хиталося.
Странній відчув, що хвилюється, що йому хочеться кинутися до зачинених дверей і застукати в них руками й ногами. Хочеться втекти від цієї жахкої порожнечі міста і від власної самотності. Зрозумів, що переживає один із найважливіших моментів у житті. Гостру й величезну незахищеність пізнав під цим голим небом і під ще більше оголеним місяцем. Хотів і сам закричати зовсім так, як кричать усі ті нещасні між ночі, й попросити рятунку.
Треба було зусилля, щоб погасити в собі такий порив. Треба було до хрускоту зчавити кулаки, а ще міцніше стиснути зуби. Потай знав, що не може вчинити те, до чого його пориває: міг увійти в цей дім тільки як приятель.
Світло у вікні знову схитнулося: невидимий мешканець узяв у руки канделябр і пішов у другу кімнату. Вікно тут було відчинене, і странній упізнав у ньому темну бурмистрову постать. Алембек поставив свічника на стіл і зняв із полиці величезну книгу. Розгорнув і заглибивсь у читання.
— Агов, пане бурмистре! — неголосно сказав странній. — Не бере вас сон?
Бурмистер здригнувся. Визирнув із вікна й побачив облиту місяцем постать, що стояла на лискучому від світла бруці.
— А, це ви! — мирно сказав він. — Бачу, що не бере і вас. Дивна сьогодні ніч…
— Все це через місяць, — відповів странній. — Не можу спати у місячні ночі…
— То заходьте до мене, коли ласка…
Він зник, і чути стало, як гуркочуть по дерев'яних сходах його кроки.
«Зараз він відчинить, і я увійду, — з хвилюванням подумав странній. — Господи! Чому кличеш мене на нові випробування!?»
Зробив крок до дверей, але зупинився. Йому раптом захотілося втекти, отак зіслизнути, і хай бурмистер думає, що це йому привиділося.
Вже загрюкали засуви, а він непорушно стовбичив супроти дверей і тільки дивився незмигно.
З'явився й бурмистер, був у домашньому строї і без дивоглядної своєї машкари. Густе кучеряве волосся розсипалося йому по плечах, а залите місячним сяйвом лице було бліде.
— Ця ніч і справді чудна, — сказав він. — Я навіть згадував вас. Немає сили витримати її, от я і взявся до студій… Заходьте, будь ласка…
Странній зрушив. Було йому любо бачити і те бліде обличчя, і ще блідіший усміх. Комір у бурмистра був розстебнутий, і странній уздрів худу, довгу шию — незахищено й безпомічно вона світилася.
— Я відчув щось подібне, пане, — хрипко мовив странній, переступаючи порога. — Не хотів вас турбувати, але спинило мене світло вашого вікна…
Вони пішли сходами на прямокутник дверей. Кімната, в яку потрапили, була заставлена полицями з книгами.
— Ви багатий чоловік, — сказав странній, розглядаючись.
— Оце все моє багатство, — відказав Алембек. — Морочу собі голову тим самим. — Він сів і показав странньому на стільця проти себе. — Знаєте, людський досвід у доланні хвороб химерний. Є безліч найдивоглядніших рецептів, але до них я ставлюся обережно. Кожен треба перевіряти, а на. перевірку виходить, що він або негодящий, або шкідливий. Серед лікарів надто дурисвітів…
— Одне хочемо, а інше можемо, — сказав странній.
— Близько семи тисячі років існує світ, — сказав бурмистер, — а людство за цей час написало мало книг, я маю на увазі справжні, а не ложні книги. Не раз їздив я по Волохах [5] та Німеччині і скуповував всі книги з медицини. Мені привозили їх купці з Венеції і Гамбурга — весь мій маєток пішов на це. Але що я помітив — скрізь одна вада: люди взялися наввипередки доказувати, що кожна людина — лож. Брехня густо переповнює наші книги: свідома й несвідома, маємо ми дивоглядну спроможність творити вигадки. Кожен хоче вразити читача, хоч істина — проста. Істину треба шукати десь поблизу, а не їздити за моря…
— Людина любить таємниці, — сказав странній. — Неспокій нею кермує, отож і жене вона у світи.
— Але істина все одно — проста, — сказав бурмистер. — Всі відкриття — це камінь, який лінувалися підняти. Я вже не хочу їздити у чужі краї…
— Але їздите, — з усмішкою сказав странній, намагаючись менше дивитися на бурмистра. — Чужі краї — знання ваші. Заглиблюєтесь у них, не спите ночами, бо людина не терпить біля себе таємниць.
— Так, — сказав, схоплюючись, бурмистер. — Загадка — наче забитий у мозку цвях. Ні їсти, ні спати через те…
Він спинився, залитий нерівним світлом од свічок, і його гострі очі запалахкотіли. Странній вперше мав змогу роздивитися його так просто: не старий і не молодий, років під сорок, крутий лоб, оторочений кучерявим волоссям, глибоко загнані невеличкі очі й тонкий, майже ніжний ніс. Під ним сухі, вольові вуста, а на підборідді несподівана ямка. Не носив ні бороди, ні вусів, через це щось ніжне, юнацьке проглянулося на його обличчі.
— Що ж так пильно шукаєте, пане бурмистре? — спитав странній, відводячи погляд. — Може, й мої невеличкі знання стануть вам у пригоді.
