Паразити свідомості - Вілсон Колін (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Упоравшись з блоком, ми кинули всю нашу вольову потугу на паразитів, кинули з нетерпінням людини, яка знищує настирливу комаху. Ми були задоволені результатом: вони й цього разу не мали часу, щоб відступити, і ми нищили їх так, як вогнемет сухе листя. Тоді Райх від'єднав свою волю від нас, підняв кінець силового кабелю і припаяв його до обірваного кінця. Спалахнуло світло, і перед нашими очима постала картина цілковитого збентеження й сум'яття. "Соціальний ланцюг" було розірвано у всіх: кожен був до краю спустошений, самотній і нажаханий. У повітрі висів чорний пил, і дихати було важко. Щоб дати доступ свіжому повітрю, нам довелося осадити пил у тунелі перед тим, як вигнати нагору. Останки загиблого журналіста прикипіли до силового кабелю над нами й ширили довкола дух паленої плоті. Обличчя в усіх були чорні, як у шахтарів. Журналістів охопила паніка. Кожен з них вважав, що більше не побачить білого світу.
Знову з'єднавшись послідовно, ми трохи вгамували паніку, а тоді звеліли їм стати в колону по двоє і вернутись до вагончиків. Райх зосередився на трьох працівниках телебачення з тим, щоб вони знову направили і ввімкнули свої камери, які, певна річ, були злегка ушкоджені обривом кабелю. Тим часом ми вчотирьох вигнали пил з тунелю на поверхню, де він піднявся в небо (на щастя, ніч була темна), а тоді осів по всіх усюдах.
Вийшовши на поверхню, ми вже знали, що одержали важливу перемогу над паразитами — головне завдяки випадкові. Ясна річ, вони не здалися. І тут, на поверхні, вони й далі насичували журналістів енергією. Поки журналісти були в гурті, ми могли протидіяти паразитам. Але коли вони розійдуться, наші зусилля будуть марні.
Проте цілий світ бачив усе, що сталося, по телевізору, бачив зникнення блока. Тепер, хоч би що писатимуть журналісти, це не матиме значення. І ще одне. Ота штучна стимуляція їхніх соціального та емоційного ланцюгів неминуче призведе до втоми, до своєрідного похмілля. Це нам також буде на користь.
Пополудні ми вп'ятьох обідали в окремій кімнаті, яку спеціально для нас виділила Англо-Індійська уранова компанія. Ми постановили, що відтепер мусимо триматися гурту, і вдень, і вночі. Поодинці ми мали певну силу, але вкупі ця сила зростала в тисячу разів, що ми й продемонстрували під землею.
Ми не дурили себе тим, що ми, мовляв, невразливі. Прямий напад паразитів був для нас, очевидно, не страшний. Але вони знали, як використати проти нас інших людей, і в цьому крилася справжня небезпека.
Коли другого ранку ми переглянули газети, важко було стриматися, щоб не привітати себе з великою перемогою. Телепередачу дивилося майже все населення Землі, і кожен телеглядач був ніби присутній під час зникнення Абхотового блока. Ми думали, що деякі газети звинуватять нас у шахрайстві (зрештою, те, що ми вчинили, було не що інше як фокус-покус), але жодна з них цього не зробила. Було багато істеричних нападів, але ці напади спрямовувалися на нашу, мовляв, дурість — де ж пак, вивільнити оті "страшні сили"! Кожен уважав, що цатогвани (цей термін поширив у Сполучених Штатах один дослідник творчості Лавкрафта) зруйнували блок, щоб перешкодити нам дійти їхніх глибших таємниць. Найдужче вжахнуло всіх те, що, коли, мовляв, паразити змогли зруйнувати блок вагою три тисячі тонн, вони так само легко зможуть зруйнувати ціле місто. Страх ще збільшився тоді, коли вчені помітили шар базальтового пилу на чагарях у радіусі кількох миль від місця розкопок і зробили правильний висновок — блок якимось чином було розпорошено. Це збило їх з пантелику. Звичайно, блок можна було розпорошити за допомогою атомного вибухового пристрою, але ж вивільнена внаслідок вибуху атомна енергія знищила б усіх, хто був у підземеллі. Вчені не могли зрозуміти, як можна таке зробити, не підвищуючи температуру в підземеллі. Голова Організації Об'єднаних Націй Гуннар Фанген надіслав нам послання. в якому запитував, яких, на нашу думку, заходів слід би вжити проти паразитів свідомості. Чи не доцільно знищити Кадат атомними бомбами? Чи можемо ми запропонувати проти них якусь ефективну зброю? Ми, в свою чергу, надіслали йому послання — попросили його прибути до нас на розмову, що він і зробив через сорок вісім годин.
Тим часом у Англо-Індійської уранової компанії виникли свої труднощі. Широка реклама була, звичайно, їй до речі, але під усіма її воротами товклися сотні журналістів. Компанія була ніби в облозі, і її робота занепала. Нам треба було шукати нову резиденцію. Отож я переговорив безпосередньо з президентом Сполучених Штатів Америки Ллойдом Мервіллем і попросив його знайти нам місце, де б нам була гарантована безпека і де б нас ніхто не турбував. Президент зразу відгукнувся на наше прохання і менше як за годину повідомив нас, що ми можемо переїхати на ракетну базу США No 91, в Саратога Спрінгз, штат Нью-Йорк. Наступного ж дня (17 жовтня) ми прибули на базу.
Наше нове місцеперебування мало чимало переваг. У нас був список кільканадцяти людей, які мешкали в Америці і яких ми хотіли втаємничити в нашу справу; їхні імена дали нам Ремізов і Спенсфілд з Єльського університету. П'ятеро з них жили в штаті Нью-Йорк. Ми попросили президента Мервілла влаштувати нам зустріч із ними на базі No 91. Ось вони, ці люди: Олівер Флемінг і Мерріл Філіпс з психологічної лабораторії м. Колумбії, Рассел Голкрофт із Сіракузького університету, Едвард Ліф і Віктор Ебнер з дослідного інституту м. Олбані.
Того самого вечора, коли ми вилітали до Америки, Флейшман зробив телевізійний виступ, записаний на території компанії. У тому виступі він знову наголосив, що причин для паніки немає. Він не вірить у те, що паразити настільки сильні, щоб зашкодити людям. А наше завдання полягає в тому, щоб не дати їм можливості стати настільки сильними.
Цей "публічний бік" нашої роботи нас мало цікавив, навіть більше — дратував. Нам хотілося по-справжньому визначити нашу власну силу і силу паразитів.
Англо-Індійська уранова компанія замовила для нас швидкісну ракету, і ми прилетіли на базу No 91 менш ніж за годину. Пополудні про наш приїзд оголосили по телебаченню. Сам президент виступив перед телеглядачами, щоб пояснити причину нашого переїзду на базу No 91 (вона охоронялася пильніше, ніж будь-яке інше місце на території Сполучених Штатів — жартували навіть, що легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж потрапити на базу No 91). Він сказав, що наша безпека має життєво важливе значення для всього світу і будь-яка спроба журналістів зв'язатися з нами розглядатиметься, як порушення правил безпеки з усіма наслідками, що з цього випливають.
