Сповідь - Шевчук Валерий Александрович (бесплатные книги полный формат .txt) 📗

Брати молодої витягають у двір скриню, вони тужаться, аж жилля напнулося на шиї. Наче кури, сипнули діти з подушками, кожухом і свитою молодої. Брати всідаються на скрині верхи, і я бачу їхні блискучі молоді зуби. Староста проганяє їх зі скрині, а потім наливає відкупного. Брати одночасно перекидають до рота чарки і дружно п'ють.

Я не хочу дивитися на старшого дружку, хоч уже знаю, він не з нашого міста. Ліпше мені дивитися на молоду. Вона так щиро прихиляється до молодого, і стільки в її очах щастя! Щоки їй полум'яніють, а лице світиться ніжно й погідно. Колись і справді вона мені подобалася, ця дівчина, але я до неї не лицявся. Був упевнений, що варто дати їй знати — і вона відповість на моє почуття, тому не поспішав. Ми з нею були зв'язані тільки внутрішньою погодженістю, тобто знали про взаємну симпатію здогадно. Зараз я не осуджував її зраду і не заздрив молодому Пана-сенку — не до того мені було. Але, попри все, щось мене тривожило, отож, аби набратися сили, зирнув я на місяць. Той плив небом, борсаючись поміж зірок, — дивний пастух, що тільки й робить: лічить отару свою. Лічить, але ніколи порахувати не може.

Молода стала на возі, довкола яскраво палали походні, козаки виладналися на подвір'ї з мушкетами. Гримнула сальва, сколихнулися вогні, закричали люди, молодий ударив по конях. Я притьма кинувся слідом, а на возах, що їхали ззаду, сколихнулася пісня свашок:

Ось вона, ця мить, якої чекав я два роки і яка має вирішити мою долю. Мчали коні, мчав і я, захлиналася музика, усі співали так, що закладало вуха; я відчував щось таке, як тоді, коли виходив на полювання: тіло наливалося потугою, а в грудях аж похлюпувало від захвату. Гойне, розгульне почуття гнало мене, я захопився і співав разом з усіма, але вже починала в мені пробуджуватися лють. Я навмисно розпалював себе, бо мені потрібно було те — потужний сказ, запаморочення, безрозсудність. Я хотів закипіти і, здається, закипав. Той, кого я вибрав своєю жертвою, їхав у возі, до якого я був прив'язаний невидимою линвою, він кричав і горлав, реготав і веселився, я вже не покидав його ні на хвилю — вбив йому в спину два ножі свого погляду і поєднувався з ним особливим зв'язком. Вже не був він мені байдужий, ані чужий — тоді я й відчув поштовх. Наче незвідана сила кинула мене в повітря, я провис у порожнечі, спалахнули сліпучі іскри, коні захропли і з переляку кинулися на тин. Я опинився в іскристому густому просторі, десь однотонно гупали бубни, між небом і землею завис довгий і жовтий промінь, і в тому промені видно стало, як летить тисяча золотих листків. Одна за одною гасилися зірки, місяць тріснув, і з нього полилася їдка червона рідина. Я виставив перед собою руки, ноги мої були скорчені, з тіла мені клаптями спадала шерстина, а спина почала боляче розпрямлятися. Спалахнула, але так і не погасла блискавка, і в тому їдкому світлі я побачив перелякане обличчя. Тоді в мене з горла вирвався болючий крик. Я раптом заплакав, відчуваючи, як корчиться мені тіло. Місяць розростався, ширшав, запливав червоною барвою, а я бачив перед собою не чуже мені обличчя старшого дружки, а свого молодшого брата — це він був там, на возі, це на нього вчинено напад, це він мав перекинутись у вовкулаку. Ні, не чужій, байдужій мені людині хотів я вчинити зло, а найближчому: тому не зміг я відчути до нього справжньої ненависті. Не зміг не відсахнутися злякано і не затулити собі обличчя руками, захотілося мені здерти із себе оту страшну маску, оте жахке лице, яке має виглядати як сердите й несамовите. Не міг отож утриматися в тому густому іскристому просторі, не міг дивитися на розплавлений місяць, бо замість холоду в грудях моїх спалахнув вогонь. Трусився, ніби в лихоманці, тіло моє ціпилося, хребет мені скорцюблювався, ноги коротшали — все в моєму єстві перекручувалося, зрештою, й падати я почав. Свистіло у вухах розпалене повітря, пекло мене всього, спалювало. Я впав, вдарившись, на землю і почав дерти собі пазурами тіло. Зривав із себе лиху машкару, і ядуха чавила мені легені. Розпачливе виття вирвалося з горлянки — я знав, це таки вовче виття. Перед очима виросла величезна, поросла шерстиною лапа — я зрозумів, це моя рука. Мені на очі попливли сльози, бо де воно те, на що я сподівався?

Зірвана з обличчя машкара освітилася далеко переді мною, вона ніби згоряла, так само повільно загасало в глибині іскристого простору лице мого молодшого брата. Зараз мені так само здавалося, що те обличчя й моє майже однакові — я задкував, ніби рак, відчуваючи, що навіки трачу своє душевне просвітлення. Сльози все ще точилися мені з очей, і мені здалося, що вони червоні. Тоді зморозив мені шкіру дикий страх, і я щосили кинувся бігти, намагаючись чимшвидше вирватися з міста і конечно втекти.

Але й це ще не був кінець моїм мукам. Перебігаючи леваду, щоб дістатися до міських парканів, я раптом захитався й відчув запаморочення. Замість паркану виросли переді мною високі тесові ворота. Вони з рипом відчинилися, і з них валом повалили чорні тварини і птахи. Вся ця потолоч насувалася на мене, як лавина, і я раптом відчув, що лють моя ще не покинула мене. Кинувся без страху якраз у середину цієї дивної котячо-собачо-баранячої отари, і кілька овець упало з розірваними горлянками — червона блиснула під місяцем, ніби загорілася, кров. Тоді я впився в спину якогось велетенського кота. Кіт закричав людським голосом, але я підняв його в повітря і щосили вдарив об землю. На мене метнулося кілька чорних псів. Один із них рвонув мені зубами надпліччя, але я встиг покласти собі під ноги і його. З другим розправитися мені було ще легше, а третій ганебно утік. Тоді на мене пішов приступом лютий червоноокий баран. Розігнався, щоб збити мене з ніг, але я відскочив, і вже з тилу стрибнув йому на спину, вціпившись зубами в карк. Тварина дико заревла, і раптом ми почали підійматися над землею. Все вище й вище, я бачив під собою рідне містечко, вулиці його були напрочуд порожні, та й на обійстях не виднілося жодної душі. Мені дивно стало, адже щойно всі люди пишно грали весілля, чи, може, час дивно змістився? Я лежав на велетенський чорній спині, не відпускаючи свого ворога, тобто не розтискаючи щелеп, і він закрутився, заширяв над сонним містом. Вулиці були залиті зеленим перламутровим світлом; я побачив рідний дім, і мені здалося, що то не обжита хата, а руїна. Що все місто — руїна, ніби вимерло воно відразу. Ми понеслися далі, і я уздрів інші міста, так само залишені людьми, вітер гасав по їх стугнах і закручував пиляні вихори. Я все ще не випускав своєї жертви, і та несла мене далі й далі. Над степами, над морем, а тоді над пустелями. Ніде не було й сліду від людей, наче вся земля обезлюдніла. Тоді мені знову стало страшно. Розімкнув щелепи, і баран понісся з жахливим свистом на землю. Я заплющив очі, бо гадав, що це надійшла моя остання хвилина, але й цього разу доля мене помилувала: баран гримнувся об землю, а мене підкинуло вгору.