Чарівний бумеранг - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
22. Розмова у деканаті
(Із щоденника Оксани)
25 квітня. Я, мабуть, сама того не розуміючи, вчинила помилку. Коли Віктор у ботанічному саду почав говорити про своє кохання, я просто висмикнула руку й побігла геть. Йому не сказала жодного слова…
Сьогодні вранці мама послала мене в гастроном. Вона поспішала на роботу, я — на лекції, отже, у мене лишалися лічені хвилини. Та, вийшовши з під'їзду, я несподівано зустріла Віктора. Він навіть не приховував, що підстерігає мене. Щоки в нього позападали, обличчя стомлене — мабуть, не спав цілу ніч. Мені стало ного шкода. Як-не-як, а це перший хлопець, котрий освідчився мені в коханні!.. Коли я про це подумала, вся злість на Віктора одразу ж розвіялась. І хоч соромно признатись, але ж правда: в ці хвилини я була дуже сердита на Миколу! Сердита за те, що не від нього почула ці слова. Мені мало того, що він кохає Лочу. Якби хоч коли-небудь сказав: «Оксано!.. Лоча — це ти». Але ж ні — цього він не сказав жодного разу. Тільки обережно на це натякає. Мовляв, сама догадайся. А мені хочеться не догадуватися — хочеться знати, чути від нього… Чути не раз і не двічі — тисячу разів!..
Не розумію, як це сталося: до самого гастронома Віктор вів мене під руку. А коли повернулись до нашого під'їзду, сказав:
— Давай не підемо на першу пару.
Залізом тебе треба пекти, Оксано!.. Бо ми таки не пішли на першу пару, спустилися в метро, поїхали до Дніпра. Цього року він розлився як ніколи! Киянам довелося споруджувати високі загати, щоб захистити Поділ…
Віктор, тримаючи мене за руку, сказав:
— Оксано!.. Бачиш оту повінь? Ніхто не може заборонити її вирування. Так само і мої почуття…
Зараз, коли я пишу ці рядки, мене смішить його пишнослів'я. А там, над водою, чомусь воно мені сподобалось. Не знаю, як це пояснити. Мабуть, у мені живе незбориме бажання чути отакі слова.
Я не тільки не сердилась на Віктора — я була йому вдячна. А те, що він виступив на боці наших супротивників… Чи треба його за це судити? Було б нечесно, якби він приховував свої думки.
Звичайно, я мовчала, бо що я могла йому сказати? Я люблю Миколу. І все ж мені було приємно, що Віктор так говорив. Мабуть, він казав правду. А за любов хіба можна бути невдячною?..
Наприкінці нашої прогулянки, коли ми поверталися до станції метро, я наважилась йому сказати:
— Вікторе, будьмо хорошими друзями. Гаразд?..
— Я тебе не розумію. Кажи точніше…
— Ти ж знаєш — я люблю Миколу…
Більше я нічого не встигла сказати — він рвучко зупинився, закусив нижню губу і процідив крізь зуби:
— Значить, я його іще не розвінчав… Розвінчаю, будь певна!.. Так розвінчаю, що ти не глянеш у його бік.
І, лишивши мене саму, швидко пішов по набережній. А я поспішила в метро, щоб не спізнитися на другу пару…
Після лекцій ми з Мариною забігли в деканат. Нам треба було поговорити з Мироном Яковичем. Відчинивши двері, я завагалась: там сидів Віктор. Я почула його слова:
— Ви ж знаєте, як кінчилось обговорення. Чому ж дозволяєте їм збиратись? Ідеалізм несумісний з нашим світоглядом…
Побачивши мене, Віктор засовався на стільці, а Мирон Якович покликав і нас до розмови:
— Заходьте, йдеться про ваш гурток. Сідайте, дівчата… А ви, товаришу Чорний, говоріть далі.
Мабуть, Вікторові не хотілось продовжувати, але іншого виходу в нього не було: це скидалося б на донос, а не на відверту боротьбу.
Закусивши вудила, Віктор помчав наосліп. Його ніби прорвало — він перестав добирати слова, гарячкував.
— Хіба ви не бачите, що вони хочуть створити нову біблію?.. Так, так! Вони збираються її трохи підредагувати і піднести людям замість марксизму… Це необіблійці!.. Енгельс казав…
Мирон Якович махнув рукою:
— Стривайте, Вікторе… Поговоримо спокійно.
— Не можу я говорити спокійно! Мирне співіснування ідеологій…
— Ах, Вікторе, — скрушно похитав головою Мирон Якович. — Ви добре вивчили джерела, на які посилається Нечипорук?
— Досить того, що теорія Шмідта…
— От бач… А я вивчив. І, між іншим, зрозумів, у чому полягає недолік нашого викладання. Ми готуємо вузьких спеціалістів, які добре знають лише свою галузь науки. Фізики погано знають історію, історики майже не знають астрономії… Тому дуже багато фактів губиться у прогалинах, що створилися між різними галузями науки…
Та хіба Віктора можна в чомусь переконати? Він за всяку ціну домагався розгрому нашого гуртка. Більше його ніщо не цікавило!..
— Ви гадаєте, марксизм коли-небудь погодиться з вашими думками?
— Не знаю, — відповів Мирон Якович. — Ось лежить «Діалектика природи» Енгельса… — Мирон Якович розгорнув книжку і прочитав: «…Хоч би як довго тривав час, доки в якій-небудь Сонячній системі і тільки на одній планеті створились умови для органічного життя; хоч би скільки незліченних органічних істот повинно було раніше виникнути й загинути, перш ніж з їх середовища розвинуться тварини із здатним до мислення мозком… — у нас є впевненість, що матерія в усіх своїх перетвореннях залишається вічно однією й тією самою…» — Він закрив книжку і поклав на неї руку. — Чому ж ми повинні відкидати думку, що життя виникло спершу на Фаетоні, а потім уже на Землі?.. Скажімо, автор підручника, по якому ви, Вікторе, вивчали в школі астрономію… Пригадуєте його прізвище?..
— Здається, Воронцов…
— Так, Воронцов-Вельямінов… Він теж свідчить, що кора Фаетона мала бути вдвоє старша, ніж кора Землі… Значить, на Фаетоні могли виникнути умови для розвитку життя ще тоді, коли Земля перебувала в розпеченому стані…
— Ніякого Фаетона не було! — майже істерично вигукнув Віктор.
— Не було?.. — стомлено перепитав Мирон Якович. — Я ознайомився з джерелами, на які посилався Нечипорук. Даремно він не розповів про алмази, знайдені в метеориті Новий Урей іще 1888 року. Тільки цього факту досить, щоб стверджувати: Фаетон таки був!.. Сьогодні люди самі навчилися робити алмази і добре знають умови, за яких вони виникають. Щоб із вуглецю створилися алмази, потрібне таке велике тиснення, якого немає навіть у земній корі. І температура близько тисячі градусів… Тому алмази створюються не в корі планети, а глибше — у мантії. Там є і необхідна температура, і відповідне тиснення. Звідки ж вони взялись у метеоритах, якщо не було планети?.. Платона я теж переглядав. Це досить переконливо…
Я ледве не стрибнула через стіл, щоб розцілувати Мирона Яковича! Хороший, рідний… Скільки ж йому довелось перечитати астрономічної літератури, щоб відшукати цей додатковий аргумент! Невже ми таки навернули його до своєї віри?.. Я мало не танцювала від радості. Мені хотілося розшукати Миколу і крикнути йому: «Мирон Якович повірив!.. Повірив!..»
Віктор, мабуть, зрозумів, що зазнав поразки. З непевністю в голосі запитав:
— А як же обком комсомолу? Вони ж погодились, коли я виступав…
Декан відповів:
— Сидорук повідомив, що там теж переглянули свою думку. Ми зараз шукаємо приміщення для гуртка…
Як я ненавиджу себе за те, що поїхала з Віктором до Дніпра! Таке відчуття, ніби я вчинила жахливий злочин. Пробач, Миколо. Лоча б цього, мабуть, не зробила…
Ти не сердься на мене. Тепер я розумію, чому так вийшло. Вчора я дуже погано подумала про Віктора, сама злякалася власної думки, а сьогодні мені захотілося глянути на нього новими очима. Бо тяжко, дуже тяжко бачити людську підлість…
Ти незабаром прийдеш, мій любий Акачі… Коли б ти знав, як я тебе сьогодні жду! Мені хочеться вдихнути того озону, яким насичені твої думки…
Але розповім, що сталося далі. Віктор, звичайно, не заспокоївся. Він вирішив будь-якою ціною «розвінчати» Миколу. Можливо, його штовхала на це моя присутність.
— Ви не були на останніх зборах їхньої секти…
— Не секта, а гурток, — поправив його Мирон Якович. — Вони вивчають космос. Що ж тут поганого? Може, із них виростуть майбутні вчені.
