Паразити свідомості - Вілсон Колін (книги бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Кілька чоловік згадали про інші місячні теорії (Веліковського, Белламі, Сора) , які вказували на те, що поняття Місяця, як ворожої сили, приваблювало багатьох.
Більшість тих теорій були надто безглузді, щоб їх можна було сприймати серйозно. Проте факт залишався, що Місяць викликає виразне збурення в ірраціональних рівнях моєї свідомості.
Райх сказав, що паразити сильніші вночі, а вдень їхня сила меншає. Я завжди вбачав причину цього в тому, що наприкінці дня свідомість стомлюється. Однак коли, виспавшись якось удень, я не спав уночі, у мене цілу ту ніч було підвищене відчуття своєї вразливості.
Я запитав Голкрофта:
— Як ти гадаєш, чи може бути таке, що паразити використовують енергію, яку випромінює Місяць, для того, аби розладнати процеси мислення людини?
Але Голкрофт не знав про це нічого так само, як і всі ми. Ясно було одне: треба з'ясувати, чи можемо ми вийти за межі цього деструктивного впливу. Якщо Голкрофт мав рацію в тому, що Місяць — велетенський передавач, а Земля — приймач, то нам треба віддалитися від обох, а для цього необхідно змінити курс корабля і, зробивши величезну дугу, пролетіти на відстані десяти тисяч миль від Місяця.
Я зв'язався по радіо з полковником Мессі, який перебував у Аннаполісі, і пояснив йому, що ми хочемо змінити курс і вийти у відкритий космос у напрямку між Юпітером і Сатурном. Мессі сказав, що він не заперечує: у нас був запас палива на два тижні. Це означало, що перед поверненням на Землю ми могли пролетіти сімсот п'ятдесят тисяч миль. Якби у нас виник цей намір раніше, сказав Мессі, то він наказав би забезпечити корабель такою кількістю пального, з якою ми змогли б пролетіти половину відстані до Марса. Я сказав, що відстань півмільйона миль від Землі для нашого задуму більше ніж достатня. Це більш ніж удвічі більше відстані між Місяцем і Землею.
Додержуючи вказівок Мессі, я зробив потрібні зміни в електронному мозку, а після того разом з цілим гуртом сів вечеряти. Настрій під час вечері був у всіх напрочуд бадьорий, як для нашої ситуації. Корабель обминув Місяць і полетів у простори космосу, де ще не бувала жодна людська істота, якщо не брати до уваги бідолашну команду "Прокліса". Турботи про Землю розвіялись так само, як розвіюються службові клопоти в перший день відпустки.
Тієї ночі я вперше за останні кілька тижнів спав глибоким, спокійним сном.
Прокинувшись у чудовому настрої, я поглянув на годинник. Було пів на восьму. Я спробував пригадати, що викликало в мене такий настрій. Може, мені приснився приємний сон? Ні, тієї ночі мені нічого не снилося. Я підвівся і підійшов до заднього ілюмінатора. Місяць мав вигляд величезного серпа, на якому виразно виднілися гори. А далі на відстані близько двохсот п'ятдесяти тисяч миль, неначе велетенське сонце, світився великий блакитно-зелений серп Землі. Сонце ж сяяло таким сліпучо-білим блиском, що здавалося ось-ось вибухне. Усі зірки були в багато разів більші, ніж на Землі. Почуття захвату стало таким інтенсивним, що я змушений був угамувати його зусиллям волі.
Я заплющив очі і поринув у свою свідомість. Вона була спокійніша, ніж учора, а проте, як і досі, стривожена. Мені стало ясно, що цю стривоженість спричинював Місяць. Але сила його тепер була набагато слабша: це й породило чарівливе відчуття внутрішнього спокою й свободи — неначе видужуєш після тяжкої хвороби.
Я збудив Райха й Голкрофта. Вони почувалися здоровіше й щасливіше, ніж будь-коли за останні кілька тижнів, і тішилися тим самим відчуттям свободи. Ніхто з нас багато не говорив, але всі однаково сповнились великою надією.
Нічого особливого того дня не сталося. Ми просто сиділи біля ілюмінаторів, дивлячись, як Місяць усе даленіє, а в нашій душі невпинно зростало відчуття свободи. В певному розумінні це був день, найбагатший подіями за все моє життя, хоч я майже нічого не можу розказати про нього.
От саме в такий момент і виникають мовні труднощі. Слова стають неспроможні, невлучні й невиразні, бо наша звичайна мова ніколи не мала потреби описувати ці відчуття. Я спробую лише навести таке порівняння. Уявіть собі країну крихітних карликів, у мові яких є різні слова й фрази для визначення розміру: великий, широкий, велетенський, величезний, здоровенний тощо; коли ті карлики хочуть висловити ідею великості, вони кажуть: "Таке величезне, як людина". Що станеться, якщо орел схопить якогось карлика й понесе його над горою Еверест? Як зможе той карлик знайти слово, аби пояснити, що навіть людина крихітна порівняно з горою?
Така сама проблема стоїть і переді мною. Я не буду посилатись на безпідставне твердження, що буцімто словами не можна описати того чи того. Все можна описати словами — для цього треба тільки часу й зусиль. Якщо ваша мова не дуже розвинена, якщо її можливості обмежені, треба відповідно розвинути мову і розширити її можливості.
Однак у даний момент це було б непрактично. Для адекватного опису усього того, що сталося протягом наступних десяти днів, потрібна була б велика книга з безліччю аналогій.
Отже мені не лишається нічого іншого, як спробувати описати всі ті події за допомогою неадекватних мовних засобів, які є в моєму розпорядженні. А пов'язані ті події були з польотом нашого корабля за межі досяжності паразитів свідомості. Ми зрозуміли це першого ж дня.
Вони й далі перебували в моїй свідомості. Я відчував це, ледве-но заплющував очі і заглиблювався в самого себе. Я знав, що вони затаїлися нижче ясел, і хоч не міг сягнути до них, однак відчував, що вони впадають у паніку. Перебування на відстані півмільйона миль від Землі було для них нестерпне. І що довшою ставала ця відстань, то більше вони панікували. Мені стало ясно, що ці істоти перебувають на низькому ступені розумового розвитку. Якби вони були здатні мислити логічно, то зрозуміли б, що ми повернемося на Землю щонайбільше за два тижні, а два тижні в космосі вони б витримали без особливих труднощів. Однак вони були охоплені безглуздим страхом, вони почували себе так, як дитина, що пішла з дому й заблукала. Вони перебували на Землі протягом довгого часу, плаваючи в просторих морях людської життєвої сили, вільно пересуваючись від однієї людини до іншої, завжди маючи великий вибір жертв. Тепер вони відчували, що їхні психічні зв'язки з Землею чимдалі розтягуються й слабшають, і їх охопив жах.
