Чарівний бумеранг - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
Лоча взяла його руки, притулила собі до гарячих щік.
— Ти повинен летіти, Акачі…
Хвилі екранізації дозволили посадити корабель майже біля крижаної ляди — космонавта запевнили, що це безпечно, а Рагуші не мав звички не довіряти друзям.
Лоча трималася мужньо, усміхалася, навіть намагалася жартувати. Та коли корабель одірвався від криги і поволі поплив до хмар, Микола, що дивився вниз, на постаті своїх друзів, несподівано помітив, як маленька рожева цятка вихопилась із гурту й полетіла услід за кораблем.
— Лоча! — безтямно вигукнув Микола. — Рагуші, за нами летить Лоча!..
Космонавт зменшив швидкість, корабель плив тепер уже повільно — на гравітаційних двигунах, — і Микола добре бачив Лочу. Мов рожева пташина — із тих пташок, які все життя живуть парами, — вона линула в сутінковий простір, назустріч холодним завіям, що поступались перед її коханням. Той простір забрав її милого, кинув у безвість, хуртовини відгородили її від нього, вона мусить подолати їх своїми тендітними крильцями, а якщо не зуміє — впаде на вічну кригу, розтопить її власними сльозами, битиметься об неї грудьми, а потім умерзне в кригу, як умерзали останні птахи, що не знаходили тепла і поживи на обледенілій планеті.
— Акачі! — зазвучав у кораблі тривожний голос Лочі. — Любий мій, милий… Прощай!
Микола, не тямлячи себе від болю, що краяв груди, гарячими лещатами здавлював серце, гукнув:
— Лочо, не треба! Вернись… Ми скоро знову будемо разом. Чуєш? Вернись!..
— Чую, Акачі… Але мені тяжко. Все загине…
Голос її тремтів, рожеві крила шарпав шалений вітер, обличчя було мокре чи від сніжинок, що танули на її щоках, чи, може, від сліз.
— Ти не повинна так думати, Лочо!.. Це неправда! Я ще покажу тобі Землю. Ти виростиш на ній такі сади, яких ніколи не знав Фаетон.
— Ні, Акачі… У мене лихе передчуття.
Корабель майже застиг у повітрі. Рагуші мовчки ворушився в кріслі, відвернувшись од Миколи. Мабуть, і в нього тремтіла на щоках скупа стареча сльоза.
Лоча наблизилась до корабля, постала перед Миколою на повний зріст, припала до прозорої стіни всім трепетним тілом. Микола потягнувся до неї, але рука намацала прозору перешкоду, об яку билася рожевими крильми Лоча. В очах у неї жеврів такий глибокий смуток, що Микола, забувши про все на світі — і про Фаетон, і про Землю, — гупнув кулаками об непорушну стіну корабля — хотів востаннє пригорнути до грудей живу, гарячу, зіткану з проміння Лочу! В цю мить для нього не існувало нічого — тільки вона і зорі, Лоча і далекі зорі…
Пальці Лочі обмацували прозору поверхню стіни, ніби шукаючи отвору, через який можна впурхнути до ракети. Губи ворушилися — вона щось казала, але Микола не чув її. Лоча ледь помітним рухом увімкнула шахо, і тепер її голос звучав у Миколи за спиною, там, де сидів Рагуші.
— Хай щастить тобі, Акачі, на земних дорогах! — казала вона. — Хай завжди щастить!.. Прощай, мій дорогий. Не вези на Землю нашого смутку. Вона молода, а смуток — ознака старості. Прощай, Акачі!..
Раптовим зусиллям вона одірвалася від прозорої стіни і зникла з очей. Коли Рагуші розвернув корабель, Микола побачив широку смугу Чумацького Шляху, що оповивав увесь небовид, а на тлі цієї зоряної дороги — самотню постать Лочі.
Здавалося, Лоча не летіла, а спокійно, не поспішаючи, ішла по Чумацькому Шляху в безмежний простір Всесвіту, як жінка-сівачка йде по орному полю. Дорога в неї далека — ні кінця ні краю, — а нива безмежна, і всю її треба засіяти. Вона йтиме вічно, кидаючи на кожну планету по зернині, — і вслід за нею в щедрому світлі зірок тріскатиметься насіння, пробиватимуться перші паростки, і молодими, нездоланними стрілками до зір тягнутиметься життя. А десь її чекатимуть нові планети, шумітимуть вітрами, вируватимуть океанами, бризки летітимуть назустріч, і в стогоні планетної кори вчуватиметься всесвітнє благання: родити, родити і жити!.. Колоситися солодким зерном і діяльним розумом!..
І не буде їй смерті, не буде спочину, бо вона, донька людської матері, віднині і назавжди стала Сівачкою Всесвіту.
— Прощай, Лочо! — майже нечутно мовив Микола. Рагуші обернувся, очі його були вологі — все життя в нього складалося з космічних зустрічей і розлук, — і, поклавши руку на Миколине плече, тихо мовив:
— Поїхали, друже!..
Ечука довго вдивлявся в обличчя Миколи, очі батька молодо світились, і весь він ніби одразу помолодшав — пожвавішала хода, не горбилася спина, навіть голос утратив старечу хрипоту.
— Уяви собі, Акачі, я був лише на десять земних обертів старший, як ти зараз, коли ми прибули сюди. Значить, у твоєму розпорядженні ще тридцять земних обертів!.. О-о, за цей час можна багато чого зробити!..
У кімнатах, де жив батько, майже нічого не змінилось. Лише на стіні висіли бронзові вироби — сокири, списи, молотки.
Піймавши зацікавлений погляд Миколи, батько сказав:
— Оце й усе, на що ми спромоглися. Руда дуже далеко, добувати її важко. Треба знайти олов'яні й мідні жили. В копальнях працюватимуть по черзі. Процес мусить бути засвоєний послідовно…
А червоногрудий какаду цілими днями вигукував:
— Привіт, Акачі!.. Привіт, Акачі!..
На пошуки руди Микола пішов разом з Алочі. Це був тепер м'язистий, спритний мисливець, що у верховітті дерев міг спіймати птаха, у воді самими руками виловлював рибу, а на землі влучав бумерангом якого завгодно звіра в найбільш вразливе місце. Здавалося, від мавпи він одержав блискавичність рухів, від людини — гостру кмітливість. Коли йому набридало ходити по землі, він прокладав собі повітряну стежку серед ліан і могутніх крон, стрибаючи з дерева на дерево. Страх йому був невідомий, про старість Алочі не мав жодного уявлення, бо в колонії він належав до найстарших землян. Мабуть, він вірив, що все життя буде отакий дужий і спритний.
Він знав уже, що існує смерть, бо траплялись випадки, коли необачний мисливець опинявся у ведмежих лапах. Для Ечуки це була трагедія, для Алочі — лише наука.
Алочі дуже пишався тим, що Ечука-батько відзначав його серед інших мисливців і називав себе не інакше, як правою рукою.
Він заздрісно поглядав на Миколин шолом, йому, певно, дуже кортіло і на власну голову зодягнути цю прозору посудину — тоді б він був цілком схожий на людей, яких він вважав своїми володарями.
Микола намагався триматися з ним по-товариському, хотів привчити до думки, що поміж ними немає істотної різниці, але отой клятий шолом ніби гіпнотизував Алочі, змушував його дивитися на Миколу, як на особу неземну, загадкову, наділену вищою силою.
Микола подумав, що вони з батьком і Рагуші даремно демонструють перед першими землянами свою фаетонську могутність. Але що тут удієш? Ні космічного корабля, на якому прилітав Рагуші, ні власного шолома не сховаєш…
Кепсько і те, що земляни ніколи не бачили, як фаетонці їдять. Та й не могли вони цього побачити, бо жили в іншій атмосфері. Мабуть, землянам здавалося, що цим людям не треба їсти, що вони не люди, а якісь вищі істоти. Як можна це спростувати? Адже їли вони лише в батьковій спальні, де була фаетонська атмосфера.
Одного разу Микола помітив, що Алочі ховає в пісок засмажене на вогні стегенце птаха. Микола запитав, навіщо він це робить. Хлопець відповів:
— Алочі їв, Акачі теж хоче їсти…
Сміючись, Микола спробував пояснити Алочі, що його ласий шматочок з'їсть якась звірина, але мисливець був переконаний, що він чесно поділився обідом з Акачі, і той тепер цілком ситий.
Мабуть, не лише Алочі, а й більшість землян гадала, що фаетонці харчуються саме таким таємничим способом. І Микола подумав: як легко фаетонцеві стати серед земних людей богом!
Земля чарувала Миколу своїми барвами, звуками, розкішною рослинністю. Він розумів, що любить Землю, що в ньому з'явилося таке ж саме роздвоєння, як у Рагуші, напівфаетонця, напівземлянина.
Ось вони вийшли з Алочі на ту саму скелю, де колись — десять земних обертів тому — Микола спостерігав, як цей земний хлопчик розтинав своїм шоколадним тілом прозору воду. Озеро відбивало в собі соковиту берегову зелень, прозору синяву небес і зграї птахів, які плавно кружляли під білоперими хмарами.
