Злочинна цивілізація - Шекли Роберт (читать книги полностью без сокращений бесплатно .txt) 📗
Лише для того, щоб вижити, треба було чимало зробити і ще більшому навчитись. Але Баррент не збирався гарувати задля якоїсь великої мети. Вілл лише сподівався, що деякий час буде спокій і він зможе зрівнятися у вправності з давніми мешканцями.
Але спокою на Омезі не було ніколи.
Надвечір одного дня, коли Баррент уже зачиняв крамницю, до нього завітав чоловік незвичайного вигляду: років п’ятдесяти, дебелий, з жорстким, грубим обличчям. На ньому був червоний балахон до колін і сандалі. Чоловік був підперезаний ременем, з якого звисали чорна книжечка і стилет з червоною колодкою. Від чоловіка віяло надзвичайною силою і владністю. Баррент не міг визначити його статус.
— Я вже зачиняюся, сер. Але якщо ви хочете щось придбати…
— Я прийшов сюди не купувати, — урвав його відвідувач, дозволивши собі посміхнутись.
— Я зайшов, щоб продати.
— Продати?
— Я Священик, — мовив чоловік. — Ти новенький у моїй дільниці. Я ще не бачив тебе на службі.
— Я нічого не знав про…
Священик змахнув руками.
— Згідно із священними і з мирськими законами незнання не виправдовує невиконання своїх обов’язків. Отже, незнання можна вважати свідомим нехтуванням і карати на основі Закону про загальну особисту відповідальність від двадцять третього року, вже й не кажучи про малий кодекс законів. — Він знов усміхнувся. — Проте питання про ваше переслідування ще не порушувалося.
— Радий почути це, сер, — мовив Баррент.
— «Дядечку» — ось правильна форма звертання, — поправив Священик. — Мене звати Дядечко Інгемар, і я прийшов розповісти тобі про правовірну омезьку релігію, що обожнює той чистий і всемогутній дух Зла, з якого ми черпаємо наснагу і розраду.
— Я з задоволенням послухаю про релігію Зла, Дядечку, — мовив Баррент. — Може, перейдемо до вітальні?
— Без сумніву, Небоже, — погодився Священик і рушив слідом за Баррентом до його помешкання за крамницею.
РОЗДІЛ шостий
— Зло, — почав Священик, затишно вмостившись у найкращому Баррентовому кріслі, — це сила всередині нас, яка надихає людей на дії, що вимагають спритності й витривалості. Служіння Злу — це, по суті, служіння собі самому, отже, це єдине істинне служіння. Той, хто обожнює себе, є ідеальною суспільною істотою, задоволеною своїм місцем в суспільстві, але готовою вхопитися за будь-яку можливість піднятися вище; це людина, яка з гідністю зустрічає смерть і вбиває, не знаючи принизливого почуття жалю. Зло жорстоке, бо є правдивим віддзеркаленням бездушного і байдужого Всесвіту. Зло вічне й незмінне, хоча й приходить до нас у розмаїтих формах мінливого життя.
— Може, вип’єте трохи вина. Дядечку? — спитав Баррент.
— Дякую, це глибока думка, — зауважив Дядечко Інгемар. — Як твої справи?
— Чудово. Правда, цього тижня трохи менше клієнтів.
— Тепер люди не так люблять отруювати, — мовив Священик, замислено смокчучи вино. — Не те що, коли я був хлопчиком, щойно позбавленим духовного сану й висланим із Землі. Втім, я розповідав тобі про Зло.
— Так, Дядечку.
— Ми сповідуємо Зло, — провадив далі Дядечко Інгемар, — яке уособлює Найчорніший, рогатий і огидний наглядач наших днів і ночей. У Найчорнішого ми знаходимо сім смертних гріхів, сорок тяжких і сто один дрібний злочин. Немає такого злодійства, яке не вчинив би Найчорніший, — бездоганно, як властиво його природі. Ось чому ми, недосконалі істоти, намагаємось дорівнятися до його довершеності. Й іноді Найчорніший винагороджує нас, з’являючись перед людьми в усій красі своєї вогненної плоті. Так, Небоже, я був удостоєний честі побачити його. Два роки тому він показався на закритті Ігор, а за рік до того з’являвся теж. — Священик на хвилю заглибився в споглядання божественного образу. Тоді повів далі: — Відколи ми побачили, що держава дозволяє найповніше виявитись людському Злу, ми обожнюєм і державу: це теж надлюдське, хоча й не божественне, творіння.
Баррент кивнув галовою. Він щосили намагався не заснути. Глухий безбарвний голос Дядечка Інгемара, що торочив про таку банальну річ, як Зло, наганяв на нього сон. Його очі вже майже заплющувались.
— Можна, звісно, спитати, — бубонів далі Дядечко Інгемар, — якщо Зло є найвищим надбанням людської природи, чому тоді Найчорніший дозволяє Добру існувати у Всесвіті? Те, чому існує Добро, протягом століть бентежило всіх неосвічених. Зараз я відповім на це питання.
— Невже, Дядечку? — здивувався Баррент, люто вщипнувши себе за стегно, щоб відігнати сон.
— Та спершу, — мовив Дядечко Інгемар, — давай визначимо наше ставлення до нього. Давай вивчимо природу Добра. Давай сміливо й без страху поглянемо в обличчя нашого великого ворога, щоб виявити його справжню вдачу.
— Так, — погодився Баррент, думаючи, чи не варто відчинити вікно. Повіки були немов свинцеві. Він енергійно потер очі і спробував зосередити увагу.
— Добро — це облуда, — розповідав Дядечко Інгемар своїм рівним, безбарвним голосом, — що приписує людині такі неіснуючі чесноти, як безкорисливість, скромність, побожність. Як же довести облудність Добра? У Всесвіті є тільки людина і Найчорніший, отже, служіння Найчорнішому є служінням своїй найвищій, найдосконалішій формі. Таким чином, довівши облудність Добра, ми змушені визнати відсутність його проявів. Зрозуміло?
Баррент не відповів.
— Ти зрозумів? — гостріше перепитав Священик,
— Що? — мовив Баррент, бо куняв із розплющеними очима. Він змусив себе прокинутись і спромігся відповісти: — Так, Дядечку, я зрозумів.
— Чудово. Збагнувши це, ми питаємо, чому Найчорніший дозволив навіть примарі Добра існувати у Всесвіті Зла? Адже Зло не можна буде впізнати, якщо не існуватиме щось відмінне. Найкраща відмінність — протилежність. А протилежністю Зла є Добро, — Священик переможно усміхнувся. — Все так просто і ясно, правда?
— Авжеж, Дядечку, — мовив Баррент. — Хочете ще трохи вина?
— Лише крапельку, — погодився Священик.
Він ще десять хвилин розповідав Баррентові про природне й чарівне Зло, притаманне польовим і лісовим звірам, і порадив йому наслідувати ті нелукаві створіння. Врешті він закінчив і підвівся.
— Я дуже радий, що ми змогли трохи побалакати, — мовив Священик, приязно потискаючи Баррентову руку. — Можна розраховувати на те, що в понеділок ви прийдете на нічну відправу?
— Відправу?
— Авжеж, — мовив Дядечко Інгемар. — Щопонеділка опівночі ми відправляємо Чорну месу в Маленькій Шабашній Церкві на Кірквудській дорозі. Після меси Група Жіночого Сприяння звичайно готує закуски, а громада влаштовує танці й хорові співи. — Все це дуже весело, — він широко усміхнувся. — Бачите, навіть служіння Злу може розважати.
— Певен, що це так. Я прийду. Дядечку.
Баррент провів Священика до дверей. Замкнувши вхід, він замислився над тим, що розповів Дядечко Інгемар. Безперечно, на службу треба ходити. Власне, тебе примушують. Він лише сподівався, що Чорна меса не буде такою нудною, як Інгемарове тлумачення Зла.
Священик приходив у п’ятницю. Наступні два дні Баррент працював. Він отримав вантаж гомеопатичних трав і корінців від свого агента з району Кривавої Ями. На те, щоб розібрати й класифікувати їх, пішов майже весь день, а другого дня він розкладав їх у відповідні банки.
У понеділок, вертаючись до крамниці після обіду, Баррент, як йому здалося, бачив ту дівчину. Він кинувся за нею, але загубив її в натовпі.
Прийшовши додому, Баррент побачив, що під двері йому підкинули листа. Це було запрошення до поблизького Магазину Снів. Писали таке:
«Любий Громадянине!
Ми користуємося нагодою привітати нашого нового сусіда й пропонуємо Вам послуги найкращого, на нашу думку. Магазину Снів на Омезі.
За надзвичайно низьку ціну ми видамо Вам сни на будь-який смак. Ми спеціалізуємося на снах, що воскрешають пам’ять про Землю. Ви пересвідчитесь, що Ваш сусіда Магазин Снів пропонує Вам найкращі замінники життя.
Як Вільний Громадянин, Ви, напевне, захочете скористатися нашими послугами. Чи можна сподіватись, що Ви завітаєте до нас протягом тижня?
