Обід у кав'ярні «Готем» - Кінг Стівен (версия книг .TXT) 📗

Стівен Кінг. Обід у кав'ярні "Готем" [1]

Прийшовши додому з брокерської фірми, де працював, на столі їдальні я знайшов листа від своєї дружини — фактично більше схожого на цидулку. У ньому говорилося, що вона кидає мене, подає на розлучення і що одержу звістку від її правника. Присівши на стілець біля столу, з боку кухні, я знову й знову перечитував це повідомлення, не в змозі у те повірити. Через деякий час я підвівся, попрямував до спальні і зазирнув до шафи. Весь її одяг зник, окрім пари штанів від тренувального вбрання і розвеселої, кимось подарованої футболки із написом «багата блондинка», видрукуваним спереду, а навколо нього блискітки.

Я повернувся до обіднього столу (який фактично відділяв вітальню від кухні; помешкання складалося лише з чотирьох кімнат) і знову перечитав шість речень. Зміст був той самий, але погляд у напівпорожню шафу спальні змусив мене повірити у те, що там було написане. Аж дрижаки пробігали по спині від тієї цидулки. Унизу не було ніякого тобі «Люблю» або «Щасти» чи навіть «Всього найкращого». У словах «Бережи себе» було стільки ж тепла, скільки може втриматися води у решеті. І насамкінець вона нашкрябала своє ім’я — Діана.

Я пішов до кухні, налив собі склянку помаранчевого соку і коли спробував узяти її, впустив на долівку. Сік облив дверцята тумбочки, а склянка розбилася. Я знав, що поріжуся, якщо спробую зібрати скалки — мої руки трусилися — але, так чи інакше, я зібрав їх і порізався. У двох місцях, в обох — неглибоко. Я продовжував думати, що це був жарт, потім усвідомив, що таки — ні. Жартівниця з Діани була кепська. Але річ була в тім, що я не помітив наближення цього. Я не міг знайти приводу. Я не знав, чи у цьому випадку я виглядав дурнем чи черствим. Минали дні, і я перебирав у пам’яті кожну мить останніх шести-восьми місяців нашого дворічного шлюбу і зрозумів, що був і тим і другим.

Того вечора я зателефонував до її батьків у Паунд Рідж і запитав, чи Діана там.

— Тут, але говорити з тобою не хоче, — відказала її мати. — Не передзвонюй. — Слухавка біля мого вуха замовкла.

Через два дні мені на роботу зателефонував правник Діани, що відрекомендувався як Вільям Гумбольдт і, пересвідчившись, що справді говорить зі Стівеном Девісом, став називати мене Стівеном. Припускаю, що у це трохи важко повірити, але трапилося саме так. Адвокати настільки ексцентричні.

Гумбольдт сказав мені, що на початку наступного тижня я одержу «попередні документи», і припустив, що я підготую «стислий огляд попереднього начерку розпуску вашої домашньої корпорації». Він також порадив мені не робити будь-яких несподіваних кроків у напрямку довірених осіб і запропонував, щоб я зберігав усі квитанції за куплені речі, навіть за найдрібніші, протягом цього «матеріально важкого переходу». І насамкінець він запропонував, щоб я теж собі завів адвоката.

— Чи не змогли б ви хвилиночку послухати, добродію? — запитав я. Я сидів за своїм бюрком з опущеною головою, охопивши чоло лівою долонею. Щоб не дивитися на яскраву пляму екрана мого комп’ютера, я заплющив очі. Я багато плакав, і у мене було таке відчуття, ніби очі мені були засипані піском.

— Авжеж, — сказав він. — Послухаю із задоволенням, Стіве.

— Я маю повідомити вам дві речі. Перше, ви мали на увазі «попередні документи розриву вашого шлюбу», а не «попередній начерк розпуску вашої домашньої корпорації», і якщо Діана думає, що я збираюся позиватися й намагатися обманом відібрати те, що належить їй, вона помиляється.

— Так, — сказав Гумбольдт, виказуючи не свою згоду, а те, що він зрозумів, до чого я веду.

— Друге, ви — її правник, не мій. У тому, що ви телефонуєте і називаєте мене по імені, я вбачаю прояв зверхности й черствости. Ще раз зробите це по телефону, і я відразу ж відкладу слухавку. Коли ви зробите це при нашій зустрічі, я, мабуть, торохну вас так, що аж каганці засвітяться.

— Стіве… Містере Девіс… Я не думаю…

Я відклав слухавку. З того, що я зробив, відтоді як знайшов на столику їдальні ту записку, приважену трьома її ключами від помешкання, — це було перше, що принесло мені хоч якесь задоволення.

Після обіду я переговорив зі своїм приятелем із юридичного відділу, і він порадив свого приятеля, що займався справами розлучення. Правником зі справ про розлучення був Джон Рінг, і я домовився з ним зустрітися наступного дня. З офісу я пішов додому якомога пізніше, якийсь час повештався по квартирі, вирішив сходити в кіно, не міг знайти нічого, що хотів би подивитися, увімкнув телевізор і там не знайшов навіть жуйки для очей, і походив по квартирі ще деякий час. В якусь мить я опинився перед розчиненим вікном спальні, чотирнадцятьма поверхами вище поверхні вулиці, і жбурнув туди усі свої сигарети, навіть запліснявілу пачку «вайсройз», що лежала на самому споді верхньої шухляди мого бюрка, іншими словами, пачку, що, мабуть, пролежала там протягом десяти років або й більше — від тих пір, коли я ще й аніякісінької гадки не мав, що у світі існує така істота, як Діана Кослоу.

Хоча я випалював протягом двадцяти років десь двадцять-сорок сигарет на день, я не пам’ятаю ані якогось раптового рішення, ані будь-яких внутрішніх покликів — навіть прихованих натяків на те, щоб через два дні після того, як твоя дружина кинула тебе, лишити паління. Моя рука жбурляла з вікна у темінь цілий блок, напівпорожній блок і дві або три напіввипалені пачки, які валялися то тут, то там. Тоді я закрив вікно (на думку мені тоді не спало, що, можливо, ефективніше було б викинути користувача замість виробу; до такого стану я ніколи не доходив), ліг у ліжко і стулив повіки. І коли вже відключався, у голові промайнуло, що завтра, мабуть, буде один із найгірших днів мого життя. І далі мені здалося, що опівдні я знову буду смалити. Щодо першого я мав рацію, щодо другого — помилявся.

Наступні десять днів — час, протягом якого я переживав найгіршу пору фізичного відлучення від нікотину, — були важкими і часто неприємними, але, можливо, не настільки поганими, як я їх собі уявляв. І хоча десятки, ні, сотні разів я був на грані того, щоб запалити, я так цього і не зробив. Наставали миті, коли я думав, що збожеволію, якщо не візьму до рота сигарету, і коли на вулиці проходив мимо чоловіка, що палив, мені здавалося, що от-от закричу йому: «Віддай її мені, капоснику, це моя!» — але я тримався.

Найтяжчі часи наступали пізнім вечором. Мені здавалося (але я не упевнений; усі процеси мого мислення, десь із часу, коли від мене пішла Діана, дуже розпливчасті), якщо кину палити, то буду спати краще, але такого не сталося. Були ночі, коли я зчепивши пальці під подушкою і втупившись поглядом у стелю лежав із розплющеними очима до третьої ранку, прислухаючись до виття сирен і гуркоту вантажівок, що прямували до центру міста. У ті часи я думав про цілодобову корейську крамницю, майже безпосередньо через вулицю від мого будинку. Я думав про біле флуоресцентне світло усередині, настільки яскраве, що було схожим на посмертні видіння Кубле-ра-Росса, і як воно поміж стелажів виливалося на хідник, а за якусь годину два молоді корейці у білих паперових капелюхах почнуть заповнювати ту вітрину фруктами. Я думав також про старшого чоловіка за прилавком, також корейця, також у паперовому капелюсі і про величезні кратки з сигаретами позад нього, настільки ж. великі, як кам’яні скрижалі з «Десятьма Заповідями» Мойсея, які Чарлтон Гестон [2] приніс із гори Синай. Я мріяв про те, щоб звестися, одягтися, пошкуркотіти туди, взяти пачку сигарет (чи, може, дев’ять або й десять), і, сидячи на підвіконні, палити одну «мальборину» за другою, аж доки на сході посіріють небеса і зійде сонце. Я ні разу цього не зробив, але, щоб заснути, стільки ж то ночей я рахував замість овець марки сигарет: «Вінстон»… «Вінстон-100»… «Вірджинія Слімз»… «Дораль»… «Меріт»… «Меріт-100»… «Кемелз»… «Кемел Фільтерз»… «Кемел Лайте».