Потойбiчне - Лепкий Богдан (книги txt) 📗
– Нічого, майстре, нічого, зрозумієте!
Клавдій вдивлявся в чорні очі Аврори.
Надворі віяв жахливий вітер. На шибах стежинами переганялися краплини дощу.
– Мес'є, правду казав Дюбуа, що буде дощ, – зауважив маркіз.
– Справді.
Клавдій уже не дивувався, що йому все відомо. Поглянув на гостей. Вони тихенько посміхалися. «Хіба божевільні», – подумав Клавдій.
Знову чарки вина червоного, густого. Клавдій відчував утому.
Тихо долітав до вух металевий бренькіт клявесину. Був це гавот чи менует, Клавдій не міг розпізнати. Бенкет доходив до кінця. Підвівся маркіз, а за ним гості.
– Вам пора відпочити, майстре!
Аврора простягла руку і поклала на пальці Клавдія.
Низенькі прислужники відчиняли двері одні за одними, і вони проходили кімнату за кімнатою довго-довго. Кімнати: одна – рожева, друга – блакитна, третя – цитринового кольору, усі вмебльовані елєґантними меблями тих самих кольорів, що й стіни. Хоч надворі спускались присмерки, в кімнатах не було видно жирандолів, було ясно, дошкульно ясно.
«Як довго будемо проходжуватись цими кімнатами?» – подумав Клавдій
– О, довго, Клод, – відповіла його думкам Аврора.
Клавдій здивовано поглянув на неї. Хіба він несвідомо заговорив?
– Ні, Клод, мені слів не потрібно, мені вистачає твоєї думки.
Вона зупинилась і повернулася до нього обличчям. Якусь хвилину стояли мовчки, а потім голівка Аврори наблизилася до Клавдія й доторкнулась його вуст.
Це не був поцілунок. Вона ніжно гладила своїми устами Клавдієві уста, а він стояв нерухомо, його руки приросли до тендітних рамен Аврори, що виступали з широко викроєного декольте. Клавдій вдивлявся в обличчя Аврори: її великі очі, викрій уст, що здавалося приховували в собі ледь-ледь помітну усмішку. Чарівна краса Аврори бентежила його й захоплення переходило крещендо. Зміна офіційного мес'є на Клод не здивувала його ніяк.
Вони знову ходили кімнатами і вже наближалися до звуку клявесину і людського гамору. Їм відчинили двері, й вони ввійшли до залі, де метушилися гості маркіза д'Анвіль.
– Бачу, не бажаєте відпочинку, – звернувся до Клавдія маркіз.
Справді, після дотику Аврориних уст кудись поділася втома. Клавдій хотів щось відповісти, але маркіз вів далі.
– Чоловіки сильніші фізично, але жінки значно витриваліші.
Клавдій мовчав. Бо ж навіщо говорити, як надзвичайний маркіз і Аврора читають його думки. Він тільки відчував невимовну спрагу і здавалося йому, що язик у нього, як висушена губка.
– Вина для майстра Турського! – це маркіз. Він злегка підняв руку і вмить з'явився прислужник із чарками червоного вина. Саме тепер Клавдієві забажалося білого.
– Ми п'ємо тільки червоне, майстре!
Виперучені голови дам видавалися Клавдієві рухомими тістечками із стіжком збитої сметани. Він не хотів брати участи в гостині, йому хотілося бути на самоті з Авророю. Вона знову поклала долоню на його руку і провела в кімнату, куди вже не доходив гамір гостей. У кімнаті стояв його станок і коробка з фарбами.
– Тут буде затишно, – сказала вона і він свобідно пригорнув її в лагідні обійми.
Уранці Мадлен занепокоїлась відсутністю Клавдія. Кудись поділось обурення, натомість зростав неспокій. Може, з ним щось трапилося, хвилювалася вона. Перешукала увесь парк д'Анвіль, усі його закутки, куди б могла потрапити нога Клавдія, але сліду ніякого не було. Він подався геть, бо, мабуть, збайдужів до неї. Вона була свідома, що його симпатія до неї не триватиме довго і знала, що він не плянував серйозних зв'язків на майбутнє, але вона любила його щиро і його близькість радувала її. Сумувала, бо любила. Більше не приноситиме вона йому ні сніданків, ні квітів; не братиме він її на руки, не відчує вона його ласкавих пестощів, які зміцнювали віру в його відданість. Якась злобна рука спустила куртину й накинула на неї тяжку кирею суму.
Уже три тижні проминуло, як Клавдій покинув корчму. Часом вдивлялася в замок і доріжку, що вела до нього, бо туди прямували його кроки, коли востаннє його бачила.
Сьогодні знову зупинилася біля вікна і вдивлялася у мовчазні мури. Хвилинами здавалося, що бачить його у вікні. Напружила зір… Затрусилися руки…
– Це він, справді він! – майже скрикнула вона й миттю побігла до батька. – Він! Він!
– Хто – він?
– Він! Клавдій! В замку. Я бачила його при вікні!
П'єр старався заспокоїти Мадлен і переконати в тому, що це її фантазії, але Мадлен не здавалася.
– Телефонуй до Парижа, до брата!
– Це коштує дорого!
– Вийшли телеграму!
– Це теж коштує чи не більше!
Мадлен уже не переконувала, вибігла на вулицю й побігла на пошту.
П'єр стояв зніяковілий і згодом пішов до дверей поглянути на замок. Він нікого у вікні не побачив.
Наступного дня, в полудне, приїхав брат Клавдія Орест. Мадлен чекала його на станції. Вона стояла біля виходу з великою карткою паперу, на якій було написано «Мес'є Турський».
– Ви, мабуть, мадмуазель Мадлен? Я – Орест Турський.
Вона із збентеженням обняла його за шию і заплакала.
– Що сталося? – спитав Орест.
По дорозі до корчми Мадлен оповіла йому історію зникнення Клавдія та про те, що вчора вона побачила його у вікні замку. Орест не дуже вірив розповіді Мадлен, але її хвилювання зростало, і він вирішив, що треба задовольнити бажання Мадлен – піти до замку.
В корчмі П'єр тільки розводив руками.
– Я вам розповім про замок, – таємниче шепнув він Орестові, - бо справа виглядає так…
Дюбуа нарешті знайшов уважного слухача. Мадлен нетерпляче стояла при дверях і вперто дивилася у вікна замку.
– Мес'є, - почав П'єр, – там ніхто не живе, усі входи зачинені і ввійти туди ваш брат ніяк не міг. Знаєте, дівчина, – він знову витягнув долоні в сторону Мадлен, ніби подавав тарілку… – Мабуть, ваш брат їй сподобався, та що з того? Був, поїхав та й тільки. А вона сумує. Кажу вам, ніхто в замку не живе, так каже історія нашого міста, ну й усі туристичні екскурсоводи. Замок належав родині д'Анвіль, але в час революції цілу родину було зґільотиновано, як зайвих роялістів. А тепер ніхто не зближається до замку, бо, кажуть люди, що навколо нього чуються якісь голоси. Але з усіх опитуваних ніхто нічого не чув. Ну й переконувати себе ніхто не спішиться. Бо голоси, як розповідають, можна було чути тільки ввечері. Хто ж увечері піде слухати якісь голоси?
– Підемо, мес'є! – нетерпеливо звернулася до Ореста Мадлен.
– Ну що ж, підемо.
Ішли тією камінною доріжкою, якою йшов Клавдій. Підійшли до вхідних дверей, але виявилося, як і казав П'єр, що вони були зачинені. Вони обійшли замок довкола, торкаючись всіх дверей і навіть вікон. Орест на знак безпорадности розвів руками. В нього зростало переконання, що Мадлен істеризує. Мадлен, постоявши хвилинку, як заворожена, підняла палець.
– Чуєте?
– Нічого не чув.
– Послухайте уважно. Чуєте вітрець постукує віконною рамою. Справді, пролунав ледве чутний рівномірний звук, як цокотання годинника. Мадлен тихо, щоб не заглушити звуку, підходила майже безшелесно до того місця, звідки доходило цокотіння. Вона доторкалася кожного віконця підземелля і нарешті одне віконце піддалося дотикові її рук. Лице її роз'яснилося.
– Ось, сюди проходив Клавдій.
І справді, легко відчинивши віконниці, вони побачили на парапеті вікна, зсередини, на грубій верстві пороху сліди дотику рук. Вона з гордістю поглянула на Ореста й лагідно сказала:
– Так, мес'є, - щоб знайти правду, треба в неї вірити.
Вони обережно спускалися з підвіконника, а потім пішли по вогких від плісені коридорах, поки не дійшли до тяжких залізних дверей, що стояли відчинені, від чого коридор став яснішим. Ще кілька сходів, ще одні відчинені двері, а за ними короткий, але широкий коридор, що доходив до головної залі.
– Він був на вищому поверсі, - сказала Мадлен, і щойно тоді вони помітили на запорошених сходах сліди людини.
По сходах Мадлен майже бігла, а Орест поспішав за нею. Вона пам'ятала, котре це було вікно, тож повернула ґалерією направо, щоб дійти до фронтових кімнат. Двері всередині палати були відчинені.
