Хліб із хрящами - Бриних Михайло (серии книг читать онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
— Добре, що ніхто не проти, — сказав він після кількох жадібних затяжок.
* * *
Василько спав на широкій лаві, згорнувшись клубочком, поклавши голову на коліна баби Ніни, яка погладжувала його чималу лисину й тихо наспівувала колискову. Про їжачка і синичку, вороненя і лисичку. Про те, як гойдається гілля і колишеться трава. Це була якась безкінечна колискова, і було в ній стільки спокою і тепла, що Кузьма й сам кілька разів широко позіхнув.
Спів баби Ніни переривали тільки схлипування і вигуки Кала. Вочевидь, в його мареннях не було лисичок-сестричок і вовчиків-братиків. Ці лагідні звірята не ходять у сни, де можна захлинутися болем і втопитися в крові. Лагідні звірята живуть тільки в лагідних серцях.
Кузьма згадував, як у дитинстві він зі своїм котом, якого ховав у шкільному портфелику, лазив до курника баби Ніни.
Хто кого більше боявся, він так для себе і не з'ясував, — просто йому подобалася чарівна мить перетворення сонного царства домашньої птиці на "содом і гомору". Це її, баби Ніни, слова.
— Знову ти, халамиднику, розвів тут содом і гомору! — кричала вона ще з подвір'я. Кузьма ж вдавав, що не знає, чого це кури так подуріли. Співучасник і речовий доказ — кіт Омелько — завжди тікав із місця пригоди ще до прибуття розгніваної сусідки. Щоправда, сердилася вона не більше кількох хвилин. І Кузьма наперед знав, що замість справжнього прочухана отримає пригоршню печива чи цукерок. Раніше йому здавалося, що в баби Ніни дуже велика рука, — стільки карамельок поміщалось у її жмені. Тепер дивився на долоню, що пригладжувала витке волосся на Васильковій потилиці, й усміхався власним спогадам, усім тим деревам, які були й залишилися більшими, ніж тепер. Деревам, що породжували вітер у своїх кронах. Верба хилиться до води, підмітає берег, миє гілля в ставку, помережаному дрібними хвильками. Когось гукає, прагне чогось. Підганяє один спогад за іншим, і вони переплітаються між собою гнучкими пагонами. Ось і його баба стоїть на призьбі, ще з прямою спиною і прямим поглядом. Зустрічає дітей і онука. Чекає поки вони зайдуть на подвір'я, батько зачинить хвіртку, й тільки тоді сплесне руками, ніби не бачила їх ще зі шляху.
Усі ті речі, які ще збереглися тут, у Міцному, жили в його пам'яті власним життям. Що спільного між тим вікном, з якого камера знімала крупний план загримованого Зінченка, і тим таки вікном, з якого він багато років тому визирав кожного ранку, щоб побачити власноруч зроблену шпаківню; та шпаківня стала частиною вікна, частиною погляду з вікна, частиною всього села, і ніщо не могло зруйнувати цього спомину, навіть той дерев'яний цурпалок, примотаний до горіхового стовбура мідним дротом: усе, що залишилося від його шпаківні. А втім, як і від його вікна, від його ранкового погляду крізь шибку зі слідами синьої фарби по краях, як і від усього села Міцне. Він просто намагається витрушувати зі своєї душі надію, ось як це все називається. Надію на те, що пекельний генералітет перегляне свої творчі плани, і вартові біля підземних брам просурмлять відбій, і мертві здобудуть спокій, а живі — ще трохи життя і... право на смерть.
Кузьма раптом відчув, що навіть його спогади втомилися, навіть їм набридло це лицемірне підбадьорювання. Відчайдушним зусиллям він відбудовував у своїй уяві бабине подвір'я, накритий білою скатертиною стіл, але зображення вкривалося паволокою, осипалось; ось він кличе батьків, і вони обертаються на його голос, і на їхніх вустах випаровується усмішка
— зникає разом із плоттю, оголює зуби й клубочиться мороком в очницях.
Кузьма здригнувся, він опирався цьому маренню, та найважче відігнати те, що ти не кликав.
Баба Ніна обережно підвелася, підмостивши Василькові під голову ясика.
Підійшла до Кузьми, поклала руки на плечі. Її руки знову були величезні й дуже важкі.
— Не думай про те, синку. Жени лихо геть, поки можеш. Поки воно тікає. А потім — як Бог дасть.
— Здається, Бог вирішив усім тут надавати добряче.
— Не кажи так.
— А як треба казати? І, головне, що тут взагалі можна сказати? — озвався з печі Віталій, одірвавшись від свого нетбука.
— Знаєте, що в новинах повідомляють? Що в селі Міцному сталась "екологічна катастрофа"! "Українська правда" пише, що невідомі зловмисники застосували біохімічну зброю, а УНІАН надрукував заяву губернатора, що це на заводі використовували шкідливі технології. Все! У блогах — суцільний глум на тему зомбі, всім дуже весело, мать їх.
Шкурян зачерпнув із відра чашку води. Потім непомітно півчашки вилив назад.
— Значить так, — Віталій сперся на стіл, як це завжди робив на нарадах. — Завтра з самого ранку тікаємо звідси. І не тільки тому, що тут небезпечно і, правду кажучи, збіса страшно залишатися. Ми повинні розповісти, що тут відбувається насправді. Вас, Ніно...
— ... Андріївно, — підказав Кузьма.
— ... так... Андріївно... я попросив би поїхати з нами. Поки що не знаю, що там вони придумали з цими блокпостами і карантином, мать їх, але ми мусимо...
— Нікуди я не поїду.
— Ви не розумієте, Ніно Андріївно! — Віталій перейшов на високі регістри. — Якщо вже так сталося... Це наш обов'язок! Ніхто ж нічого до пуття не знає, ви почитайте!
Для більшої переконливості він навіть підсунув бабі нетбук.
— Вони ж згноять тут усіх: і мертвих, і живих, і, як то кажуть, ненароджених! Усіх! Я ж бачу, як і навіщо все це робиться, я ж сам... Я спеціаліст, розумієте?! А надворі — двадцять перше століття! У кожного другого — інтернет у мобільному телефоні! Ніхто вже навіть не пробує сховати шила в мішку, інші методи: засипаєш у мішок два відра шил — і тоді сам чорт не розбере, кому вірити. Скажуть завтра — масовий психоз, і все стане на свої місця. І всім буде до сраки, вибачте, що тут насправді коїться. Якщо спізнитись, якщо вони встигнуть засрати, я вибачаюсь, людям голови, — все, каюк, ніхто нікому не повірить. І тоді армія все тут зачистить рівненько за півдня, й до побачення. Тому, Ніно Андріївно...
— Я нікуди не поїду. Що люди на землі зав'язали, те Господь на небі розв'яже. На все своє врем'я, — щось було в її погляді, крім впертості. — Бо знаю трохи більше за вас. Хоть і не легше мені від того, ой, не легше.
Баба Ніна затулила обличчя руками. Розгладила пальцями зморшки на лобі, витерла очі. Тоді глянула на Кузьму, якусь мить наче вагалася, чи й варто звіряти все те, чого вона так довго намагалася позбутись. Вона багато років привчала себе, що все це — лише її дитячі здогади, фальшива пам'ять, отруєна мороком. Але так і не привчила. І хотіла б, може, й далі тримати все у собі, та не могла.
— Ви думаєте, чого люди так полякалися, що ніхто й тікать не пробує? Просто всі у нас знали, що колись цей день настане, і то вже від нього куди не біжи — однак назустріч погибелі. Й усі навкруги знали. Завжди знали. Тільки ж люди хочуть в лучче вірити, їм коротка пам'ять — краща порадниця і помічниця, без неї хто б видержав? Без пам'яті ще якось можна лямку тягнути, поки тягнеш і ні про шо не думаєш — тільки тоді й щаслива. Бо інакше — як? Як кожного ранку перед іконами ставати, як прощення і відпущення гріхів просити, коли пам'ять твоя кров'ю затоплена, коли все ти бачиш перед собою, наче не восємсят год пройшло, а одна тільки ніч. Отак і живеш, виглядаєш у вікно — а там не розвиднюється. Темно і темно. Нема сонечка. А потім тако-го забудеш, якщо постараєшся сильно, очі розплющиш — і ось уже світає, ось і Господь благословляє до праці, й пташки прокидаються, і життя кличе, все стає на круги своя, — тільки забути треба, інакше ніяк.
По телевізору часто кажуть, що українців позбавили пам'яті. Що історії ніхто не знає, як воно було в нас раніше. А я вам скажу, що брехня це все. Скільки тої пам'яті хотілося б стратити... Одне тільки страждання від неї. І страх.
У нас, коли почалося це все, коли пішли по селу чутки, що мертві з могил постають, я отак сиділа ночами, як тепер із вами, і слухала. І все те, що було колись, вернулося. Було вже це все.
