Бранці мороку - Шевченко Наталка (читать книги онлайн полностью без сокращений .txt) 📗
— Я просто не люблю напівправди, Альберте. Будь-яка шара має якийсь підступ. А це місце занадто гарне, щоб отак просто його покинути, тобі не здається?
— Миханю, що ми можемо знати про тих, хто тут жив? — розвів руками той. — А якщо цей господар одного дня зірвав джекпот Національної лотереї? Чи, може, стара тітка Софа заповіла його дружині квартиру на Брайтон-Біч? Усе на світі відносне, друже мій, тож раджу не забивати голову дурницями. Тобі подобається будинок?
— Так, — зізнався я.
— Ну то в чому проблема?
Може, ніякої проблеми дійсно не було. Я уявив собі реакцію Аліни на таку мальовничість, і ця думка допомогла мені остаточно зважитись. Дружина завжди мріяла саме про подібне місце — у лісі, на свіжому повітрі, і без жодної людини навколо у радіусі як мінімум довжини футбольного поля. Постійні літературні вечірки й світські прийоми, казала вона, почали викликати стійку алергію на людство. Що ж, це було не найгірше місце для єднання з природою і непогана схованка від роду людського для нас обох.
— Давай наостанок оглянемо підвал, — сказав я. — Я обіцяв Аліні повернутися до завершення чергової елітної гулянки, на яку її затягли.
— У твоєму голосі я чую згоду? — повеселішав Альберт.
— Якщо тільки у підвалі не зберігається гора трупів.
— Ні. Я ніколи не пропонував би тобі нічого подібного, друже. Чекаю тебе унизу, — і товстун підтюпцем рушив до входу. Я теж пішов з балкона.
Мені здалося, що будинок також радіє моєму рішенню.
4. / Аліна / На прийомі
Мені пекельно не хотілося туди йти. Часи, коли я попискувала від захвату, передчуваючи черговий шмат безкоштовного паблісіті, минули років сім тому — якщо взагалі були. Зараз же цей прийом означав для мене лише одне — нудьгу, зелену, як молода капуста. Ті самі обличчя, ті самі промови, усмішки, фальшиві, мов циганське золото, і такої ж щирості компліменти. Крім того, я погано переносила юрбу, а юрбою для мене ставала будь-яка компанія більше трьох чоловік. І найголовніше — зі мною не було Михайла. Із ним усе це пройшло б легше. Він умів підбадьорити мене лише своєю присутністю, умів усміхнутися так, що навіть безглузде торохтіння дружин олігархів, які зроду не тримали в руках нічого, окрім кредитної картки та журналу «Космополітен», починало здаватися якщо не милим, то цілком стерпним. А його коментарі, підкреслено серйозно проголошені за келихом якого-небудь коктейлю Молотова, незмінно вражали своєю оригінальністю, іронією, а деколи — нищівним, але обґрунтованим сарказмом. Так, із ним мені було б легше. Але... маємо те, що маємо, і в сухому залишку у нас — величезна зала для прийомів, орендована в Будинку вчителя за смішні гроші, сам прийом — на честь відкриття української філії відомого російського видавництва, і величезна купа людей, цілий мурашник — автори, видавці, газетярі, радіо, телебачення... Усі, в кого вільні руки, п’ють та жують з таким зосередженим виглядом, ніби це дійство тягне на Нобелівську премію. Або бодай на медаль. А мені нудно. Так, я знаю, що мусила прийти сюди — врешті-решт, саме це видавництво мене друкує. Утримує мене. І я прийшла. Тоді чому ж до багатьох речей я виявилася просто не готова? Адже вони не в дивину мені, усі ці розмови, промови, тости, ділові пропозиції, ретельно замасковані під світські плітки — то чому мені так зле? Михась обіцяв приїхати та підтримати мене, якщо встигне — але я не надто на це покладалася. Він подався далеко за місто, на оглядини омріяного мною будинку, і я дуже сподівалася, що у нього все вийде. Нехай привезе мені добрі вісті, а на цій вечірці може й зовсім не з’являтися. Я перетерплю. Все, що завгодно, навіть...
Мій погляд упав на дальній кінець довгого столу, і я зрозуміла, що поквапилася, говорячи «все, що завгодно». Бо там із келихом шампанського і двома живими підпорками біля довгих, як у мавпи, рук, стояло те, що я витерпіти не змогла. То був Остап. Якось я зовсім випустила з уваги, що такий стовідсотково світський лев не зможе проігнорувати цей променад... Праворуч від нього скромно тушувалася його жінка, Ірина здається, — низенька, повненька, але загалом дуже мила — якщо стерти вираз приреченої покірності з її білого личка. Чоловік явно привчав її до регулярних виходів у світ. Ліворуч же звивалося в’юном щось худеньке, штучно-руденьке і шалено юне. Я запідозрила, що це той самий молодий і обдарований бог креативу, в жертву якому принесли мого чоловіка, але найгірше було ще попереду. Я не встигла відвести очі, як вертляве дитя впіймало мій позирк і, штовхнувши Остапа в бік, посунуло на мене з невідворотністю долі. Якусь мить повагавшись, Остап та Ірина потупцяли за ним, практично слід у слід.
— От лайно, — вилаялась я крізь зуби і завертіла головою, шукаючи можливість для відступу. Не тому, що я боялася Остапа — ні, я іншого боялася. Що дійде до бійки. Мене аж тіпало від бажання запустити нарощені спеціально для цього прийому в салоні краси акрилові нігті в очниці Остапа. Але я не могла дозволити собі таку розкіш. Не тут і не зараз. Не на очах у моїх видавців, з якими я вже встигла люб’язно поспілкуватися і для яких була одною з принад цього вечора. А такий скандал не додасть мені популярності. Мій імідж — тонка, розумна, вихована особа, письменниця, що творить інтелігентні речі для інтелектуально розвинених жінок, дідько б його вхопив, той імідж! Як він псує задоволення! Я ще раз озирнулася і впевнилася, що відступати нікуди — позаду Москва, в усіх значеннях цієї безсмертної фрази. Що ж, тоді — в бій. Деколи слово сильніше за зброю — чи мені цього не знати?
— Боже правий, — сказала я, відкашлявшись, щойно колишній начальник Михася та його міні-почет наблизилися на потрібну відстань, — та це ж ніхто інший, як Остап Селезнюк! Шановні телеглядачі, сьогодні передача «У світі тварин» познайомить вас із дуже цікавими мешканцями саван, а саме: з гієнами. Я собі, грішна, думаю, що воно смердить, а то ти до нас зазирнув на гостину! Як ся маєш, Остапе? Усе ще харчуєшся падлом?
— Сподіваюся, — Остап підібрався і навіщось обійняв свою Ірину — так, ніби збирався врятувати від моїх зазіхань чи то її фальшиве смарагдове кольє, чи її потрійне підборіддя, — ти здатна триматися, як цивілізована людина.
— Гієни, — радісно оголосила я невеличкій (чоловік сім) юрбі, що негайно зібралася навколо мене, безпомилково вловивши запах крові та скандалу, — маловивчені тварини. Їхні звички й досі заводять учених у глухий кут. Але гієнам, як ви всі добре розумієте, на це начхати! Боротьба за виживання набирає в їхніх зграях страхітливих форм. До того ж...
— Негайно припини, — прошипів Остап, як гаспид, що замість яду плюється звичайною слиною. — Краще подбай про свого альфонса. Він ще нескоро знайде собі порядну роботу! Ходімо, люба. — Він схопив дружину за руку і вже хотів ушитися, як робив завжди, опинившись в епіцентрі конфлікту, але було надто пізно. Я не збиралася відпускати його так просто. Цей телемачо прийшов сюди пообертатися в милому його серцю вищому світі й послухати перехресні плітки — ну то зараз сам стане їх героєм. Сіре лице Михайла досі стояло в мене перед очима, а у вухах набатом лунало «Я відчував себе потрібним, Лі». Я прагнула помсти. А блискучі очі гостей, що згуртувалися навколо нас, прагнули продовження, байдуже з чийого боку, тому я залюбки пішла їм назустріч.
— Скажи-но, Остапе, — мовила я, понизивши голос до тієї інтимності, що привертає до себе увагу більше, ніж крик, — ти вже позбувся шкідливої звички трахати своїх секретарок? Ти б собі свинцеві штани замовив чи що. І ширинку запаяв. Бо розориш рідний канал. За три роки — дві декретні відпустки і один лікарняний через невдалий аборт, куди воно годиться?! Суцільні збитки для соцстраху, плюс твоя підмочена репутація. Чи тебе це не хвилює?!
Під час мого спічу бідака Остап продемонстрував на своєму обличчі увесь спектр веселки плюс кілька запозичених кольорів. Ситуацію ускладнювала Ірина, яка слухала мене із жадібністю неофіта і також сильно мінялася в лиці.
