Нейтрино залишається в серці - Безорудько Віктор Григорович (полные книги txt) 📗

Але навіщо звертати увагу на ревіння радіоли? Ось поряд зі мною Інка — моє нейтрино. Вона дивиться мені у вічі, і я помічаю в них і страх, і радість. Цей страх породжений, мабуть, постійним чеканням, коли я наступлю на ноги. А радість? Радість можна пояснити тим, що ми вже хвилин п’ять кружляємо, а нічого страшного не трапилося.

Та ось радіола гримнула, чхнула і замовкла. Ми сіли на лавочці. Інка не схотіла залишати свою руку в моїй руці.

— Давай зараз подивимося, як танцюють наші домашні стиляги, — запропонувала Інка.

І раптом радіола ніби помолодшала. Вона весело і голосно обсипала нас чарівними звуками якогось дуже швидкого танцю. Майданчик ожив. Він кружляв, сміявся, рухався швидко, ритмічно і трохи дико. Стиляги в похоронних костюмах відливали непристойні коники. Серед траурних стиляг виділявся один широкоплечий, довгорукий, присадкуватий хлопчина. Він притискував свою партнершу до грудей, ніби мав намір розчавити її. Але дівчина роблено посміхалася і навіть переможно дивилася на інших. Присадкуватий хлопчина танцював стильно. Він дригав ногами, присідав, раптом змахував руками. Очевидно, всі знали, як танцює цей парубійко — навколо нього завжди було просторо.

Я запитав у Інки, що то за птах.

— Чвоха. Вожак стиляг. Страшенний хуліган.

Швидкий танок захопив і нас своїм буйним ритмом.

— Ходімо? — запропонував я.

Інка кивнула головою. Я спершу не міг вловити такту. Тоді Інка перехопила мою чоловічу ініціятиву.

— Тепер я бачу, що ти не тигр, а ведмідь.

— Але дресирований.

Скажений ритм зробив наші тіла гнучкими і бистрими. Нам не вистачало простору, повітря і цього чмихалівського п’ятачка.

На очах у всіх скажений ритм танку перетворив Чвоху на первісну людину. Пітекантропа чи, може, неандертальця. Розштовхуючи всіх, він дико мчав галопом по майданчику. Хлопці та дівчата тиснулися до бар’єру. Я бачив — він навмисне наближається до нас. Але не надавав цьому значення. Та Чвоха все ж таки досягнув свого — він штовхнув Інку в спину.

— Гей ти, обережно! А то я навчу тебе танцювати.

Чвоха кинув свою дівчину. Він стояв серед майданчика і дивився на нас. А я вів Інку. Ще, мабуть, ніколи я так не танцював. Ще ніколи так не потрапляв я в полон танку, в солодкий полон музики і скаженого ритму.

Радіола змовкла. І тоді Чвоха посунув на нас з Інкою. Я чекав. Я дивився на його міжбрів’я і намагався вгадати, що він зараз зробить, оцей Чвоха.

— Ну, ну, навчи, — сказав Чвоха.

Він одштовхнув Інку і підійшов до мене впритул. На майданчику стало тихо. Парубійки в траурних костюмах запалили нові сиґарети.

— Що ж, навчу. Давай музику, — спокійно сказав я.

— Зараз ти одержиш цілий акорд.

З цими словами Чвоха замахнувся правицею, маючи намір вдарити мене в голову. Я зробив боксерський нирок, і Чвоха не втримався на ногах. Він крутнувся на місці і впав. На майданчику вибухнув сміх. Не сміялися тільки траурні хлюсти та Інка.

Чвоха важко підвівся. Лють була в його очах. Він знову пішов на мене. Я чекав удару зліва, але помилився. Чвоха мав використати зараз свій улюблений прийом — він хотів ударити мене ногою. Я відскочив убік. Чвоха махнув руками і приземлився. Цього разу на майданчику зчинився регіт. Навіть вірні друзяки Чвохи не втрималися. Не сміялася тільки Інка. Вона з жахом дивилася на мене.

Я бачив, як розлютився Чвоха. Він важко підвівся з асфальту, очі в нього блищали, як у розлюченого бика, що мчить на плащ тореадора. А я, мабуть, стояв та посміхався. Мені треба було збити з пантелику оцього дикуна. Чвоха якусь мить думав, потім замірився правою, а вдарити хотів лівою. Старий прийом. Я присів. Чвоха кілька разів крутнувся на місці і гепнувся на спину. Він застогнав і довго не підводився.

— Що з тобою, хлопчику? Потанцюй ще, — запропонував я.

Чвоха встав і з острахом поглянув на мене. Але в нього вже минув запал. Його, мабуть, остаточно доконав регіт. Що ж це справді трапилося? Непереможний Чвоха зараз осміяний і повержений! Тримаючись за плече, він підійшов до приятелів.

— Сиґарету! — вигукнув.

Хтось подав йому сиґарету. Він жадібно затягся димом і посунув з майданчика. Траурні хлюсти пішли за ним.

Амурські хвилі плинули над парком. В наш час вальс називають танком пенсіонерів. Але тому, що танцювальний майданчик перебуває у віданні районного будинку культури, тут ревно стежать, аби розтлінні західні танці не взяли верх над вальсом, полькою та краков’яком. Щоб усе було в нормі.

Ми попливли з Інкою в буйних і теплих амурських хвилях. Вони огортали нас ніжною радістю. Я намагався вгамувати нервове збудження, викликане бійкою. Але це мені не дуже вдавалося.

— Шкода, Вадиме, що тут сьогодні не було тата.

— Я гарно танцюю?

— Тато захоплюється боксом. Такого бою він, мабуть, ще не бачив.

— Я сам такий бокс уперше бачу, — сказав я.

— Сьогодні ти король Чмихалівки. На тебе дивляться всі кралі.

— І ти?

— Я не краля. Але зараз усі кралі мені заздрять. Я танцюю з героєм.

Ніч була темна і тепла. Додому ми поверталися не самі. За нами йшли чотири парубки з приліпленими до губ сиґаретками. Ми йшли повільно. Мені було трохи моторошно — їх четверо. Я знав: коли ми хоч трохи прискоримо ходу, то поплатимося за це. Інка пошепки запитала:

— Ти не боїшся?

— Боюся.

— Ти ж тигр!

— Але біля тигра йде зараз антилопа.

— У антилопи гострі зуби і прудкі ноги. Не будемо помічати тих жевжиків.

Чотири парубчаки проводжали нас до залізничого переїзду. Потім ми вже не бачили вогників сигарет. Хлопці повернули до Чмихалівки. Чому вони не зачепили мене?

— Інко, ти мені не відповіла, кого чекала біля лісу?

— Це тебе не стосується.

— Стосується. Ти чекала Левандовського?

— У тебе поганий характер.

— Скажи про це своєму батькові.

— Він не повірить. Ти, здається, приїхав сюди писати про роботів. Навіщо ж тобі знати, кого я чекала біля лісу?

— Мене починає цікавити все, що стосується тебе.

— А ти вже пишеш свій репортаж?

— Ні. Мене з’їсть Золотий Зуб.

— Пра?

— Такого слова немає —«пра».

— Тепер буде.

Біля будинку я запитав Інку:

— Скажи, ти його чекала? Ти його кохаєш?

Інка не відповіла. Вона потиснула мені руку і пішла до свого будинку. Вона йшла, нахиливши голову. Потім зупинилася, обернулася, поглянула на мене і щось дуже тихо сказала.

— Що, Інко? Скажи…

Вона побігла і зникла.

А я стояв на місці, немов мені треба було врости в землю навіки.

Пружини дивана на ранок перетворюються на лютих вампірів, які безжалісно впиваються в мої боки. Коли я увечорі лягаю спати, пружини приймають мене, як найдорожчого гостя. Але це триває, поки сон не склепить мої очі. Десь опівночі я вже почуваю, як металеві зуби вгризаються в мої боки. Мене тоді поймають песимістичні почуття — навіщо жити на світі і піддавати себе вічним мукам? Людина вигадала диван, а він тепер поїдає людину живцем.

Тому, як тільки блисне сонце, я схоплююся на ноги і намагаюся триматися подалі від дивана. Я навіть боюся дивитися на нього.

До восьмої години ще далеко. О восьмій я йду снідати до готелю. Я витягнув бльокнота і почав думати про репортаж. Головне, треба його розпочати ударним реченням. Коли перше речення вразить Золотого Зуба, то репортаж піде.

Капуста, лежачи в ліжку, спостерігав за кожним моїм рухом. Він помацав свої котячі вусики, примружив зелені оченята і запитав:

— Пишеш?

— Думаю писати.

— Про людей, яких роблять у майстерні?

— Про них.

— Це щоб інші навчилися?

— Атож.

— Ото діла тоді підуть. Наробимо таких людей. Хай працюють. Я, наприклад, лежу собі, а він, отой роблений, замітає подвір’я. Будуть тоді люди жити. Тільки навіщо ж їх на інші пля-нети посилати? І на землі діла для них вистачить.

— А ви ніби лаяли, що людей почали робити в майстерні.

— Я? Та що ти плетеш, — Капуста навіть підвівся з ліжка, — хай роблять. Бо одно другому не завадить.