Нейтрино залишається в серці - Безорудько Віктор Григорович (полные книги txt) 📗
Я спостерігав за Іваном. Кроки наші були однакові. Він злегка махав руками. Так, як і я. Я наказував Іванові: «Ти зараз будеш учитися самостійно мислити. Тебе звуть Іваном. Коли тебе хтось покличе — ти повинен відповідати. Зрозумів?» Іван не відповів. Він ще не володів мистецтвом розмови. Він не знав, як це відповідати. Він міг тільки повторювати те, що я подумаю. В його мозку ще не діяла складна система мислення.
За нами слідом ішов натовп людей. У ньому я помітив не тільки співробітників інституту. Он там ішли Міля і Ліма. Обоє в червоних штанцях. Чвоха з приліпленою до губів сигаретою йшов поряд з ними. Мабуть, половина населення Чмихалівки прибула сьогодні до містечка, щоб переконатися, чи правдиві ті чутки, чи справді вже почали робити людей у майстернях. Тепер вони в цьому переконалися.
Два гарненькі будиночки стояли поряд. У одному житимемо ми із Іваном, у другому — Інка та Марія. Ми з Іваном зупинилися біля свого будинку, Інка та Марія — біля свого. Десь кроків за двадцять від нас зупинився натовп. Я наказав Іванові на прощання помахати рукою. Іван підніс руку. Те саме зробила і Марія. Ми постояли якусь хвилину і пішли до котеджів. Тут нам жити два місяці.
У мене і в Івана окремі кімнати для роботи. Одно ліжко, Іван не спатиме. Його мозок і м’язи не знають утоми. Можливо, колись людино-роботи будуть також відпочивати, але, на жаль, ще досі нікому не вдалося досить чітко встановити, що це таке сон. Хтозна, може, роботи ніколи не будуть спати. Навчать їх спати, тоді вони, замість того, щоб працювати, вилежуватимуться в ліжку. Чого доброго, серед них ледарі та дармоїди з’являться. Що з ними робити, з ледарями! їх і серед людей вистачить. Ні, хай не сплять. Хай не втомлюється їхній 'мозок, але хай вони і не сплять. Так зручніше. Працюватимемо ми у великій кімнаті. Вона нагадує шкільний кабінет. На стіні карти і діяграми, глобус, таблиця Менделєєва і розклад нашої роботи. В суміжній кімнаті —книги і магнетофонні бобіни. Їх багато, бобін. Щодоби Іван {має прослухати їх чотири.
— Тут ми житимемо, Іване. Зрозумів? Це наш дім. Тобі не ясно, що таке житимемо і що таке дім? Але про це ти швидко довідаєшся. Ти, Іване, не клопочися, все буде гаразд. Скоро в тебе з’являться умовні і безумовні рефлекси. Тобі не треба буде думати над кожною дрібницею. Рефлекси самі приводитимуть у дію твої руки. А покищо ти повинен тільки підкорятися мені. Це твій обов’язок. Розумієш мене?
Іван нічого не розумів. Він дивився на мене своїми дуже голубими, холодними очима і мовчав. А мені хотілося говорити.
— Ти, Іване, тепер мій син. Правда, цікаво. Я ще не одружений, а вже маю дорослого сина. І дуже здібного, біс його забери! Надзвичайно здібного! Обійшлося без хромсом і ген, але ти успадкуєш усе, що я маю. Ти знатимеш багато більше, ніж може знати одна людина в наш час. У тебе будуть енциклопедичні знання. За першу добу ти пройдеш весь шлях, який проходить людина від першої мокрої пелюшки до першого клясу. Це сім років. А тобі потрібна буде одна доба. Зрозумів? За другу добу — ти вже володітимеш знаннями за сім клясів. А потім? За місяць ти пройдеш курс за інститут. Усі точні науки збереже твоя пам’ять. А от з гуманітарними справа буде складніша. Два тижні ти вивчатимеш філософію і літературу, мистецтво та історію, географію та біологію. І ще два тижні нам з тобою просто для бесід відведено. Ну, як? Подобається тобі така програма? Ще тобі доведеться оволодіти прийомами керування космічним кораблем. У тебе ж там, на новій плянеті, не буде лікаря. Ти повинен сам навчитися замінювати собі деталі, що виходитимуть з ладу. Виявляється, це не така вже й складна наука. Для неї в програмі —два дні. І ще — не будь таким базікою, як оце я. Зовсім тобі не потрібно так багато говорити.
Іван дивиться на мене. Він нічого не розумів, але йому, напевне, подобалося, як я балакаю. Він усміхався, по-дитячому наївно і довірливо. Ні, таки хороший хлопець мій син. Мені хотілося говорити з ним.
— Іване, друже, Ти будеш людиною. Я зроблю з тебе найкращого хлопця на землі. Я не хвастун. Ти ще не знаєш того, що всі батьки думають про своїх дітей. Ти не знаєш, а я знаю. Вони думають, що їхні діти найкращі. То чому й мені не думати так? Головне — ти повинен навчитися передбачати. Коли ти навчишся цієї науки, тоді ти вже будеш людиною.
Зрештою, я не робот — я втомився. Чесно кажучи, треба було мовчати. Бо в цей час Карась та Прюст сиділи біля репродуктора і слухали мою промову. Карась забув мене попередити про це. Він забув також попередити, що всі наші розмови записуються на плівку. Забув? Ні, він просто хотів перевірити, чи я щиро взявся до роботи. А може, це мені здається так. Він хотів, щоб ми працювали, не почуваючи, що хтось стежить за нами. Без контролю…
Я дав Іванові до рук дві дротини з контактними пристроями на кінцях і ввімкнув магнетофон. Бобіна була розрахована на чотири години. Отже, я можу зараз піти звідси на цілих чотири години. Але мені не хотілося нікуди йти. Мені приємно і радісно було дивитися на Івана. А він примружив очі і затих.
Цікаво, як почуває себе зараз Інка? Що вона думає? Я вийшов на ґанок, але Інки ніде не було видно. Ну, звичайно, жінки. Їм є про що погомоніти, Інці та Марії. Піти б до готелю та забрати свої речі? Але мені чомусь не хотілося залишати Івана самого. Я вже збирався повернутися до кімнати, але раптом почув чиїсь кроки. Так, то, безумовно, йшов Капуста. Він не йшов, а мовби підкрадався потихеньку, ніби кішка до мишачої нори. Капуста помахав мені рукою, мовляв, зачекай. Він підійшов і запитав:
— Як він там, Іван?
— Добре. А хіба що?
— Дуже мені цікаво. Він справді, як людина?
— Справді.
— Слухай, Вадиме, а ти дозволиш мені з ним порозмовляти трохи? Я тут дещо придумав, щоб він, наш Іван, значить, на тій плянеті отим людям дещо сказав.
— Що ж ви придумали?
— Так я ж не тобі, а йому хочу сказати.
— Не можна. Запитайте дозволу у Карася.
— Та не будь ти чопом, яким бочку затикають. Запитай та запитай. Навіщо запитувати, коли все це можна без Карася зробити.
— Ну, а мені ви можете сказати?
— Тобі? А навіщо тобі говорити?
— Бачите, я відповідаю за виховання Івана. А ви щось там набалакаєте, чого він не повинен знати.
— Усе повинен знати! Ви хочете зробити його святим? Так? А хіба ми тут на Землі святі? Отож і він повинен тим людям на Іксу сказати, які ми тут насправді є.
— Які ж ми є?
— Та такі —не такі, щоб дуже хороші, не такі, щоб дуже погані. Я йому скажу, щоб там, на Іксу, не женилися. Навіщо женитися, коли від того тільки самі тобі страждання. А що, ні? Хай там! скаже, що живе на Землі такий собі Капуста. І що його кинула рідна дружина. Хай скаже, що Капуста дуже порядна людина. Що це він сьогодні назвав його Іваном, а її Марією. І щоб там, на Іксу, знали про мене все. А то тільки про Карася та про тебе він там розповідатиме. А про мене і не згадає.
— Гаразд. Скажете йому, але не зараз. Зараз ще не можна. Іван вчиться. Зараз ніяк не можна.
— Ну, дивися, я ж прийду.
Капуста незадоволено поворушив вусами і пішов.
Що їж робить зараз Інка? Піти до неї? Ні, не можна йти. Ніяк не можна йти зараз, до Інки. До наших будинків ніхто не має права заходити, навіть Карась. Принаймні, перші два тижні. За ці два тижні наші роботи мусять стати самостійними істотами. (Знову це слово). Вони повинні навчитися мислити самостійно.
Я ліг на траву. Наді мною гомоніло срібне листя осики. Справді гомоніло. Ви помітили — листя осики тріпотить і здригається навіть тоді, коли немає найменшого вітру. Гуцули так і називають це дерево — трепета. Це дуже балакуче дерево — осика. Всі навкруги дерева мовчать, усі застигли, напевне, задоволені життям. А осика чимсь не задоволена. Щось їй ще потрібно. Чи, може, навпаки — всі задоволені, мовчать, а вона прослявлає зараз і сонце, і небо, і Землю. Лакує дійсність.
Цікаво все-таки, як там ідуть ісправи в Інки? Чи стане Марія схожою на моє Нейтрино? Чи навчиться вона кожне слово супроводжувати помахом руки, рухом брови? Чи зуміє вона, Марія, одночасно щось говорити і усміхатися? Або відкидати волосся помахом голови? Інка така дівчина, що в ній кожної хвилини відкриваєш щось нове. І в погляді —то він холодний, ніби сніжинки сипляться з очей, то — гарячий, ніби зараз відбувається атомна реакція і до вибуху зовсім недалеко. Тільки байдужим не буває погляд. Ніколи я не бачив байдужого погляду Інчиних очей.
