Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен (список книг TXT) 📗
Щоб заспокоїти бідну тварину, гукнув Йосиф до нього. Вгледівши своїх, кинувся осел стрімголов у розбурхані хвилі ріки, бажаючи дістатися на другий берег. Аж охнули Марія та Йосиф. Чорні буруни поглинули нещасну тварину. Та заки прохололи з першого жаху, побачили вухату голову свого вірного віслюка. Змагаючись із хвилями-бурунами, вибивався він над воду і пробував добитися до своїх господарів. Але рвучі хвилі били в нього, несли все далі, далі. Він то потопав, то знов показувався. Довго та далеко несла його річка. Та все-таки зносила ближче до берега, де стояла Свята Родина. Вкінці добився, виліз на берег. Аж сплеснули з радости Йосиф та Марія. А він підбіг до них, струшуючи з себе воду, обтер об них голову, а опісля почав лизати простягнені до нього рученята Ісусика, що Його Марія держала на руках.
Три тижні мандрувала Свята Родина. Бувало так, що ослик падав з виснаженням, мов мертвий. З жалем дивилися Йосиф та Марія на бідну втомлену тварину. Підшукували для неї смачної трави, холодної води, змивали покалічені ноги. Але вже ранком, по нічнім відпочинку, зривався віслюк бадьорий і дріботав далі, несучи дорогий тягар.
Врешті прибули до Єгипту. Скінчились труди. Марія-Мати взяла годувати Ісусика, а Йосиф знімав з осла клунки. Зняв і…
— Що це? — здивувався. — Маріє, — закликав, — ходи, глянь у нашого ослика на хребті хрест.
Здивовані, приглядалися знамені хреста, що видніло на хребті віслюка. Від шиї здовж хребта і поперек крижів коло передніх лопаток зчорніла смуга шерсті, творячи в той спосіб знам’я хреста.
Це в нагороду за тяжку та вірну службу Ісусикові відзначив Господь ослика хрестом, ніби лицарським орденом.
З тої пори ослики цієї породи носять це знам’я. А люди звуть їх теж христоносцями.
Зозуля
Вечоріло. Серед безкрайої пустелі воліклася важко втомлена Свята Родина, що втікала перед лютим Іродом до Єгипту. Прямувала до громадки дерев, що, ніби острів серед океану, зеленіли серед пісків.
Ще перед заходом сонця бажали добитися до цього затишного місця. Бажали відпочити по тяжкій дорозі серед спеки. Найбільше журилися Немовлятком. Воно змарніло, личко запалося, а оченята гляділи втомлено.
Добилися. З полегшою зітхнули. Ісусик начеб зчудований дивився на високі дерева, на зелені кущі, прислухувався тихому дзюрчанню джерела. Від якогось часу мучила його безсонність. Засинав аж над ранком, як починало світати, і спав недовго. Марія-Мати, в якої серце боліло від муки Дитини, теж цілими ночами не спала. Страждала, як ніколи.
— Треба тут опочити хоч два, три дні, — заговорив Йосиф, знімаючи з віслюка клунки. — І ти, Маріє, і Дитина такі виснажені, що далі йти годі. Може, тут серед дерев, де провіває холодний легіт, Мале заспокоїться, може, минеться Його безсонність.
Примістилися серед кущів, під високою пальмою. Марія уложила Ісусика, надіючись, що Цей засне. Але Він і далі не засинав. Непорушно сиділа Пречиста біля Нього, молилась, щоб Господь зіслав Йому сон.
Вкінці заснув Ісусик. Заснув, але знову аж над ранком. Дніло. Кругом було тихо, тихо. Навіть пташки, які вітають все ранок своїм щебетом, мовчали. Мовчали, бо побачили, що спить якесь неземне Дитятко з золотим сяйвом довкола кучерявої голівки. Мовчали, щоб не збудити Його. Одне одному давало тихим цвіріньканням знати, щоб не співали.
Та нараз залунало, майже над самою голівкою Дитяти, голосне «ку-ку, ку-ку». Від гомону прокинулась Божа Мати. Вона з перевтоми теж задрімала. Прокинулась і аж охнула. Стривожилася, бо ж гомін зозулиного «ку-ку» може збудити Її бідну Дитину. Глянула на Неї. Так, Воно вже не спало. Здивованими оченятами гляділо в той бік, відкіля йшов гомін. А зозуля не вгавала. «Ку-ку, ку-ку», — голосила на все горло. Аж заплакала Богомати. З тихим докором звернулася до зозулі:
— Пташино люба, покинь кувати. Моя Дитина хвора. Пожалій Її.
Старенький Йосиф почав відганяти вперту птицю. Та вона злетіла на другий кущ і відти далі голосила своє «ку-ку, ку-ку». Пташки, що скакали по гілках, кинулися до неї і стали їй начеб щось роз’яснювати, але без успіху. Вкінці відлетіла. Але що ж, коли Ісусик вже не спав і не було надії, щоб скоро заснув.
Ніжний легіт, тінь дерев та свіжість, що йшла від потічка, зробили своє. Десь коло полудня Ісусик заснув. Заснув міцним, здоровим сном. Але з полудня, начеб навмисне, злетіла зозуля і знов збудила Його своїм «ку-ку». Марія пригорнула Дитя до себе, немовби хотіла захистити перед нестерпним криком птиці, і зі сльозами в очах промовила до зозулі:
— Чи ж не знаєш, не розумієш, пташино, як дуже болить серце матері, коли її дитинка страждає?
Підійшов до зозулі й дрозд, що з іншими пташками сидів на кущі, і став їй дорікати:
— Не бачиш, погана, що тут Дитя спить і то хворе Дитя? Йому треба б відпочити, покріпитися сном, а ти вже другий день знімаєшся саме над Його голівку і кричиш своє «ку-ку». Де в тебе серце? Господь покарає тебе за цю безсердечність.
Але зозуля, мов на глум, голосила далі «ку-ку».
Ще таки того дня кинула Свята Родина оазу. Помандрували далі.
Тим часом, як надійшла весна, нагадала собі зозуля, що час їй будувати гніздечко, час скласти яєчка та чекати діточок. Нагадала, злетіла в кущі, почала збирати суху травинку, дрібне бадилля і лаштувати гніздечко, радіючи майбутнім щастям матері. Але що це? Ніяк не вдається побудувати гніздечко. Бадилля розлітається, травичка ломиться, не хоче держатися купи. Що це? Чи забула. Пробує вдруге, втретє. Не йде!
— Може завтра зумію краще, — думає збентежена. Але це саме діється на другий, ба й на третій день.
— Нічого не лишається, — думає. — Вишукаю готове гніздечко якоїсь пташини і там знесу яєчка.
Знайшла чуже гніздечко, зложила в нього яєчка і рада полетіла шукати поживи. Поживилась. Вертає. Але де ж гніздечко? Де зложила яєчка? Шукає, довго шукає. Не знайшла. Засмучена, втомлена, сіла на гілку, зажурилася.
За кілька днів знайшла нове гніздечко якоїсь пташини. Зраділа. Знесла в нього яєчка, але як злетіла по їжу, вернути до нього вже не зуміла. І не зуміла вже ніколи.
Відтоді складає зозуля свої яєчка в чужі гнізда. І чужі пташки виховують її діточок. Вона ж, хоч як дуже тужить за материнською радістю, за щастям виховувати, ростити своїх діточок, — цього щастя не знає.
Ось така важка кара впала на неї за те, що не хотіла зрозуміти любови та болю матері.
Христос і змія
Раз вибралася Марія-Мати в ліс, недалеко Назарету, щоб назбирати йому ягідок. Розрадуваний Ісусик ганяв від куща до куща, збирав ягідки та смачно ними ласував. Пташки, які зразу пізнали, хто до них загостив, літали понад головами Пречистої та Божого Дитяти, виспівуючи свойому Творцеві на радість щонайкращі пісні. Дерева та кущі, повз які проходив Ісусик, клонили свої гілки, навіваючи ними Йому прохолоду. Зайчики та серни ставали, дивуючись такою небувалою гостиною. Навіть хитра лисичка задивилася на хлопчика, з золотим сяйвом довкола голівки, забуваючи на ту мить, що вийшла на криваву виправу. Ісусик же підходив до тварин і гладив їх своєю дрібною ручкою.
Нараз скрикнула Богомати. До Ісусика підповзала змія. Пречиста, перелякана, підбігла до нього, схопила за руку та стала спішно відходити.
— Не втікай! — почула за собою і оглянулася. Це кликала змія. — Я вам нічого лихого не вдію. Я знаю, хто Ти і Твоє Дитя. Здалека я побачила, як Воно, Пресвяте, голубить тварин, і виповзла, бо забажала й собі цеї ласки. Але ви втікаєте так, як всі від мене тікають, бо ж я з роду проклятих. Так, проклятих за те, що колись злий дух, прийнявши нашу подобу, намовив до гріха перших людей. Господь влив у наші гострі зуби страшну їдь, щоб усі нас оминали, бо своїм укусом несемо смерть. Все, що живе, втікає від нас і не має для нас нічого, хіба лише проклін.
Ісусик задумався, слухаючи бідкань змії. По хвилині підійшов до неї, взяв її головку в Свої дрібні ручки і промовив:
