Одинадцять хвилин - Коэльо Пауло (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
— Авжеж, мав потребу. Я лягав до ліжка з кількома вашими колежанками не тому, що мені було важко знайти собі подругу. Моя проблема в мені самому.
Марія відчула напад ревнощів і злякалася. Вона тоді зрозуміла, що їй справді пора вже йти.
— То була моя остання спроба. Потім я це облишив, — сказав Ральф, починаючи збирати свої інструменти, розкидані на підлозі.
— Ви маєте якусь фізичну проблему?
— Ні. Просто втратив інтерес.
Це було неможливо.
— Оплатіть рахунок. Ми прогуляємося. Правду кажучи, я думаю, що багато спізнали це відчуття, але ніхто не признається; приємно погомоніти з людиною, коли вона з тобою цілком щира.
Вони рушили по Дорозі на Сантьяго, яка спочатку підіймалася вгору, потім спускалася вниз, потім виходила до річки, понад річкою добігала до озера, а понад озером виводила в гори, які приводили подорожанина в той далекий куточок Іспанії. Повз них проходили люди, що поверталися з обіду, матері зі своїми немовлятами, туристи, які робили фотографії з прегарного водограю, що сипав бризками посеред озера, мусульманки, накриті чадрою, пробігали підтюпцем хлопці й дівчата, і, здавалося, всі вони вирушили на прощу до того міфічного міста, Сантьяго-де-Компостела, яке, можливо, й не існувало, було тільки легендою, в яку люди повинні були вірити, щоб наповнити змістом своє життя. Тією ж таки дорогою, по якій сунуло стільки народу протягом такого довгого часу, ішли також чоловік із довгим волоссям, що ніс важку сумку з пензлями, фарбами, полотнами, олівцями, та трохи молодша дівчина з повною торбинкою книжок про управління фазендами. Нікому з цих двох не спало на думку запитати себе, чому вони вирушили на цю прощу вдвох, їхня спільна мандрівка здавалася обом найприроднішою річчю у світі, він уже все знав про неї, вона ще нічого не знала про нього.
І тому вона вирішила звернутися до нього з розпитуваннями, тепер вона запитувала про все. Спочатку він відповідав стримано, але вона знала, як домогтися від чоловіка чого завгодно, й зрештою він розповів, що двічі одружувався (рекорд для двадцяти дев’ятьох років!), багато мандрував, був знайомий із королями, славетними акторами, брав участь у незабутніх торжествах. Народився він у Женеві, жив у Мадриді, Амстердамі, Нью-Йорку та в одному місті на півдні Франції, яке називається Тарб і не позначене на жодному з головних туристських маршрутів, але яке він дуже любив за близькість гір та за палкі серця його жителів. Його талант відкрили, коли йому було двадцять років і один багатий торговець творами мистецтва випадково прийшов обідати в японський ресторан у його рідному місті — що був обставлений його картинами. Він заробляв багато грошей, був молодий і міцний здоров’ям, міг робити що завгодно, податися в будь-яке місце, зустрітися з ким йому заманеться, він уже спізнав усі радощі, які може спізнати чоловік, робив лише те, що було йому до вподоби, а тим часом, незважаючи на все це, на славу, гроші, жінок, подорожі, він був людиною нещасливою, яка мала в житті лише одну радість — свою роботу.
— Жінки примушували вас страждати? — запитала вона, відразу зрозумівши, що це запитання ідіотське, мабуть, занесене до підручника, який має назву «Усе, що мають знати жінки для того, щоб завоювати чоловіка».
— Вони ніколи не примушували мене страждати. Я був дуже щасливий у кожному зі своїх шлюбів. Мене зраджували, і я зраджував, як то буває з кожним нормальним подружжям. Проте через певний час мене зовсім перестав цікавити секс. Я й далі любив жінок, відчуваючи потребу мати подругу, але секс… чому це ми розмовляємо з вами про секс?
— Тому що, як ви самі сказали, я повія.
— Моє життя не має великого інтересу. Я митець, який зумів досягти слави ще молодим, що трапляється нечасто, а надто в живописі, де це буває надзвичайно рідко. Я спроможний сьогодні намалювати яку завгодно картину й узяти за неї будь-які гроші, хоча критики лютують, бо лише вони, бачите, знають, що таке «мистецтво». Я маю славу людини, що знає відповіді на всі запитання, і чим більше я мовчу, тим розумнішим мене вважають.
Він усе розповідав і розповідав про своє життя. Щотижня його запрошують, із якоюсь метою, в найрозмаїтіші місця світу. Він має агента, жінку, яка живе в Барселоні, — вона знає, де це? Так, Марія знає, Барселона — місто в Іспанії. Цей агент займається всіма проблемами, які стосуються грошей, запрошень, виставок, але вона ніколи не примушує його робити те, до чого він не має охоти, тим більше, що за багато років праці вони домоглися певної стабільності на ринку.
— Вам цікаво слухати мою історію? — у його голосі прозвучали нотки невпевненості.
— Я б сказала, що ця історія зовсім не така, як у більшості. Багатьом людям захотілося б побувати у вашій шкурі.
Ральф захотів знати більше про Марію.
— У мені живуть три особи, залежно від того, кому я потрібна. Наївна Дівчина, що дивиться на чоловіка з захватом і вдає, ніби вражена його розповідями про могутність і славу. Фатальна Жінка, що відразу атакує тих, котрі почувають себе не зовсім упевнено, й, зробивши це, домігшись контролю над ситуацією, дає їм більше волі, бо відтепер їм не треба турбуватися ні про що. І, нарешті, Співчутлива Мати, яка дбає про тих, котрі потребують порад, і вислуховує з виглядом людини, яка все розуміє, історії, що влітають їй у одне вухо й вилітають із другого. Про яку з трьох вам хочеться знати?
— Про вас.
Марія розповіла все, бо їй треба було про все розповісти, — вона вперше дістала нагоду зробити це, відтоді як покинула Бразилію. В кінці своєї розповіді вона підсумувала, що, хоча її робота й не була цілком звичайною, нічого з нею не відбулося надто цікавого, окрім тижня, який вона провела в Ріо, та першого місяця у Швейцарії. Дім, робота, робота, дім — і більше нічого.
Коли вона закінчила, вони знову сиділи в барі — цього разу на протилежному кінці міста, біля Дороги на Сантьяго, кожен думаючи про те життя, яке доля приберігає для другого.
— Чого ми ще не сказали одне одному? — запитала вона.
— Ми ще не сказали одне одному «до побачення».
Справді. Цей день був зовсім не схожий на її інші дні. Вона почувала себе стривоженою, напруженою, як людина, що відчинила двері й не знає, як зачинити їх.
— Коли я зможу побачити картину?
Ральф подав їй візитку свого барселонського агента.
— Зателефонуйте їй звідси через півроку, якщо будете ще в Європі. «Обличчя Женеви», люди знамениті й нікому не відомі, буде вперше виставлена в одній берлінській Галереї. Потім вона зробить тур по Європі.
Марія згадала про календар, про дев’яносто днів, які їй лишилися, про те, що будь-які стосунки, будь-який зв’язок може виявитися небезпечним для неї, для її планів.
«Що найважливіше в цьому житті? Жити чи вдавати, що ти живеш? Піти тепер на ризик, переконати себе в тому, що сьогодні ти пережила найліпший день із усіх твоїх днів, прожитих у цьому місті? Подякувати йому за те, що вислухав мене без критики й без коментарів? Чи просто сховатися під обладунок жінки із сильною волею, із незвичайним світлом і піти собі без зайвих слів?»
Поки вони йшли Дорогою на Сантьяго й вона слухала саму себе, слухала, як розповідає про власне життя, Марія почувала себе жінкою щасливою. Мабуть, їй варто цим і задовольнитися — вже це було для неї великим подарунком життя.
— Я вас знайду, — сказав Ральф Гарт.
— Не робіть цього. Незабаром я поїду до Бразилії. Ми вже нічого більше не зможемо дати одне одному.
— Я прийду до вас як клієнт.
— Це було б для мене великим приниженням.
— Я знайду вас, щоб ви мене врятували.
Він уже казав це на самому початку, коли говорив про свою нехіть до сексу. Вона хотіла відповісти, що сама почуває те саме, але стрималася — вона вже й так зайшла надто далеко у своїх негативних оцінках, розумніше буде промовчати.
Яка патетична пригода! Перед нею знову був хлопчик із її дитинства, проте цього разу він просив у неї не олівця, а трохи спілкування. Вона оглянулася у своє минуле і вперше собі простила: не вона була винна, а отой сором’язливий школярик, який обмежився однією спробою. Вони були дітьми, а діти так і поводяться — ні вона, ані хлопчик не вчинили помилки, і ця думка принесла їй велику полегкість, вона почула себе ліпше, вона не зрадила першу нагоду у своєму житті. Усі так роблять, така поведінка невід’ємна від тієї ініціативи, яку виявляє людська істота в пошуках своєї другої частини, так воно й буває.
