Століття Якова - Лис Володимир Савович (читаемые книги читать TXT) 📗
Одного дня Ніна принесла-таки письмо. Ступила на двір, дістала з сумки конверта — танцюйте діду.
Який трепет пройняв тогді Якова. З його душі високо-високо в небо вилетів голуб. Саме ж небо з лагідними очима схилилося над ним, і він погладив його рукою. Тепла хвиля вдячності залила його. Нарешті! Нарешті вона згадала про старого! Його! Свого старого діда!
«Ось і все», — сказав собі.
Та лист був од сина Артема, відставного майора, колишнього військового інженера, що жив у далекій, ніколи не баченій Яковом Пермі. Ніна й прочитала листа.
«Здравствуй, папа Яшка! — читала Ніна. — Прими, как говорится, массу пожеланий и прочая. Решил вот тебе написать, поскольку приехать в этом году опять не собрался и вряд ли теперь приеду, поскольку пенсию мою частично отдаю долгом, а частично истрачиваю на имоверные потребности. Колька, твой внук, мог бы приехать, да алкаш заделался хуже меня, да и Лилька его не пустит, за копейку удавится, к тому же говорит, что мы не видели в этой Хохляндии, где теперь они без газа сидят на нашей трубе, все разворовали, да всех приезжих, которые по-ихнему не балакают, заставляют сдавать экзамен под автоматом. Глупая баба, тато Яшка! Но однако жизнь в целом может быть, и если от моей сестры, которой посылаю пламенный привет, телеграммы не было, значит ты живой, дорогой папаня, и, возможно, в этом есть смысл, что я не приезжаю, поскольку какой-то хренов философ говорил, что ожидание продлевает эту самую е... (тут Нінка ковтнула слину, і Яків зрозумів, що синок утнув якесь не те слово) жизнь, то, ожидая меня, ты и дожил, ха-ха, вроде до, если только не ошибаюсь, 99 годов — и это дает мне тоже некоторый шанс, хотя, как правильно говорит Тинка, моя новая бабенция, когда-нибудь познакомлю, пить надо меньше, тогда, может быть, и доживешь, и правильно говорит, тогда есть шанс. От Ритки, внучки твоей, никаких вестей, да там и Маринуха, моя бывшая, не даст слово написать любимому папке. Собирался тоже к ним поехать, как и к тебе. Вот и все, врать не буду, ностальгия по селу есть, рыбки охота половить в наших озерцах, да сражает неподъемность, все же седьмой десяток уже бежит. Но ты продержись до сотки, вот тогда и встретимся, если пригласишь, конечно. Шучу, не обижайся. Сам приеду. Погода у нас хреновая, третий или четвертый день дождь и четыре дня до пенсии невмоготу, только и письма писать. Поклон всей родне, а Ольге, конечно, большая любовь, хотя ей она к одному месту. Твой сын Артем».
Яків, звісно, Нінці за письмо й читання подякував, власноруч приготовленим яблучним соком пригостив. Ще стачило сили за день десяток чи й більше яблук втерти на старій тертці, видушити сік крізь марлю та дати настоятися — ціла літра получилася, упрів, довго віддихувався, робив перерви, али от він, чуть-чуть цукру добавив і, як каже його онука Ганна, — люксово вийшло.
— За твоє здоровля, — чокається Яків.
— Уп’юся, то листи й газети загублю, — сміється Ніна.
Якову добре. І що син згадав, хоч міг би й приїхати, з півтора десятка літ вже як приїздив, міг би й зібратися, али нехай, звісточка тоже ни кепсько. Живий, а що життя не вельми тепер у нього путяще, то що ж, був і офіцером, гордився колись Яків сином, і внуки статні, шкода, що Колька п’є, невідомо, чи й роботу має, писав колись Артем, що син у Китай їздить, барахлом торгує, а був же... Дай, Боже, пам’ять, техніком коло самольотув, щось там не склалося, скоротили чи що.
— Ваш Артем знов женився? — питає Ніна.
— А дідько його відає. У нього, як з Мариною свею розвівся, — не розбереш, ци то законна, ци так, на віру живуть.
— Тепер більше — на віру, — зітхає Ніна.
П’ють сік. Мовчать.
«Зроблю ще вина», — думає Яків.
Мусить зробити. У нього й вино, й наливка завше файні виходили. Більше гинших пригощав, ніж сам пив.
— Я піду, дядьку Якове, — озивається Ніна.
— Іди, хай Бог береже. І письмо принеси од теї дівки.
Ніна ставить склянку на старущий стіл, що тулиться до тину.
Витирає губи. Дивиться, наче хоче щось сказати й не одважується.
— Якби ви-те, дядьку Якове, знали її адрес...
— пять двайцять п’ять, — сердиться Яків.
Не знає він адресу. І Валік, каже, ни знає. Фамілію запам’ятав та що з того, куди писати, а як і написав би...
Боїться щось не те получити у відповідь. Таке, що вб’є... Вб’є надію?
12
— То ти, Зосько?
Яків питає спросоння, бо ще не розплющив очі, а здалося, що хтось біля ліжка стоїть, навіть коло нього примоститися хоче.
Нікого в хаті. И не могло бути. Просіюється осінній світанок. Не засне тепер. За пліт сон одійшов.
***
Зоська. Зося. Зосечка. Тогді, в тому Тарнуві, скільки ж разів вони кохалися! Вона була невтомна й вигадлива. Він... Він прикипав до її тіла, воно змушувало прокидатися вночі й, ризикуючи потрапити до рук вартовому чи патрулю, йти в місто.
Йти в місто.
До неї.
Якось Зося розказала про свою велику любов. До шляхтича, який нею покористувався й зник. Тобто не зник, а обрав іншу, багатшу. Як вона почала після цього мстити сама собі й своєму тілу. Мстити... Ти знаєш як...
— Хто я тобі? — спитав Яків після тої розповіді.
— Жолнєж, котрих багато, — була відповідь.
Він дав їй ляпаса. Одного й другого.
— Якти смієш, хаме!
Її крик: чи пам’ятає він, хто вона — уродзона шляхтичка, яка...
— Ти уродзона... — сказав він, і слово мовив таке, що пошкодував потім.
— А ти — найбільша моя помста собі... Мені самій... Тільки й усього, прошу пана хлопа...
Сказала без істерики вже, з убивчим спокоєм. І він зрозумів, що, коли має хоч краплю гідності, мусить її покинути.
Коли він вимовив «Прощай», почув кинуте в спину, що вона хотіла його повозити, бо ж у нього скоро відпустка, по цілій Польщі, показати Варшаву й инші міста, те, що він ніколи не бачив і не побачить.
Її слова звучали, як прохання вернутися.
Ніби стогін нечутний — вер-ни-ся...
Він вийшов. Тиха зимова ніч стояла над польським містом. Сніг під ногами скрипів. Ішов і не боявся, що хтось там перестріне. Навпаки, до полкових воріт направився. Черговому капралу сказав, що ось, мовляв, дисципліну порушив, з нічної самовільної походеньки вертається, арештуйте, проше пана капрала. Той капрал дивився, мов десять баранів на нові тесані ворота. Ніяк уторопати не міг, що то за диво-самовільник сам і з’явився, під замок хоче. Дихнути звелів. Али Яків тієї ночі був тверезісінький. Тилько злий і дурний. Капрал знизав плечима, хоч і не одпустив.
Вже як тая злість пройшла, то потвердив — так, надумав до кобіти піти, та честь польскєґо жолнєжа наказала вертатися та доповісти про порушення дисципліни. Найбільше з того признання кпинив Прокіп. Князь Радзивілл також сміявся. А полковий командир навіть у приклад поставив, як вояка вельми свідомого.
А десь на другий день після тої придибенції на їхньому заміському виїзді, коли галопування відпрацьовували, ударив
Яків шпорами в бік свого червоного коника. Раз і вдруге. Вперше бив з такою злістю. Кінь і поніс. Помчався так, що зупинити було несила. Через луг, поле і яр, притрушені сніжком. Мчав, мов шалений. Свистіло у вухах холодне колюче повітря. Яків щосили тримався за повіддя. Зрештою обхопив руками гриву. Та кінь таки скинув його. І коли вже беркицьнувся на землю, побачив упівока, як стишує біг його червоний.
Стишує, а потім спиняється.
Лежав тоді край польової дороги, боліло в боку. Високо в небі пливла отара білих баранців. Світ мовби плив, і він на землі, скинутий конем. Позбавлений чогось такого, що було значно більше за саме життя.
«То ж не моя, Зосина думка», — здивувався, бо пригадав, що то вона казала: почуття вартніші за саме життя. Без них, казала, життя — то лиш існування. Гірше, ніж у рослин.
