Століття Якова - Лис Володимир Савович (читаемые книги читать TXT) 📗
— Я так не можу, — прошептала Зося, коли почула вовтузіння на печі.
Вони тихенько встали, тримаючись за руки. Та Параска все ж не витерпіла:
— Куди ви, дітоньки?
— Зося до вітру хоче, мамо.
Він повів її до хліва, тієї частини, де було сіно. Проробили собі нору. Влізли. Зося сміялася тихенько — лоскітно від трави, казала. Не од трави, од сіна, поправляв.
Але між ласками Зося ухитрилася спитати:
— Ти ж жартував, любий?
— Ні, — сказав він. — Ти останешся тут. Або поїдеш сама.
— Тоді йди геть, — сказала вона. І відштовхнула щосили. Але Яків не відступив. Тої ночі він, по-суті, Зосю зґвалтував. Вона ж після всього довго не хотіла йти до хати й стояла напівгола на вже холодному вітрі. Мовчала. Мовчав і він. Тоді підійшов і силою схопив на руки, підняв і так поніс до хати. Вона відбивалася, а за порогом затихла.
Був плач і на другий день. Були умовляння батька й матері, надто матері, котра хотіла добра своєму синові. Яків уперся, більше того, звелів матері принести для Зосі якусь свою одежину. Спідницю, а хоча ще й блюзку. Зося стояла горда і виструнчена, коли мати пішла до хати. Спитала, чи він вирішив познущатися з неї? Нащо? Вона вільна птаха і в будь-який момент може покинути це хлопське подвір’я. Цей хлів і халупу. Яків подивився у її великі зеленкуваті очі. Дівчина на зеленій крипі пливла через їхнє озеро. Його переповнила дивна ніжність. Відчув, як щось стискає лещатами груди й горло. Підійшов і, не боячись, що хтось там дивиться (а Федотиха і невістка її, Петрова жінка Харитина, напевне, дивилися, визирювали, він потилицею відчував їхні очі), пригорнув Зосю.
— Останься, — прошептав.
— Ти...
— Я...
Вона осталася. Осталася й крок за кроком, день за днем почала перетворюватися із гордої, зманіженої, аліганцької[13] красуні-шляхтянки на поліську селянку.
2
Маленька, але горда Зосенька! Ось вона біжить садом, великим розкішним садом, біжить навстріч маминим або татовим рукам. Вона завжди бігла навстріч комусь. Мамусі чи татусеві, тітці Гелені чи їхньому управляючому, панові кєровніку всіх домових справ, як у них казали, Генріку Свєрчковському. Злі язики мовили (а ті язики — то прислуга й міщани містечка Звичнєв, де вони жили), що вона, Зосенька, донька насправді пана Генріка, а не тата Збишека. Що... Над Зосенькою розпускалися десятки прекрасних дерев, цвіли тільки для неї, її всі любили, з нею всі віталися, як з ясним сонечком. Тож чи дивно, що вона була центром Всесвіту, не підозрюючи, що таких центрів не грішній Землі набереться щонайменше кілька десятків мільйонів. Якщо не сотень.
Рід М’ялковських справді був дуже давнім. Він вростав коренями в епоху П’ястів, п’ястівської Польщі, а це, проше пана, десяте-дванадцяте століття. Про ту древність любив розказувати
Збігнєв М’ялковський — гостям, далеким родичам, котрі були всього лиш бідними шляхтичами, чи своїм приятелям по випивках, яких з кожним роком більшало. Себто випивок, але й приятелів теж. Збігнєв М’ялковський пробував навіть віршувати, але нового Міцкевича й навіть Яна Кохановського з нього не вийшло.
Ці розповіді тата Збишека, можливо, причетні до дивної закоханості Зосі у власне тіло, яка з’явилася ще в ранньому дитинстві й потім росла, росла й виросла в один з різновидів нарцисизму. Але того дивного іноземного слова Зосенька не знала, зате страшенно любила розглядати своє тіло в дзеркалі й без дзеркала.
— Мої прекрасні ніжки, мої чудові ручки, мій чудовий животик, — вона промовляла ці відлуння маминих слів: «Який у Зосеньки животик, які ніжки, а яка дупочка», навіть уже маючи більш ніж десять років. «Дитина-жінка» — то була Зося-підліток. Старанно обходила кущі й дерева, не підпускала до себе котів і собак, які могли осквернити своїм доторком її чудесне тіло. Коли в неї між найкращими в світі ніжками стало рости волосся, Зося уявила собі, що то твориться гніздо для прекрасної райської пташки, котра прилетить і неодмінно там поселиться. А яким святом став початок росту маленьких білосніжних горбиків-калачиків вище живота. На той час Зося вже знала про кохання, про те, що грубі тваринні створіння — чоловіки — прагнуть заволодіти неземними істотами, якими були жінки. Вона боялася цього і... І прагла, бо зміркувала, що раз чоловіки хочуть ними володіти, значить, це є метою їхнього життя. Чоловіки виграють призи у вигляді найвродливіших, найкращих панянок, а Зося була кращою з кращих. Який то мав бути завзятий, кровопролитний, аж до смертей, рицарський турнір, уявляла Зося, за право лише подивитися на дві великі дорогоцінні сліпучі перлини, що виростають в неї! Вона колись бачила, як тато торкався, цілував, навіть брав у руки мамині груди. Отже, хтось захоче взяти її перлини? Переможець турніру? Ні, бо хто зна, хто ж стане тим переможцем. А раптом який грубий неотесаний мужлан, хай навіть із графським чи й князівським титулом? І Зося почала вирощувати в своїй уяві свого персонального принца, найкращого з кращих, її володаря й водночас раба.
Той принц, звичайно ж, був особливим й наділеним масою чеснот. Про вроду й не йшлося, це було само собою зрозумілим, а ось обожнювання жінки (зрозуміло, тільки єдиної у світі, коханої), схиляння перед нею, аристократичні манери й неперевершена галантність — то були основні вимоги до обранця. Такий принц у їхньому містечку з’явився, і звали його Тадеушем. Тадеушем Маєвським. Ті, хто його добре знав, називали його Тадеушем-вітрогоном, Тадиком без Бога в голові.
Втім, у голові молодика, котрий приїхав гостювати до тітки й водночас мовбито проходив якесь стажування у місцевому старостві-магістраті, на відсутність лою, яким змащувалися коліщата хитрості, скаржитися не доводилося. Заговоривши на балу, який влаштувало те ж староство з нагоди Дня польської конституції 3 травня, до панночки з виразними печальними очима кольору молоденьких морських водоростей, він швидко зміг вловити, як зеленкуватий сум у цих очах перетворюється на приховане, проте цілком жіноче зацікавлення. Дві-три зустрічі — і пан Тадик вже чітко, як досвідчений мисливець за жіночими душами й тілами, вловив, чого потрібно цій панночці з древнім родоводом. Він схилявся перед нею і її ручкою, квапився піднести ненароком загублену хустину й при цьому дивився знизу вгору повними захоплення очима кота, який має за щастя тертися об ноги господині. Він висловлював захоплення її численними чеснотами, які ж сам і нафантазовував, її благородством і жертовністю в ім’я високої мети, яку ж сам і вигадував. Він повідомляв, що колись читав про наближеного до короля Болеслава Хороброго рицаря Пьотра М’ялковського. От який у вас був предок, панночко Зосечко! Прокинувшись, Зося бачила на підвіконні своєї кімнати неодмінний букетик, ні, не розкішних троянд, а скромних польових квітів, і це було особливо зворушливим, адже її лицар вже встиг раноранесенько, по росі, на яку лячно ступити її білій ніжці, назбирати тих квітів. Для неї єдиної. Звісно, вона не знала, що ті букети Тадик замовляв синові тітчиної служки — дізнається вже по його від’їзді.
Вона готова була належати йому вже через місяць знайомства. Млосно тремтіла в передчутті кожної зустрічі. Але Тадик, як досвідчений ловець, не поспішав, чекаючи, коли дозріла вишенька (чи малинка) сама впаде йому в долоні. Його зітхання були щораз пристраснішими, але дії цнотливими. І він дочекався, за тиждень до свого від’їзду, тієї миті, коли, нібито несміливо пригорнувши її, почув солодкий, трохи сполоханий шепіт, який залоскотав вуха:
— Я ж ваша, пане Тадику.
Його напівшепіт, напівхриплий зойк довершив справу:
— Але чи смію я володіти богинею?
«Ось воно, щастя», — подумала наступної миті Зося. Вона ще переборола спокусу запросити коханого до себе. Але тієї ночі не спала, хіба передрімала біля вікна, біля якого на ранок мав з’явитися черговий букетик. Вона хотіла бачити цю чарівну мить і... на світанку нового дня відчинити те вікно до її спальні.
