Століття Якова - Лис Володимир Савович (читаемые книги читать TXT) 📗
— Дєд... Спасі меня, дєд...
Він і порятував. Якось з горем пополам затяг те дурне потороччє до хати, понатужився, зрештою змусив і її сяк-так на ноги звестися і, понатужившись, як коло доброї колоди, на ліжко втарагунив.
Дівчина вовтузилася, хрипіла, а потім наче ожила й заметалася по ліжкові.
— Дєд, черві лазят... Почему у тєбя так много червєй? I таких больших... О, да твоя голова оторвалась... I моя тоже... Смотрі, как лєтают... Хватай, а то улєтят... Дєд, хватай...
Чого вона тільки не верзла і в яких страшних муках не корчилася, цяя дівка. Кілько разів забивалася у судомах, з перекошеним лицем і піною в роті. Здавалося, от-от гигнеться.
Яків не знав, що роботи. Бігти по фершалку? Ще чого доброго, доки ходитиме, цяя заблуда рознесе геть усе в хаті ци й саму хату підпалить... Вигнати? Тоді геть пропаде...
Зрештою незвана гостя замовкла, й на довгі хвилини Якову здалося, що замовкла навіки. Коли ж розплющила очі, здригнулася кілька разів, тоді сказала щось тихо-тихо, він аж нахилився над ліжком, щоб почути:
— Дєд, сдєлай же что-то... Не уколєш — помру...
— А ти не... То я дохтурку покличу...
— Не бойся, ізбу не сожгу, — наче почула його думки.
Приведена ним того-таки вечора дохтурка Вікторія глянула на тільце, що здригалося у напівсні в судомних конвульсіях, взяла за руку, підняла рукав, подивилася на геть сколотий синьо-чорний цурпалок:
— Ломка, Якове Платоновичу... Боюся, що на останній стадії...
— Останній стадії?
— Так. Кажуть, тоді вони навіть маківки просто їсти беруться...
— І цяя трощила...
Дохтурка подивилася ще раз на примару, на Якова.
— «Швидку» я, звісно, викличу... Документи є при ній?
— Документи?
— Ну, паспорт чи щось...
— Ни знаю...
Ні документів, ні речей при цій приблуді-наркоті не було. Тильки старе, геть вибруднене платтячко, а під ним, вочевидь, давно не міняні майтечки, трусики, як типерка кажуть. Та майтечки Яків уже потім побачив, як вона на другий день, геть знесилена, попросила:
— Дєд... Сходіть би мне... Ізвіні... Но двігать нічем не могу... Всьо словно із вати... Нєт, із жєлє...
Він і приніс стару каструлю, поміг ті майтечки зняти, а тоді відвернувся.
Та то було вранці, а ввечері Яків не знати чого сказав до дохтурки:
— Не треба «скору»...
Невідомо чого й сказав... Ци... Ци передчував щось?
— Не треба? — здивувалася дохтурка.
— Я того... Їден свій спосіб попробую...
— Ну, як хочете... Але як помре?
— Може, й не помре.
Дохтурка зробила якийсь заштрик і пішла.
Спосіб... Він пригадав, як тітка Герасимиха дядька Івана од білої гарячки рятувала. А ще од лютої наврочниці...
Змусив, буквально силою влив до рота теплої посоленої води з настоєною ромашкою. А тоді, як виблювала, настоянки оману, яку для себе приготував, бо ж кашель посеред літа невідомо чого став душити, дав напитися, поволі, між зубами звелів проціджувати.
Незвана гостя після того то засинала, то прокидалася, хрипіла й просила ще укола. На ранок затихла, а коли він прокинувся, задрімавши на лавці після тої нічної несплячки, здалося, що не дихає. Кинувся, нахилився до блідого, як смерть, лиця.
Дихала, хоч і ледь чутно.
З того дня він за трави взявся. І спосіб із травами од Герасимихи покійної, і ще дідівський, що рятував од ламання костей, од ревматизму та од глистів у голові, як у них в селі казали, — все перепробував.
— Нащо вам, тату, тая морока з циєю потороччю, чужаницею? — Олька.
— Сказано в Писанії... Поможи ближньому...
— Знаю... Знаю... Порятуєте, а вона вб’є або обкраде. Така ближня, що й до вітру разом не ходили...
— А що в мене красти...
— Приведе таких, як і сама...
Вони сварилися, а дівчисько, виявляється, слухало...
— Тьотка, ви Екзюпері читалі?
Заскочені, вони обоє — батько і дочка — обернулися. Стоїть, од вітру хитається. Очиськами — нічого не скажеш, гарні, майже блакитні, з поволокою — блимає.
— Якого ще в дідька Зюпері? — Олька вибухнула.
— Каторий Антуан, тьотєнька. Де Сент каторий. Французскій граф, между прочім. Льотчик і пісатєль.
— Ну, чули, тату, воно ще й здіваєцця! — Олька в боки взялася, а Яків добре знав небезпеку цього жесту. — Наркоманка, а грамотна.
— Значіт, нє чіталі, — дівчина вимовила начеб не з насмішкою, а печально. — А он, между прочім, пісал, что ми в отвєте за тєх, кого пріручілі. Вот. А дєд, щітайтє, уже меня приручіл... Слушаюсь єво, как ета собачка... Ня, ня, малєнькая...
— Тьху... Потороч...
Дочка сплюнула і пішла собі. Швидко-швидко, наче од якоїсь навади втікала.
Яків тоді не знав — гніватися чи радіти. На себе гніватися, дочку чи це потороччя приблудне?
А те підійшло (він уже знав, що звати її Альона, Оленка, значить) до плеча кістлявим своїм патичком доторкнулося, кігтиком чогось пошкребло.
— Спасібо, дєд, что вєрнул мнє інстінкт самосохранєнія... Нє лєчєнієм своім, хотя і за ето спасібо... Раньше вєрнул... Когда с етой своей тачкой прітащілся... Ушол, а мнє почему-то за тобой ползті захотєлось... Колдун ти, наверное, а, дєд... Ладно, пошлі твою гадость піть...
«Гадості» він багато на ній перепробував. І цвідрубал, і кропивицю лісову, розмай-траву, і квітушку цибуляну, і сік молодої бульби, на сироватці настояний, ітой-таки ломикамінь, що каміння дробить, але й кісткам і нутрощам помогти може.
Півтора місяця минуло, поки до тями привів, щитай, остаточно.
Дивно, але вона його справді слухалася. Тильки на перших порах поривалася кудись, по уколи ті свої. Тоді він їй ноги зв’язав, ну не зувсім зв’язав, а стриножив. Як ото для коня, чи кобилиці, коли вже точніш, путо зробив. Вона, як побачила, прокинувшись, на ногах те путо, тильки й сказала:
— Да ти іздєваєшся надо мной, дєд.
— Будеш ходити так, доки не образумишся, — сказав Яків похмуро.
Подивилася — сто рублів із очиць викинула.
— Ладушкі, дєдуля, чорт с тобой... Похожу і так.
І вона таки ходила, ледь дибцяла по двору, доки не дозволив скинути ті мотузяні кайданки.
6
Через кілька днів чи, може, й цілий тиждень після тієї розмови з Олькою сиділи на порозі хати — цвіркунів слухали, розспівалися, розпілікалися, зарази, Оленка й спитала:
— Дєд, а ти любіл когда-нібудь?
— Що?..
Він аж здригнувся з несподіванки.
— Ну, любіл, спрашиваю... В юності ілі когда там? Баба ж у тєбя била, раз доч єсть?
Чи він любив? Що це дівчисько знало про любов?
І раптом тоді, коли з Оленкою сидів, як і тепер, чогось ота розмова постала, матері його, Параски, і сусідки, Федотихи. Тая розмова...
***
Він, малий Яшко, почув, як з-за хліва, од вітру, вертався.
— Щось нам, кумо, тре’ з дітьми робити, — то Федотиха, Ярина, казала.
— А що таке, кумо? З ким робити?
— Та ж з твоїм Яшком і мею Улянкою, — Федотиха оглянулася, стишила голос, а Яків-Яшко встиг за вугол хати сховатися. — Ви-те ж бачите, кумо, що воне одне од однього не одходять. Чуть який мумент — Яшко до нас біжить, а Уляся до вашої хати норовить вирватися. Я вже про свята не кажу.
— Та ж діти, кумо, — Яшко почув, як голос його мами із тривожного став веселішим. — Мє сусіди, то й вони дружать.
Тут Федотиха ще раз оглянулася. Яшко побачив, як заблищали її очі.
«Як у шкодного кота», — чогось подумав.
— Ой, не кажіть, кумо... Діти-то діти, али я ж бачу, як ваш Яшко на неї дивиться. Як мої покійні бабуня казали — сто соловейків в оці сидять і виспівують. Та й Уляся до него горнеться. А ото йду з города, бачу, всілисє на колодах коло хліва, що би ви-те думали — Уляся зусім гень би дівка парубкові на плічє голівку свою схилила. Не приведе цеє до добра, кумо... А я жи зла вашому синові не хочу, самі знаєте.
