Століття Якова - Лис Володимир Савович (читаемые книги читать TXT) 📗
Подарувала на пам’ять? Напевне. Досі кохав її? Може...
Яків пішов до свого місця на нарах. Вирішив — повісить медальйон собі на шию. Двічі в одне місце снаряд не влучає. Атак Зосю почуватиме, ніби поряд із собою. Зовсім поряд. Грітиме серце.
Над табором чипіла ніч. Чорна, похмура. Тяжко дихали сотні людей у задушливому, хоч і холодному просторі-бараку. Тулив рукою медальйон до грудей Яків, хотілося зігріти жінку-дівчинку, що теперка жила з ним в цему бараку.
18
У січні на сході гуркотіло так, що земля під ногами дрижала. Хотілося підігнати тих, що наступали. Хай і червоних. Бо німці зовсім озвіріли. Вкинули в піч-топку ще одного чоловіка, здорового (якщо в них були тутечки здорові), тильки за те, що якось не так на охоронця поглянув.
І ось німці, котрі на ранок мали вивозити їх далі, у глиб Німеччини (казали, аж за Берлін), утікають уночі. А на ранок бачать інших солдатів. Дивується Яків — ніби й не ті совєти, з погонами, майже як у поляків. Спершу командують — виходьте, визволителі прийшли, та як усі кинулися до воріт, постріл вгору й новий наказ — не покидати табір до «особого распоряженія». Те «распоряженіє» прийшло аж по обіді. А до того ніхто й їсти не давав. Тико що не ходили вже наглядачі й охоронці.
По обіді їм веліли на плаці перед бараком зібратися. Як стояли за звичкою строєм, з’явився чоловік з чотирма зірочками на погонах. Його представили — капітан Кондаков.
Сказав капітан:
— Ми освободілі вас от фашистской нєчєсті, і после провєркі всє будут отправлєни домой, на родіну. Но тє, кто уже воєвал, і воєннообязанниє граждане Советского Союза должни єщо послужить своей родінє. Поетому всє, кто служил в Красной армії, вийті із строя і стать направо. Кто нє служил, но імєєт возраст от восемнадцаті і до сорока п’яті лєт — вийті і встать налево.
Вийшли сотні дві чоловіків. Яків міркував: що робити? У Червоній армії він не служив, але служив у польській, за віком підходить. Куди ж йому ставати? Сказати начальнику?
Али доки міркував, той сам направився до нього. Глянув насуплено і пронизливо.
— Вам сколько лєт, гражданін?
— Та на масницю, як доживу, тридцять шість буде, — сказав капітан.
— Хохол? Откуда родом? — Капітан подивися ще гостріше.
— Поліщук я, пане капітан.
— Панов у нас нєт, — сказав капітан. — Єсть товаріщі. Єслі тебе трідцать шесть будет, почему нє виходіл? Уклонітся хотел?
— Так я ж не служив у Красній армії, пане, звиняйте, товаришу капітан, — сказав Яків.
— Но возраст прізивной.
— Так я й думав, куди ставати. Бо я ж служив, тико не в Красній армії, а у Войску Польському, і німців уже бив.
— Вот как? Запомнітє, что нємцев біла, бьйот і будєт біть только доблєстная Красная армія под руководством геніального полководца товаріща Сталіна, — суворо сказав капітан, але його очі наче подобрішали. — Когда же успєл повоєвать с фашистом?
— Так у тридцять дев’ятому, пане-товаришу капітан.
— Да? — капітан щось наче згадував. — І кєм? Кєм воєвал, спрашиваю.
— Кавалерист я. Улан.
— Кавалєрісти сєйчас не нужни, — капітан змахнув рукою. — Нужна пєхота. Марш в строй, а то буду считать дєзєртіром.
Яків поспішно кинувся до тих, що стали направо. Тоді спинився.
— Чєго стал? — гаркнув уже інший офіцер, з двома зірочками.
— Так мені куди?
— Направо, — сказав капітан.
Через два дні Яків одягнув уже військову форму. Далі пройшов прискорений курс «молодого бійця».
Через два тижні їх повезли на південь — під Будапешт, казали.
Та не довезли, в Моравії застрягли.
19
Морава — річка у Моравії. Так і казали в їхньому полку. Не вельми велика й широка річка розділяла дві позиції. На тім березі — німці, а може, й мадяри, на цім — руські, совєти. Окопалися на схилі гірки. Позиція взводу, в якому рядовий Яків Мех тепер воює, нібито й вигідна. Прикривають окопи кілька ялинок, а найголовніше — два валуни, до них і стежка тулиться, що веде вниз, до води. Вони називають ту стежину поміж каміняччям, мимо двох обчухраних кулями ялинок і сосонки, мимо кущів на крутосхилі, що переходить у маленьке прибережне плато (пляцок, каже Яків), стежкою смерті. Бо на самій стежці лежать кілька їхніх мертвих товаришів, а ще більше — семеро чи восьмеро — на самісінькому березі. Бідака Мухаметзянов устиг котелком зачерпнути води, та так той котелок у воді й зостався. Видно, як хилитається на воді. Видать, міцно тримав узбек котелка, так міцно, що мертві пальці не відпускають. Та що з того... їм від того ще прикріше й сутужніше. Нестерпно хочеться пити, вже другу добу. Всередині пече, в голові геть паморочиться. Та й тушонку можна було б на вогнику розігріти, вкинувши у той же котелок, щось на суп схоже зварганити.
Та вода, хоч і недалечко, якась сотня метрів, а недоступна. Звабливо зблискує водна гладінь, особливо коли з-за хмари сонце виглядає. Ніби грає на сонці.
Чекали ночі, та німці й ніч вартували. Ліптіков, солдатик молоденький, пішов і не вернувся. Грицьку Костюку, з-під Рівного, більше повезло. Приніс трохи водиці, хоч і з руки лівої кров цибеніла. Та на три десятки людей — що то є! По ковтку не стачило.
Тепер зновика сидять. Бережуть патрони.
— Забули про нас чи що? — чує Яків голос.
— Отставіть разговорчікі! — то взводний лейтенант Карпушин. І ротний старлей Топар тут невідомо чого опинився, нібито реконгносцировку робити (тьху, яке слово), а назад не вибереться.
— Людоньки, що завгодно оддав би за ковток води...
— А жінку? Свою жінку...
— Та йди ти!
— Оддав би небось... По очах бачу.
Отака в них тиха балачка. Ясно, що без підмоги їм річку не форсувати. Навіть до берега на добіжать, постріляють, як сірих зайчиків. А пити хочеться нестерпно. Топар не витримує:
— Посилай кого-то єщо, лейтенант.
— Кого?
— Ти взводний, тєбє й вібірать. Кто врага может перехітріть.
Карпушин і вибирає. Обводить очима кандидатів у смертники. Ті свої очі відводять, голови опускають. Кому охота до карги в гості...
Нарешті відважується цей зовсім ще хлопчисько, що цілий взвод довірили.
— Лук’янець. Підеш ти.
— Чого я, товаришу лейтенант?
— Того що...
— Господи, та в мене троє дітей маленьких.
Лук’янець хреститься. Рукою, яка труситься.
— Харош, прекращайтє базар, давайте я...
То ступає чоловік із шрамом на щоці, з дивним прізвищем — Болиголова. Кажуть, зек колишній.
— Ех, мать моя родіна, я гноєвік...
Він бере щось схоже на відерце. Спершу повзе, потім перебігає від одного дерева до другого. Тоді по-кошачи стрибає вниз. Постріл. Пущена з того берега куля обриває політ дужого великого тіла. Воно ще летить за інерцією вниз.
Та Болиголова не вбитий. Зводиться спершу на коліна, потім на повен зріст. Йде, хитаючись, наче п’яний, униз. По ньому стріляють, але не влучають. Мовби граються.
— Сволочі, я піть хочу!
Болиголова кричить і стрімко збігає вниз. Падає на коліна, видно, як хлебче воду. Тоді плюскає собі на лице. Набирає у відерце й, зігнувшись, рушає назад.
— Обережніше неси, — не витримує котрийсь.
Куля наздоганяє Болиголову на півдорозі. Падає солдат. Котиться по схилу відерце. Все.
— Підводиться, — чути шепіт.
Але солдат зі шрамом не підводиться. Лежить, як инші. Тільки обіч стежки смерті лежить.
Сидять мовчки, може, півгодини, може, й цілу годину. Кожен гадає: хто наступний?
І тут старлей Топар каже:
— Пойдєш ти... Вот ти...
І в Якова пальцем тикає.
— Я... У мене тоже діти. Четверо.
І тут комроти каже тихо, але твердо:
