Століття Якова - Лис Володимир Савович (читаемые книги читать TXT) 📗
А до нього теперка гості часто приходили. І Тарас Гаврилків, і його жінка, і дочка Тарасова молодша, школярка Лідуся, і внучка Ольчина, Поліна, і Люська, друга внучка, що медсестрою в сусідньому селі робила. І Пилип Гундосів пришкандибав, каже, ни міг не провідати. Бо помре-от Яків, то йому доведеться найстаршим в селі ставати, а то ніби солтис, старшина над дідами й бабами...
— А Ликериха? А Ігорко?
— Так вони ж не ходячі. Я такєх старих шкап і не щитаю.
Пилип сміявся геть беззубим ротом. Йому йшов дев’яносто семій. А в селі — Яків знав, бо сільський голова сам йому сказав, — двоє їх до ста от-от доживуть (якщо доживемо, подумав Яків), ще троє за дев’яносто перейшли. «Вісімдесятників», казав голова, всього дев’ятеро.
Село вимирає. Щороку більше й більше хоронять тех, що й до сімдесяти, а то й до шістдесяти не доживають. То, виходить, гріх йому скаржитися. Гріх!
«Гріх тобі, старий гріховоднику, ой, гріх», — сказав собі Яків.
Од того стало ніби легше на душі.
5
Прийшло диво. А мо’, й сон. За тиждень звик, що дохтурка (таки привозила з города бородатого у білим халаті, той сказав — все вірно визначили, колего), авжеж, вона затримується в хаті. І, коли він дрімає, ведуть довгі бабські теревені. Розказують свої історії. Ну, доччину історію-долю, історію-скаргу
Яків знав: заміжжя, смерть чоловіка-алкоголіка, другий, котрого прийняла, тоже був не ліпшим. Теперка сама. Сини обоє в місті, в них своє життя, хоть у Толика роботи типер нима, вертався б у Загорєни, він чоловік хазяйновитий, та й Катька, його невістка, нічого. А Славик, Ярчик, той не вернеться, вчоний, до сільської роботи не звик, як пушов після школи у світ... Ну, на Поліну скаржилася — в свему силі, а буває, що й раз на тиждень, а то й на місяць навідається. Хай вже Люська, тій треба пішака цільних сім кілометрів іти, бо й до траси тоже верстов п’ять...
Розмови, розмови... Вікторія скаржилася на чоловіка, вчителя, що вже другий рік крутить шашні з молодшою за неї й нього вчителькою. І сім’ї кидати не хоче, і тую сучку, а син і дочка в школі вчаться й теє бачать...
А потім був сон — не сон, дрімота — не дрімота...
Жінки, певно, вважали, що Яків спить. Та Яків почув, як з тихим скриком мовила тая Вікторія-Віка:
— А знаєте, я ж ваша сестра, Ольго...
Затим Ольжин напівзойк-напівшепіт:
— Як то?
— А так...
І почув Яків, що Вікторія навмисне в цеє село на роботу приїхала колись. Сама попросилася направити. Сама. Бо знала, хто тут живе. А живе батько.
— Батько?
Яків боявся розплющити очі. Чув — Ольга присіла на лавку.
— Так, Олю, ми з вами сестри.
— Як то...
— А так, що моя мама була у вашому селі у фольклорній експедиції. Ну, вона з студентами своїми. Вона ж у мене філолог була... Кандидат наук...
— Була?
— Так, бо мама померла. Рак з’їв, коли я до медінституту вступила... Вона мені перед смертю і розказала...
— То ви-те...
— Давайте вже на «ти», Олю...
— Давай, — легко згодилася Ольга.
Настала тиша, й Ольга першою її ж перервала:
— Коли то було?
— У шістдесят п’ятому році...
— Та ж татові тоді було... От жук, наш батечко!
Олька, кажучи те, ще й приойкувала. Чути було Якову, як раптом на долівку вода полилася.
— Ой, ну я розтяпа, — скрикнула Ольга.
— Я зараз витру, — Вікторія.
— Я сама...
Зашурхотіла шматина. Ольга, чути було, носом потягла повітря, шморгнула.
— А мамі твеї скіко тоді було?
— Тридцять п’ять. Тридцять шостий ішов...
— Розведена була ци замужем? — О, Яків добре знав цю інтонацію доччиної цікавості.
— Вона в мене взагалі-то...
Чулося, що новоявленій його доньці нелегко вимовляти слова.
— Взагалі-то мама в мене... Вона була «синьою панчохою»...
— Як то? — здивувалася Олька.
— А так, Олю, що в науці сиділа... Раз, у студентські роки як обпеклася, то... Душа наче заморозилася... Вчила студентів, статті писала... А тоді...
Яків не зміг стримати зітхання. Олька те почула.
— Вам щось подати, тату?
Яків не відповів. Збагнув — тре’ мовчати. Від почутого щось млосно стало.
— Спить, — сказала Олька зовсім біля нього, а тоді тихіше, до лікарки звертаючись: — Ходімо, на дворі пуговоримо.
— Ходімо.
Вони вийшли, а Яків став переварювати почуте.
Пригадав тую жіночку. Аякже, чом би й нє... Килько разів приходила тоді. Перший раз із тими студентами, а потім два ци три рази сама. Худа-худа, аж світилася. Тридцять п’ять літ... Він би й усі сорок дав. Лице гостродзьобе, очі сумні якісь й вигаслі. Він ще тоді думав — ци хто не вмер у цеї професорки, чи чоловік до другої пушов. А бач... Все про село розпитувала, про історії всілякі сільські, як їх там... як у нех гуворять, якісь чудернацькі слова випитувала. З маринарки[26] та туку сміялася. Зі слова «любовальниця». Якось тоді мовби ожили неїні очі. Дак іще раз прийшла, до самого вечора просиділа, навіть чарочки наливки його малинової пійнула. Він ще думав, ци не прувести до школи, де вони й ночували, бо ж вона не тутешня, ще заблудиться або пес нападе. Сказала, що сама найде дорогу, вона вже вулиці їхні запамнятала. Так, вроді, по-їхньому й сказала.
А наостанок подякувала, ще й чмокнула його в щоку. Затишно мені у вас було, Якове Платоновичу, ось як сказала. Али щоб щось між ними було, то Яків би й не подумав про таке... А бач... Чого ж вона так дочці наклепала на нього?.. Та ще й перед смертю...
Тут він пригадав те слово...
Легенди...
Про легенди їхні питала...
Ну, такі сільські побрехеньки...
А сама... Що ж йому робити? Ци не признаватися, що чув та й по всьому... Так Олька ж першою не витримає.
Сказати правду? Вийде, що од дочки одмовляється... Дивні ці люди...
«Скико ж то дохтурка в нашому силі? — подумав Яків. — Та літ двайціть, як не більш. Коле вже так їй мати наговорела, чого ж досі теє в собі таїла?»
Він пригадав — не раз і не два, та мало не кожного тидня навідувалася пані дохтурка до нього за останні десять літ. За здоровля переживала. Найстаршого пацієнта, казала. А виходить, не тико за здоровля пацієнта...
І мовчала. А він все думав, на кого їхня дохтурка схожа...
Що ж у неї на душі було... Ким його вважала, того, що батьком своїм рахує... Чого ж неїна мати назвала його, Якова, батьком?..
Серце Якова знову наче стислося. Але не боліло. Чогось на диво легко стало й на душі, й на... Так, на серці... Перестали тиснути лещата... Він став пригадувати, як звали тую жінку. Христофорівна... Христофорівна, точно.
6
Через три тижні після того удару Яків уперше звівся на ноги. А наступного дня й на подвір’я видибцяв. Вдихнув прохолодне осіннє повітря. Аж голова з незвички попливла. Землю притрусив легкий сніжок, недарма ж сказано, що Михайло на білому коні приїжджає. А Михайла за два деньочки й було.
Тут і Олька, як пізня зеленичка, коло нього, де не візьмися, виросла.
— Тату! Вам ще не мона.
— Мона, — сказав Яків. — Ци ти мині вже й дихати заборониш?
— Ну що ви таке каете, таточку?
— То не мішай. І не галайкуй.
— О, вже й галайкуй...
Олька вдавано сердилася, але очі її сміялися.
А наступного ранку вона мовила, переконавшись, що батько таки добре ходить:
— Типерка щось можу вам сказати, тату.
Яків одказав, що знає, що вона там має відкрити, який такий секрет, під трьома замками схований. Бо чув, як вони теє звєстіє у мішок ховали та рядном накривали.
— І що ж ви-те знаєте? — Олька аж тремтіла вся од нетерплячки.
