Менсфілд-парк - Остин Джейн (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
У Генрі Кроуфорда ці оповіді викликали інші почуття. Йому хотілося також побувати в морі і побачити, звершити, вистраждати не менше від цього юнака. Його серце й розбурхана уява палали, і він відчував глибоку пошану до юнака, що, не досягши й двадцяти років, пройшов через такі випробування, які зміцнюють тіло й гартують душу. Осяйна краса героїзму, самопожертви, незламної стійкості становила разючий контраст із його власною звичкою до себелюбного розкошування; і, зневажаючи самого себе, він бажав перетворитися на отакого Уїльяма Прайса, прокладати собі шлях до багатства й успіху, маючи таке ж почуття власної гідності та душевної наснаги.
Це бажання було радше палким, ніж глибоким. Спогади про минуле і викликаний ними неспокій розвіялися, щойно Едмунд спитав його про плани щодо завтрашнього полювання, і Кроуфордові здалося, що не так уже й погано бути багатим від народження і мати напохваті коней та грумів. У певному розумінні таке становище є навіть кращим, позаяк дає можливість зробити комусь добро, щойно захочеться.
Уїльям, відчайдушний, хоробрий і цікавий до всього нового, теж виявив бажання поїхати на полювання; і Кроуфорд позичив йому коня, не завдаючи собі цим жодних клопотів, окрім того, що мусив подолати вагання сера Томаса, який краще за племінника знав ціну подібній послузі, та тривоги Фанні. Вона боялася за Уїльяма; її не переконували розповіді про те, як він їздив верхи в чужих краях, як об'їжджав диких коней та мулів, як йому щастило уникнути небезпечних падінь; цього було замало, щоб переконати її, наче він впорається з чистокровним мисливським конем під час лисячих ловів; і, поки Уїльям не повернувся цілий та неушкоджений, уникнувши нещасного випадку та не осоромившись перед товаришами, вона не могла примиритися з такою небезпекою або відчути хоч трохи вдячності до містера Кроуфорда за позиченого її братові коня, хоч саме на таку вдячність він і сподівався. Проте, впевнившись, що Уільямові не зашкодила ця послуга, Фанні змогла сприйняти це як люб'язність з боку Кроуфорда і навіть винагородила його усмішкою, коли той невдовзі знову запропонував братові коня; а наступної миті, з надзвичайною сердечністю, яка не давала змоги відмовитися, Кроуфорд віддав коня у повне розпорядження Уїльяма на той час, поки він гостюватиме в Нортгемптонширі.
Розділ двадцять п'ятий
Стосунки між двома родинами стали майже такими, як були восени, і навіть тіснішими, ніж міг передбачити будь-хто із членів тодішнього товариства. Повернення Генрі Кроуфорда і приїзд Уїльяма Прайса неабияк цьому сприяли, та ще більше значила поблажливість сера Томаса до дружніх поривань з боку мешканців пасторату. Нині, звільнившись від тягаря турбот, що так гнітили його спочатку, і маючи досить вільного часу для роздумів, він вважав Грантів та їхніх молодих гостей справді вартими того, щоб їх відвідувати; він був далекий від будь-яких матримоніальних планів щодо молодого покоління, і, хоч до таких міркувань і могли спонукати тісні стосунки між родинами, зневажав подібні хитрощі, вважаючи їх проявами дріб'язкової обачливості; проте він не міг бодай мимохіть не помітити, що містер Кроуфорд приділяє увагу, і навіть не просту увагу, його племінниці, і не зміг утриматись — може, й несвідомо для себе — від того, щоб саме завдяки цій обставині приймати запрошення Грантів ще з більшою охотою.
Однак готовність, з якою він згодився пообідати в пастораті, коли Гранти зрештою наважилися запросити сера Томаса з родиною до себе (а цьому передували нескінченні суперечки та сумніви в доцільності такого запрошення: «Адже сер Томас начебто не дуже до нас прихильний, а леді Бертрам так неохоче вирушає з дому!») — ця готовність була лише наслідком гарних манер та небажання когось образити і жодним чином не стосувалася містера Кроуфорда, бо сер Томас вважав його просто одним із приємних світських співрозмовників; але під час самого візиту він уперше завважив, що хтось із отих добродіїв, які мають звичку знічев'я витріщатися на інших, міг би подумати, наче містер Кроуфорд упадає за Фанні Прайс.
Зустріч видалася всім надзвичайно приємною; у товаристві було порівну і завзятих балакунів, і тих, хто не менш охоче їх слухає; а обід був вишуканим, щедрим, як то завжди велося у Грантів, і догодив уподобанням кожного настільки, що задоволені були всі, окрім місіс Норріс, яка не могла спокійно бачити неосяжний стіл, рясно заставлений незліченними тарілками, щохвилини чекала якогось підступу від слуг, які проходили за її спиною, і зрештою зробила разюче відкриття, що з такої безлічі страв хоч одна та прочахне.
Увечері, як і передбачали місіс Грант та її сестра, дехто побажав зіграти у віст, проте лишалося й досить багато учасників для кругової гри; і останні радо на це погодилися, як те зазвичай роблять люди, позбавлені права вибору. Майже одразу після вісту влаштували гру у «спекуляцію», і леді Бертрам потрапила у вельми скрутне становище, бо їй запропонували обидві гри на вибір, і тепер вона вагалася, чи обрати їй віст, чи ні. Її мучили сумніви. На щастя, сер Томас був поруч.
— А ви як гадаєте, сер Томас? Віст чи спекуляція — що мене розважить більше?
Сер Томас роздумував недовго — і запропонував «спекуляцію». Він був непоганим гравцем у віст і, певно, відчув, що сам він не зможе як слід розважитись, маючи її за партнера.
— Ну то й добре, — задоволено мовила її світлість. — Тоді «спекуляція», гаразд, місіс Грант? Я цієї гри не знаю, але Фанні повинна мене навчити.
Тут Фанні втрутилася в розмову, стривожено протестуючи і зізнавшись у своєму невігластві: вона ніколи не грала в цю гру і в житті не бачила, як у неї грають; і леді Бертрам знов на мить завагалася, але всі взялися запевняти її, що це простіше простого, що це найлегша гра, а Генрі Кроуфорд звернувся до неї з люб'язним проханням, щоб йому дозволили сісти між її світлістю та міс Прайс і вчити їх обох, і все владналося; сер Томас, місіс Норріс, доктор і місіс Грант зайняли почесні місця за одним столиком, призначеним для світлих умів, а інші шестеро за вказівкою міс Кроуфорд розташувалися навколо другого столу. Генрі Кроуфорду пощастило вмоститися біля Фанні, і невдовзі він уже розпоряджався картами двох своїх сусідок так само вправно, як і своїми власними, оскільки, хоч Фанні засвоїла правила гри в перші три хвилини — а іншого від неї не можна було й сподіватися, — він усе одно мусив заохочувати її грати сміливіше, пробудити в ній бажання ризику, загартувати її дух, що було нелегко й само по собі, а тим паче — коли вона мала грати проти Уїльяма. А щодо леді Бертрам, то Кроуфорд весь вечір був захисником її честі та володарем її долі; він спритно перешкодив їй зазирнути в карти на початку гри і мусив підказувати їй, що й до чого з тими картами, вже до самого кінця. Він був у чудовому гуморі, робив усе із щасливою легкістю і випереджав усіх гравців своєю жвавістю, кмітливістю та азартною відвагою, що було лише на користь грі; і атмосфера за круглим столом приємно відрізнялася від холодної стриманості та мовчазного спокою гравців іншого столу.
Сер Томас двічі цікавився самопочуттям та успіхами своєї дружини, проте марно: будь-яка пауза виявлялася надто короткою для його неспішної манери говорити, і він перебував у безвісті щодо жінчиних успіхів, доки місіс Грант після закінчення першого робера не підступила до неї з люб'язностями:
— Сподіваюся, ваша світлість задоволені грою.
— О, звичайно, любонько! Це справді дуже цікаво. Трохи дивна гра. Я навіть не збагнула як слід її суті. Я тільки не повинна заглядати у свої карти, а все інше робить містер Кроуфорд.
— Бертраме, — сказав Кроуфорд трохи згодом, скориставшись невеличкою перервою у грі, — я вам так і не розповів, що зі мною трапилося вчора.
Того дня вони полювали разом, і посеред ловів, на деякій відстані від Менсфілду, побачивши, що його кінь загубив підкову, Генрі Кроуфорд був змушений кинути полювання і чимшвидше вирушити додому.
— Я вам уже розказував, що заблукав, проминувши оту стару ферму, обсаджену тисами, бо терпіти не можу питати дороги; але я не розповідав, що мені, як завжди, пощастило — бо я ж ніде й схибити не можу без того, щоб це не вийшло на краще, — отже, поблукавши скільки належить, я натрапив на те місце, яке віддавна хотів побачити. Я тільки об'їхав якесь похиле та горбкувате поле — і раптом опинився в малому селі, загубленому поміж пологих пагорбів; попереду струмок — невеликий, що його перейдеш убрід; праворуч, на такому собі пагорбку, церква — для такого місця напрочуд велика та гарна; і жодного пристойного будинку, що хоч би чимось нагадував оселю джентльмена, — хіба лише біля церкви щось подібне до пасторату. Коротко кажучи, я опинився в Торнтон-Лейсі.
