Століття Якова - Лис Володимир Савович (читаемые книги читать TXT) 📗
— Якове, не дурій! — сказав тихо, але твердо, дуже твердо. — Не дурій, чуєш, Якове? На що руку підіймаєш?
— Стійте, — сказав Яків. — Стійте, тату, бо стрельну. Я нікого не вбиватиму. Али не підходьте.
— Тоді чого ти хочеш? — спитав Улянчин батько.
— Вашу дочку, — сказав Яків.
— Хіба ти не бачиш — вона за гиншого виходить? Сама виходить. Ніхто її не силував. Ніхто, Яшку.
Слова Федота покотилися до його, Яковових, ніг і відкотилися кудись убік. Лежали і блищали.
«Може, відступитися?» — подумав Яків і зрозумів, що не відступиться, ні за яку ціну не відступиться.
«Благословлєємо, бажаємо щісця, здоровля й діточок на щісця», — слова зашелестіли у вухах, а тоді зазміїлися перед ним, стаючи чи то справді маленькими дітьми Тимоша й Улянки, чи то якимись чорними почварами, котрі повзли вулицею.
Такі слова благословляння батьківського якусь годину чи й менше тому казала Улянчина мати, коли прийшло весілля Тимошеве.
А перед тим щось схоже промовляв чоловік, який стояв перед ним. Для молодих і цих людей — святі слова.
— Віддайте Улянку, і я нікого не зачеплю, — сказав Яків, хоч його руки дрібно затряслись.
Як і голос.
— А хіба вона хоче бути з тобою? — сказав Федот і повернувся до дочки. — Хочеш, доцю? Скажи цьому анциболоту.
І Улянка сказала. Він не почув, а швидше зрозумів по губах, які не раз цілував — вона видихнула щось. Невже коротке: «Нє»?
— От бачиш, — сказав Федот. — Опусти ружжо й пропусти весілля. Не бери гріха на душу.
— Нє, — відповів тепер Яків. — Я піду тільки з Улянкою. Чуєте, тату?
«Ми любилися з нею й будемо любитися», — хотів сказати і все ж не сказав.
— Та чого ви-те стоїте, — то вже Петро попрямував до нього. — Він не посміє стріляти.
— Не посмію, кажеш?
Яків звів рушницю й вистрелив поверх людських голів. Весільний натовп ойкнув і сахнувся. Спинився й Петро.
Після того ще наперед вийшов знатний гостювальник — солтис. Али і йому на слова, сказані польською, що доведеться відповідати, що ще не пізно образумитися, Яків твердо наказав:
— Назад! Бо стрілятиму! — І затвором — клац.
А тоді звелів:
— Йди до мене, Улянко! Чуєш? Бо зара проллється кров.
І Улянка пішла. Спершу поволі, а тоді ледь не побігла. Даремно її хапав за руку Тиміш. Вирвала. Стріпнула рукою, мов щось скидала.
Коли вона наблизилася — перелякана, аж вельон, здавалася, тремтів, схопив за руку він, Яків. Став одступати, однією рукою тримаючи Улянку, а другою — наведену на весілля рушницю. Так відступив на їхнє подвір’я, пройшов мимо сполоханої, напівживої матері, далі за хлів, а там стояв прив’язаний до яблуні Гнідко — єдиний їхній кінь.
13
— Тут ми будемо ночувати, — сказав Яків.
Він щойно зістрибнув з коня. На коні сиділа Улянка. Він простяг до неї руки.
— Давай, чого ж ти?
Дівчина подивилася на нього. Подивилася так, наче не впізнавала. За всю гонитву не промовила жодного слова. Тилько здригалася час од часу.
— Я сама.
Вона зістрибнула на землю. І тут він сахнувся — така мука сиділа в її очах. Крик вилітав з них, він його, здавалося, не тико бачив — чув.
— Де ми? — прошептала.
— То ж Гнатів хутір, — сказав Яків. — Гната Сердюкового. Циганом прозивали. Він теперика десь в Расєї, а жінка його до батька вернулася. Того й стоїть хутір пусткою.
— То ми тут жити будемо чи що?
Він здивувався тій усмішці, що зазміїлася на її губах. Глузує?
«Що ж я наробив?» — подумав й почув немовби за лісом, ген там, далеко, може, аж за Бугом, загриміло.
Уляна пішла, підбираючи довге весільне плаття — мимо старої хати, що зяяла пустими очицями вікон, крізь запущений, порослий бур’яном сад. Він наздогнав і спитав, куди вона йде.
— Хіба тобі не все одно? — такою була відповідь. — Може, й до лісу, може, ще далі.
Яків сказав, що не пустить, що вони тут, на хуторі, переночують, тут їх не шукатимуть, а завтра раненько поїдуть конем до міста. Далі або в Білорусію польську, або в саму Польщу чи Галичину. А то майнуть і до совєцької границі пробратися, там, десь коло Корця живе їхній далекий родич, що пішов туди колись у приймаки. Він поможе їм через границю, до совєтів, перебратися. І хоч він совєтів не любить, али то, може, й ліпше, там, за границею, поліція їх не шукатиме.
— Ти все продумав, он як...
— Я...
Вона зирнула й пропекла душу. Тими ж очищами — найгарнішими в світі.
— Ти все продумав, не подумав тилько про мене.
— Я ж про тебе й думав.
— Про мене!
Улянка зойкнула й кинулася на нього. Стала бити кулачками в груди, а тоді по щоці дряпнула.
— Про мене? А як мені далі бути? Мені... Може, ти й мене застрелиш? — казала. — То стріляй, стріляй, все заразом рішиться, то ліпше, ніж з поломаною долею жити.
Він схопив її за руки. Спробував зазирнути в ті — чужі, страшні, привабливі — очі.
Не вдалося. Мовби самі очі втекли.
— У мене набоїв нема.
— Що?
— Те, що чуєш...
— То ти пішов з одним... А потім з порожнім...
Вона забилася в плачі. У нього на грудях. І доки плакала, відчув, що має робити далі. Про те й сказав їй, коли заспокоїлася: відвезе в село, скаже, що не чіпав, що... Якщо хоче, він їм здасться, і будь що буде.
— Нє.
— Нє?
Проказали те коротке слово й замовкли.
Мовчали довго. Поки Уляна не сказала, що він її відвезе, але тильки до села. А сам вернеться на хутір. Далі ждатиме. Вона спробує для нього дістати прощення. Якщо він її любить (досі любить, чомусь сказала вона), то хай її послухається. Післязавтра прийде сюди і скаже, що вийшло.
***
— І ти послушался, дєд? — спитала тепер Оленка.
Яків звівся на ноги і побрів за хату. Подумав, що тоді, коли вернувся на хутір, у нього була чи не найжахливіша ніч у житті.
***
Навіть убити себе не міг — рушниця була порожньою. Тильки коли прокидався в холодній порожній хаті — од приморозку, од страху й болю, що сидів у його душі, йшов надвір і тулився до коня. Був сам-однісінький, не тільки в тому лісі, а й у цілому світі. Світі, бунт проти якого закінчився його поразкою. Знав, що коня мусить відпустити, хай вертається до господи, батькові й брату він потрібен. Знав, що мусить піти світ за очі. І тільки під ранок збагнув, що нікуди не піде, а чекатиме Улянку й присуду од неї.
14
Чим далі жила в нього Альона-Оленка, тим більше прив’язувався до неї Яків. Коли вона почала оживати, виявилося, що це дівчисько таки вміє дещо робити. Прибрала в хаті, по-своєму порозставляла горщики, із книжок, котрі валялися в коморі (ще з тих пір, як його доньки та син ходили до школи) вирізала картинки, на яких були діти коло ріки, жінки в полі й задумана дівчина ци, може, молода жінка, й повішала на стіни, приліпивши клеєм, який найшла в тій же коморі. Щоденно ішла на лужок, приносила звідти квіти (к’яти, як казали в їхньому селі ще на польський манір) і ставила в банку. Затребувала, щоб Яків показав, як варити борщ, і таки зварила. Олька було протестувала — нащо вам, тату, тримати тую почвару, ще чимось заразить, а то й обкраде. Що в мене красти, відмахувався Яків. Наркоманів своїх приведе. А воне знають, де вона, в якому селі? А тоді Олька прибігла — та всяке, чуєте, всяке вже кажуть в силі, що й вона ніби ваша коханка, цеє молоде почварище. Яків дивився на дочку й не міг збагнути: шуткує ци правду каже? Аякже, коханка, сказав, так і передай своїм кумасям, хай ще більш язики почешуть, що їм ще робити, а він, старий дід, за п’ять літ до сотні, авжеж, зробив їй, ций дівці бахура, як народить, волохате, з довгими вухами, то всеньке село, всенькі Загорєни запросить на хрестини, а тибе, Олько, та твою плетуху Гришиху за кумів, думаю, не погрумічаєте, прийдете, ще й подарунків принесете, не забудьте, а кого за кумів з чоловіків узєти, то вже самі нараїте. Так казав він, Олька сердилася, спльовувала, йшла, верталася на другий день, щоби щось ще принести, али до Оленки не чіплялася. Майбуть, досі сидів у ній спомин про крутий батьків норов — добрий-добрий, покладистий, а спробуй єго слово порушити, проти волі піти в чомусь сурйозному, то лиха не оберешся, міг і в такому віці костуром огріти, а вона, як не є, а звикла терпіти. Бо батько, так у їхній родині заведено. До того Олька була сама-самісінька, діти жили — одне в городі, Сьомка неїн все по своїх морях-окіянах плавав і казав, сам боїться в село вертатися, бо тилько на кораблі й живе, а тутка світом нудить, Танька... Танька, найменша онучка по Ольці, втретє десь вже за границею заміж вийшла, й була мала надія, що вони її взагалі колись побачать. Людка в другім селі. Поліна тутечки, а що толку... Отож підозрював Яків, що Олька ще самотніша за нього, бо бабські розмовини — то їдне, а хата, як і в нього, порожня. Знав, правда, й гинше — а ни він до Ольки не вернеться, ни вона до нього не перебереться, обоє не те що вперті, а мають жити по-своєму, раз уже він до цієї хатини вернувся, тутечки й умре.
