Менсфілд-парк - Остин Джейн (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
Він замовк.
– І що ж ти сказав їй? — спитала Фанні, думаючи, що він чекає від неї якихось слів.
— Нічого; нічого суттєвого. Я був наче в тумані. Вона повела далі, заговорила про тебе, шкодувала, наскільки могла, що втрачено таку… Про тебе вона говорила дуже розумно. Але тобі вона й завжди віддавала належне. «Він утратив таку жінку, — сказала вона, — якої ніколи більш не зустріне. Вона б його прив'язала до себе; вона зробила б його щасливим». Люба моя Фанні, сподіваюся, цим зверненням до минулого, до того, що могло статися і чого вже ніколи не буде, я не завдаю тобі болю. Чи ти хочеш, щоб я мовчав? Якщо так, тільки поглянь на мене, скажи одне слово — і цього буде досить.
Не було ні погляду, ні слова.
— Дякувати Богові, — мовив Едмунд, — хоч усі ми схильні були дивуватися, та за милістю Провидіння серце, що не вміло лукавити, не буде й страждати. Вона говорила про тебе із щирою похвалою і справжньою ніжністю. Але навіть тут прослизнуло щось недобре; посеред цих слів вона раптом вигукнула: «І нащо вона йому відмовила? Це вона в усьому винна. Дурненька! Я ніколи їй цього не подарую. Якби вона повелася як належить, уже йшлося б до весілля, і Генрі був би надто щасливий і надто зайнятий, щоб бігати іще за кимось. Він би не завдавав собі клопоту залицянням до місіс Рашворт, — у всякому разі, не заходив далі невинного флірту, зустрічаючись з нею в Созертоні та Еврінгемі один раз на рік». Можеш ти таке уявити? Але чари розвіялися. Я прозрів.
— Це жорстоко! — мовила Фанні. — Просто жорстоко! У таку мить дозволити собі веселитися, так легковажно розмовляти з тобою! Це справжня жорстокість.
— Ти гадаєш, жорстокість? Тут я з тобою не згодний. Ні, за своєю вдачею вона не жорстока. Я не думаю, щоб вона хотіла скривдити мої почуття. Зло коріниться глибше, — у її повній байдужості до таких почуттів; вона й не здогадується про їх існування. Це вбогість душі, яка вважає таке ставлення до того, що відбулося, цілком природним. Вона всього лише розмовляла так, як інші, кого вона звикла слухати, і думала, що так розмовляв би кожний. Цьому виною не вдача. З власної волі вона б нікого не скривдила; і хоча, може, я обманюю самого себе, мені здається, що до мене, до моїх почуттів вона б зглянулася… Цьому виною її переконання; це недостатнє почуття такту, це душевний ґандж. Можливо, так для мене й краще, адже тепер мені нема про що шкодувати. А втім, ні, не так. Я б радше змирився з болем від того, що її втратив, ніж із такою думкою про неї. Так я їй і сказав.
— Справді?
— Так; сказав на прощання.
— Як довго ти пробув у неї?
— Чверть години. А вона продовжувала говорити, що тепер лишається тільки одне — схилити їх до одруження. Вона говорила про це так рішуче, Фанні, — я б так не зміг. — Розповідаючи, він раз у раз зупинявся, йому перепиняло подих. — «Ми повинні умовити Генрі одружитися з нею, — сказала вона, — в нього є почуття честі, до того ж він упевнений, що втратив Фанні назавжди, тому я не впадаю у відчай. Про Фанні йому слід забути. Я думаю, навіть він не може сподіватися знову завоювати таку дівчину, і тому ми, певно, зможемо його умовити. Весь мій вплив на нього — і досить значний — піде в хід. І коли вони одружаться і родина місіс Рашворт підтримуватиме її належним чином — а це люди шановані, — вона, можливо, якоюсь мірою відновить своє становище в суспільстві. У певному колі її, звичайно, вже ніколи не приймуть, та якщо вона буде задавати бучні бенкети та звані вечори, завжди знайдуться ті, хто буде радий мати з нею знайомство; поблажливість до таких речей та вільні погляди, без сумніву, нині у моді. Ось що я вам пораджу: нехай ваш батько не здіймає шуму. Не дозволяйте, щоб його втручання все зіпсувало. Переконайте його, що все має іти своїм чином. Якщо він вживатиме якихось офіційних заходів і вона буде змушена покинути Генрі, тоді одружити їх — річ безнадійна. Я знаю, як вплинути на Генрі. Нехай сер Томас покладеться на його почуття честі й людяності, і все скінчиться добре; та якщо він забере доньку, це зіпсує нам усю гру».
Переказуючи це, Едмунд так розхвилювався, що Фанні, яка стежила за ним із мовчазним, проте найніжнішим жалем, ладна була пошкодувати про його відвертість. Минув деякий час, перш ніж він знову зміг заговорити.
— Що ж, Фанні, — мовив він, — це майже все. Я передав тобі саму сутність її слів. Тільки-но я зміг говорити, я сказав їй, що не думав, що в домі, куди прийшов з таким душевним болем, щось змусить мене страждати ще більше, — але кожне її слово завдало мені нестерпної муки. Я сказав, що, хоч під час нашого знайомства і відчував різницю у поглядах, причому стосовно питань досить важливих, проте не міг навіть уявити, що ця різниця така нездоланно велика, як виявилося зараз; що вона зможе так поставитися до жахливого переступу, вчиненого її братом і моєю сестрою (хто з них більше завинив, я визнав за краще не говорити), і так розцінювати цей вчинок, засуджуючи його за все, окрім того, що насправді варте осуду, і розглядати його наслідки лише з однієї точки зору — як сміливіше їх зустріти і подолати, знехтувавши пристойністю і віддавшись розпусті. І насамкінець, — то був справді кінець усьому, — вона порадила нам бути поблажливими, піти на поступки, потурати гріху в надії на шлюб, якому, думаючи про її брата, як я думаю про нього зараз, слід було б не сприяти, а запобігти! Усе це переконало мене в тому, що досі я її не розумів, і її душа, якою я її бачив, — лише витвір моєї уяви; що вона — не та міс Кроуфорд, яка володіла моїми думками протягом стількох місяців; і що так, певно, для мене краще: мені доведеться менше шкодувати, що я жертвую дружбою, почуттями, надіями, які все одно повинен був втратити. І все ж таки, зізнаюся, якби я міг зберегти в душі колишнє уявлення про неї, то погодився б витерпіти навіть біль розлуки заради того, щоб згадувати її з ніжністю та повагою. Так я й сказав, — подібними словами, але ж, сама розумієш, не так стримано та послідовно, як повторюю тобі. Вона була вражена, надзвичайно вражена… навіть більше, — я бачив, як вона змінилася в лиці, залилася рум'янцем; і мені здається, я бачив, які суперечливі почуття володіли нею, — сильна, хоч і недовга, внутрішня боротьба, непевне бажання погодитися з правдою, почасти й сором; але звичка, звичка взяла своє. Вона б розсміялася, якби могла собі дозволити. І в її голосі справді вчувався сміх, коли вона мовила: «Прекрасне напучування, слово честі! Це, мабуть, частина вашої останньої проповіді? Так ви швидко наставите на розум усіх в Менсфілді і в Торнтон-Лейсі. І наступного разу, коли я почую про вас, ви, певно, будете славетним проповідником великої методистської общини або місіонером у чужих краях». Вона силкувалася говорити недбало, але зовсім не була такою безтурботною, як хотіла вдати. У відповідь я лише сказав, що від усього серця бажаю їй добра і щиро сподіваюся, що скоро вона навчиться судити більш справедливо, і що найдорожчим знанням, яким ми володіємо, — знанням самої себе і власного обов'язку, — вона не завдячуватиме надто жорстокому уроку долі; і з цими словами я вийшов з кімнати. Я зробив кілька кроків, Фанні, і почув, що двері позаду мене відчинилися. «Містере Бертрам», — мовила вона. Я озирнувся. «Містере Бертрам», — мовила вона з посмішкою, але ця посмішка надто не пасувала до розмови, що відбулася; вона була лукавою, живою, наче хотіла мене звабити; принаймні так мені здалося. Я не піддався спокусі, — тієї миті я не міг вчинити інакше, — і пішов. І відтоді… інколи… буває мить, коли я шкодую, що не повернувся. Але я знаю, що я вчинив правильно, і на цьому скінчилося наше знайомство. І яке ж то було знайомство! Як я обманював самого себе! Обманював себе і щодо брата та сестри! Дякую, Фанні, що ти так терпляче мене вислухала. Це було для мене велике полегшення, — і більш не будемо про це говорити.
Фанні так звикла вірити його словам, що кілька хвилин і справді думала, наче розмову завершено. Проте знову почалося те саме, чи щось дуже подібне, і розмові було справді покладено край лише тоді, коли леді Бертрам зовсім прокинулася. А до того вони продовжували говорити лише про міс Кроуфорд, про те, як вона його зачарувала, і якою прекрасною створила її природа, і якою б вона була, якби раніше не зазнала згубного впливу. Фанні, тепер маючи змогу говорити відверто, відчула, що заради справедливості повинна дати йому більш вірне уявлення про натуру міс Кроуфорд, хоча б натякнути, як багато значив для її рішення стан здоров'я його брата. Це було прикре повідомлення. Спочатку все його єство поставало проти такого відкриття. Йому було б аж як приємніше, якби прихильність міс Кроуфорд виявилася безкорисливою; але його самолюбство не могло довго опиратися розуму. Він змушений був визнати, що хвороба Тома дійсно вплинула на неї, і втішав себе лише думкою, що, незважаючи на свої хибні поняття, вона все ж таки була прихильна до нього більше, ніж можна було очікувати, і заради нього часом хоча б намагалася чинити правильно. Фанні була такої ж думки; вони дійшли згоди і в тому, що таке розчарування не минеться ніколи, назавжди закарбується в його душі. Час, звичайно, трохи втамує сердечний біль, але рана надто глибока, щоб загоїтися безслідно; а щодо того, щоб колись зустріти іншу жінку, яка могла б… Та ні, про це не може бути й мови. Дружба Фанні буде для нього єдиною підтримкою.
