Мрія метелика - Щеглова Лія (библиотека электронных книг .TXT, .FB2) 📗
— Я не можу, — ледь виціджую із себе. — У мене зустріч.
Насправді не було якоїсь особливої зустрічі. Просто зазвичай ми втрьох обідаємо: я, Оля, Ваня (він уже тиждень, як вийшов з лікарняного). Та й сама перерва — півгодини. Піти деінде я не встигну. А з ним же не вийде обійтися тільки обідом. Запізнюся — матиму прочухана від начальниці. Нащо воно мені потрібно?
— То відклади! — наполягає він.
Я не стримуюсь. Нервове збудження, у якому перебувала всі ці дні, далося взнаки. Та що він взагалі собі вигадав?
— Слухай, не можна з’являтися отак зненацька, вриватися в моє життя й руйнувати всі плани! А потім ще й висувати якісь безглузді вимоги!
— Жодних вимог, мала! Тільки обід. Утім, не хочеш — не треба! — і кладе слухавку.
Дивуюся тому, що він так легко відмовився, та Ольга вже показує, що варто йти, бо в їдальні буде завелика черга.
Я саме сплачувала за обід, коли до мене підійшла помічниця директора нашої компанії й передала, що на мене чекають у віп-залі.
— Хто? — здивувалась я.
— Антон Максимович, — байдуже пояснює дівчина і йде.
Нічого не розумію. Адже зараз обідня перерва, я маю на неї право! Розгублено дивлюся на колег. Справді дивна ситуація, та все, що роблять вони — це знизують плечима. Беру тацю й рушаю до віп-залу. Чи не зарано мене запрошують їсти туди? Як мені відомо, там збирається лише керівництво. Звідти й назва.
У нас красива їдальня в компанії. Нещодавно тут зробили ремонт: стеля з візерунками, кахлі на стінах, плитка на підлозі, нові меблі, плазма, вишукані портьєри, великі квіти в кутках. Тобто доволі багато й красиво. У мене зазвичай виникало питання: якщо такий зал для звичайних працівників, що ж тоді зроблено у віп-залі?
Навіть гадки не мала, що дізнаюся про це якнайближчим часом.
Насправді виявилося, що нічого особливого тут не було. Такі ж кахлі, така ж плитка. Стеля багатше оздоблена — кількома рівнями, дзеркальна окантовка під нею. Декілька картин на стінах та більш зручні меблі — диван під стінкою, кілька крісел поруч, маленький столик.
У залі лише одна людина — Антон Максимович. Щойно його побачила, відчула себе тут зайвою. Зупинилася, не ступивши й кількох кроків, — раптом його помічниця щось наплутала? Ну от чому було не викликати мене в більш зручній ситуації? Зрештою, я ж просто хочу поїсти!
— Вибачте, Антоне Максимовичу, Таня сказала, що на мене тут чекають.
— Проходьте, сідайте, — вказує мені на стілець навпроти. Часу дарма не витрачає. Відразу починає пояснювати. — У мене з’явився потенційний інвестор під ваш проект. Ви мусите відповісти на всі його запитання й перетворити з потенційного на реального. Він зараз прийде сюди.
Сюди?! Що за дивина? Як я маю в їдальні розповідати про свій проект? У мене ж навіть аркуша паперу й ручки з собою немає! Не кажучи вже про можливість влаштувати презентацію.
— Але… — вказую йому на тарілку.
— Я все розумію, та в нього обмаль часу. Вашому проекту не завадять додаткові гроші, так ми зможемо активізуватися. Зробіть усе можливе, щоб залучити його. То буде перш за все вам на користь. Розумієте?
Киваю. Відрізаю шматочок котлети, їсти хочеться вже до болю в шлунку. Не встигла прожувати, як відчинилися двері. Я сиділа спиною до них, та навіть не обертаючись зрозуміла, що ввійшов він. Моя котлета застрягла в горлі. Намагаюся скоріше проковтнути її так, наче вкрала, і котлета ледве проходить. Закашлююсь, на очі навертаються сльози. Хапаю пляшку із водою, п’ю, щоб хоч якось прийти в норму. Це щось страшне!
Поки я ковтала шматок нещасної котлети, Антон Максимович пішов назустріч інвесторові. Підхопилася і я, та не назустріч, а щоб вибігти в службове приміщення й прийти до тями.
«Якого біса він тут робить?»
Це його я маю залучати? Він же це навмисно! Щоб лишень було так, як він хоче. Сказав: обідаю з тобою, значить: обідаю з тобою. Може, і не бажає ніяких грошей інвестувати.
Мушу йти до нього. Можна буде обговорити це з ним наодинці.
Роблю вдих-видих, ковток води, витираю очі, виходжу зі свого закутка.
— Вибачте. Добрий день.
Удаю, що вперше його бачу, ввічливо всміхаюся, простягаю руку. Усі сідають. Потай бажаю лише одного: щоб йому вистачило розуму не називати мене «малою» при директорові.
Не називає. Натомість виявляє сумніви щодо моєї професійної компетенції.
— Чи не занадто юна ця дівчина для ведення окремого проекту із залученням інвестиційних коштів?
У цьому залі є індивідуальна офіціантка та окреме меню. Дівчина в чорній уніформі з білим фартушком та чепчиком на голові з’являється із закутків службового приміщення, простягає теку меню.
— Це була повністю її ідея та ініціатива, — розвіює його сумніви мій директор. — Наша компанія стимулює молодь до активних дій та надає зелену вулицю їхнім проектам. Розумієте, вони геть інші, наче з іншої планети! З новим, свіжим поглядом, та й краще розбираються у всіх цих сучасних тенденціях і технологіях. Але ми обираємо лише найкращих. Якщо молода людина працює в нашій компанії, будьте певні: вона пройшла суворий відбір і варта того, щоб ми щонайменше розглянули її пропозицію.
— Ви все ж занадто ризикуєте, — він удає, що щиро здивований. Тож Антон Максимович вдається до подробиць.
— Ні, лише вирощуємо гідних управлінців та зміну для себе. Щодо ризиків… У нашій справі вони завжди присутні. Звісно ж, будь-який проект ретельно перевіряється радою, перш ніж затвердити. Ця, як ви помітили, дівчина проявила себе доволі активною та обізнаною. Їй справді не вистачає практичного досвіду, та самі посудіть: де його взяти молодій людині? Не працюватиме, то й не набуде його.
Я мовчки спостерігаю за бесідою. До їжі боюсь навіть торкнутися. Гостю приносять пляшку мінеральної води, запитують, чи обрав він щось для себе. Він не обрав. Навряд чи взагалі стане їсти тутешні страви. Ні, вони непогані. Просто не його рівня. Громадське харчування — то не для нього. Та й взагалі, як тут обрати, коли він мене розглядає весь цей час, наче вперше бачить, наче роздягає самим лише поглядом.
Антон Максимович точно про все здогадається! Чи це я саму себе знов накручую?
Я мала рацію. Він мигцем оглядає меню, відкладає його й просить звичайної кави.
Звертається до мене.
— Я загалом переглядав інформацію, та в мене виникло кілька запитань. — Бере склянку, відкручує кришечку пляшки, наливає собі третину склянки води. — Чому ви вирішили, що обійдетеся без звичайних витрат на ту ж рекламу? Чи не занадто це самовпевнено? — п’є воду.
Дякую Богові, що він не став компрометувати мене перед директором і вперше в житті звернувся на «ви».
— Витрати на рекламу є, вони зменшені в рази, бо…
Перші слова чомусь виходять захриплими, доводиться теж зробити кілька ковтків води, щоб нормально говорити. Допомагає. Веду мову про звичні для мене речі і розумію, що мене опановує спокій, голос поступово вирівнюється. Це моя тема, в якій я добре обізнана й впевнена. Адже я вже не раз розповідала про все це — спочатку своєму безпосередньому керівництву, потім директорові, потім раді директорів, брала участь у загальному обговоренні, прораховувала ризики, проглядала аналітику, знов звітувала.
— Вибачте, та ви, певно, не уявляєте можливостей того ж «Фейсбуку» чи інших інтернет-ресурсів. Нині якщо тебе нема в інтернеті, то нема й на ринку. Це вже очевидно. Незабаром з’являтимуться цілі майданчики, які пропонуватимуть місце для інтернет-реклами окремого підприємства. На зразок «Амазону», тільки наші. До речі, цей напрямок можна спровокувати та очолити, у нас же є гідні програмісти, — це я вже до Антона Максимовича обернулася. Знов звертаюся до коханця: — Незважаючи на те, що ми запустили лише першу партію товарів у виробництво, охоплення потенційного покупця сягає…
Він слухає так, наче й насправді вкладатиме бодай якісь кошти в мій проект. П’є свою каву. Ставить питання, і я розумію, що він справді цікавився ним і знає, про що йдеться. Отакої! Думай тепер, радіти такій увазі від коханця чи сумувати, бо стежить за кожним кроком?!
