Мрія метелика - Щеглова Лія (библиотека электронных книг .TXT, .FB2) 📗

— Мені в той само бік їхати, нічого особистого.

Я приймаю його пропозицію. По дорозі він розказує, як завітав до виставкового залу з роботами Уляни. Її там не було, але картини йому здалися цікавими. Хоча він не надто добре розуміється на сучасному мистецтві.

— Отой метелик з опаленими крилами, він вам не здався занадто нереальним? Звідки взагалі в молодої дівчини така хвороблива фантазія? Атомний вибух і все таке…

Я не хотіла, щоб Уляна виставляла цю картину. Була категорично проти, хоча насправді розуміла, що ця заява егоїстична. Адже, якщо прибрати мою особисту драму, виконання — шикарне. І я сама відмовилася позувати. Яке маю право чогось вимагати? Ба більше: крім мене та Уляни, ніхто не здогадається, хто є прототипом. Тож Уляна зробила по-своєму.

— Вона вписується в загальну концепцію, розумієш? І я люблю її. Вона мені подобається! — пояснювала мені своє рішення, наче виправдовувалася.

На диво, я доволі спокійно відреагувала на оцінку Сергія. Та він же не знає, хто прототип картини. Мабуть, якби тут сиділа Уляна, вона б йому прочитала цілу лекцію, сповнену емоційних висловів та жестів. От у кого вона така темпераментна вдалася?

— А ви їй це скажіть, — запропонувала я, а він засміявся. — Узагалі — це алегорія на стан душі. А там усяке буває, я думаю.

Загалом поїздка вийшла досить приємною. Він висаджує мене біля самого під’їзду. Дякую йому, прощаюся. Поки піднімалася сходами нагору, зателефонувала Улянці, розповіла про враження відвідувача. Звісно, вона зацікавилася тим, звідки я про те дізналася, а я згадала, що так і не сказала їй про свою халепу з крадіями.

— І ти мовчала стільки часу?! Ти нормальна людина взага­лі? Як так можна? Треба негайно зателефонувати батькові!

— Уляно, вгамуйся! — Ще не вистачало його в це вплутувати! — Не треба нікому телефонувати, я дам собі раду! Нічого такого особливого вони взагалі не взяли! Ну майже. Не роби так, щоб я пожалкувала про те, що сказала тобі!

— Я зараз приїду! — рішуче заявляє сестра й уриває розмову.

Сидимо вдвох у моїй кухні. Я зварила нам каву. Уляна принесла цукерки, як вона заявила: стрес знімати. Не може заспокоїтися: навіщо я приховала це від усіх?

— Я не приховувала, Уляно! — намагаюся пояснити їй. — Змалечку звикла сама вирішувати всі свої проблеми. Мене не переробиш. Я навіть не подумала, що мушу всім тепер розповісти!

— Однаково я не розумію, як ти можеш так спокійно на все це реагувати? Не ро-зу-мі-ю! Тебе обікрали, сонце! За тобою стежили… Чому ти не хочеш попросити допомоги в тата?

— Тому що немає в тому сенсу! Зайвий клопіт, занепокоєння й ніякого значущого результату.

Я відклала горнятко. Кавова вечеря якась убога вийшла. Хочеться чогось більш суттєвого поїсти. Організовую салат, нарізаю бутерброди.

— Ти хіба не розумієш, що, коли за тебе просять упливові люди, результат кращий?!

— Не той випадок, Уляно! Проблема не та. Не хочу, і край! Краще про щось інше поговорімо.

Говоримо. Просиділи разом мало не до опівночі. Виявляється, Уляна познайомилась з одним молодим чоловіком, який їй дуже став до вподоби. Оператор з якогось телека­налу. Був на відкритті її виставки. Згодом прийшов у ви­ставковий зал вже поза роботою, запросив її на побачення. Гарненько там у них усе пройшло. Завтра відбудеться чергова зустріч. Коли вона розповідала про це, її очі сяяли від захвату. Щоправда, за час нашого з нею знайомства я вже кілька разів бачила її в такому стані. Але захвату вистачає лише на кілька місяців.

Наступного разу слідчий зателефонував мені за тиждень.

— Ми мусимо терміново зустрітися! — на диво, цього разу він промовляє це, забувши про стандартний ритуал та банальне «добридень».

Мені вже здається, що відділок стає моєю другою до­мівкою, стільки разів тут бувати доводиться. Виявилося, що його хлопці «накрили» місце збуту крадених товарів. Конфіскували те, що там було, і тепер треба виявити, що з того є моїм.

Склад речових доказів пригнічує мене своєю сірістю. Не хотілося б мені працювати в такому підвалі, цілими днями світу білого не бачити. Переглядаю речі. Так, там справді є дещо з моїх речей, зокрема прикрас. Далеко не всі. З його слів я зрозуміла, що прикраси складніше перепродати, ніж техніку.

— Я можу забрати це? — вказую на відібрані речі.

Сергій винувато махає головою.

— Поки триває слідство, речові докази залишаються тут.

Чудово! Просто супер! І от заради чого вся ця маячня?

Опановую себе, він точно тут ні до чого, увічливо всміхаюсь слідчому.

— Усе ясно. Залишилося знайти виконавця?

— Так. Ми вже знаємо, хто це. Наряд чергує біля будинку. Слід тільки дочекатися, поки він з’явиться.

А вже за кілька днів у мене відбулася цікава й незвична зустріч. Високий худий лисуватий чоловік у бездоганному діловому костюмі, з усмішкою на все обличчя, вважай, сило­міць примусив мене вислухати його. Я вийшла з офісу після роботи, почала оглядатися, де моє таксі. Чоловік підійшов, назвав моє ім’я, уточнюючи, чи то справді я, і назвався сам. Усадив за столиком у вуличній кав’ярні, замовив каву для мене, зелений чай собі.

— У мене для вас є дуже вигідна пропозиція! — наполягав він, без огляду на мої заперечення, що робочий день уже закінчився.

Утім, таксі ще не було, тож я залишилася, зваживши, що, можливо, почую щось справді цікаве. Я було вирішила, що мова піде про роботу, якийсь комерсант дізнався, що я відповідальна за контракти у великій корпорації, хоче запропонувати якийсь мегакрутий стартап. Таке бувало в практиці нашої компанії. Та виявилося, що роботи його пропозиція не стосується жодним чином.

Він був адвокатом.

— Мій клієнт готовий запропонувати вам будь-які умови, тільки б ви забрали свою заяву.

— Що?! — схоже, я скривилася так, що в бідолахи аж дух перехопило.

— Послухайте, прошу вас, шановна пані! — затараторив він, щойно побачив, що я стала підводитися, ухопив мене за долоню. — Просто вислухайте мене, будь ласка! Вам усе компенсується, усе до найменшої дрібнички! Дайте мені десять хвилин вашого часу, я не наполягатиму на негайній відповіді. Вам самій буде вигідно.

— Вам нема що мені запропонувати! — я вириваю руку, хапаю сумку і йду з кав’ярні. Обурена — не те слово. Що вони собі дозволяють?!

Та чоловік не збирався залишати все, як є. Підхопився й кинувся за мною. На ходу, намагаючись випередити мене й заглянути у вічі, розпинається. Про те, що слідство затягнеться, що з першого засідання жодне рішення не приймається, що мене будуть увесь час тягати то в прокуратуру, то у відділок. А вже про те, щоб отримати назад свої речі, прикраси чи гроші, мови взагалі не буде. Адже цього доведеться чекати щонайменше рік!

— А знаєте, як нараховується компенсація за те, що вже було продано?! Проте, якщо ви погодитесь забрати заяву, грошова компенсація відбудеться миттєво, і ви зможете забути про всі ці неприємності в той же день! Якщо хочете, ми повернемо вам техніку, такий собі обмін на нову.

Я зупинилася. З моїх губ майже злетіло, що він може забиратися до біса й ніколи не з’являтися мені на очі, та він мене випередив:

— Нічого не кажіть зараз, — протягує візитку. — Подумайте про це кілька днів, порадьтесь з родичами, прошу вас.

Посмішка на обличчі така, що все навколо здається липким. Він бездоганно виконує свою ганебну роль. Жодного дорікання. Єдиний промах — мене не цікавлять гроші. Ігнорую протягнуту руку з візиткою, промовляю своє:

— Ідіть до біса.

Сідаю в таксі, що саме зупинилося поруч. Уже в салоні автомобіля телефоную Сергію, обурено розповідаю йому про зухвалого пройдисвіта, очікуючи, що він підтримає мене. Та Сергій мовчить. Пауза вже стала затягуватися, та врешті він пропонує:

— Зустріньмося завтра після роботи й все обговорімо.

Несподівано вийшло. Та в ту мить я все ще не очікувала, що почую від нього те, що згодом почула.

Розділ 6