Філософські трактати - Сковорода Григорий Савович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗

 …Доки Олек­сандр Ма­ке­донський роз­мов­ляв у домі жи­во­пис­ця про спорідне­ну і знай­ому йо­му пра­цю, всі зі зди­ву­ван­ням йо­го, слу­ха­ли; потім він став по-суддівсько­му го­во­ри­ти про жи­во­пис, але як тільки ху­дож­ник шеп­нув йо­му на ву­хо, що навіть фар­бо­те­ри по­ча­ли з нього сміяти­ся, Оле­к­сандр відра­зу ж за­мовк. Ро­зум­ний чо­ловік відчув, що йо­му не бу­ло ча­су ввійти в ма­лярські таємниці, хоч ма­ля­рам і не дос­тає Олек­санд­ро­во­го ро­зу­му.

Дуже час­то той, хто в якусь на­уку за­люб­ле­ний і встиг уже й сла­ву здо­бу­ти, на­да­рем­но мріє, що вже всі знан­ня ві­ддані йо­му, як по­саг на­ре­че­ної. Ху­дож­ник, нап­рик­лад, про всі ре­мес­ла ви­го­ло­шує суддівську сен­тенцію, не тям­ля­чи, що й однієї на­уки доб­ре нав­чи­ти­ся лед­ве ста­не ціло­го лю­дсько­го жит­тя.

Про жод­ну на­уку не су­дять частіше та відважніше, як про ту, що ро­бить лю­ди­ну щас­ли­вою, і це то­му, я га­даю, що во­на кож­но­му потрібна, як кож­но­му і жи­ти ви­па­дає.

Достеменно, го­во­ри­ти і опи­ту­ва­ти - гідне пох­ва­ли, але при­с­во­юва­ти знан­ня - се по­га­но і згуб­но. Од­на­че вва­жа­ють, що ко­жен лег­ко мо­же все взна­ти.

Не ди­ви­на шлях свій віднай­ти, але ніхто не хо­че шу­ка­ти, ко­жен своїм шля­хом іде й іншо­го тяг­не,- в сім і трудність. Про­повідує щас­тя істо­рик, бла­говістить хімік, провіща­ють шлях до бла­гості фізик, логік, гра­ма­тик, зем­лемір, воїн, відкуп­ник, го­дин­ни­кар, вельмож­ний і низький, ба­га­тий і убо­гий, жи­вий і мерт­вий… Всі сіли на сіда­ло вчи­телів; ко­жен на­уку сю собі прив­лас­нив.

Але чи їхня спра­ва вчи­ти, су­ди­ти, зна­ти про бла­женст­во?..

Стародавній муд­рець Едіп, по­ми­ра­ючи, ли­шив ма­ло­му си­нові на спа­док історію під наз­вою «Сфінкс»: «Люб’язний си­ну, ось тобі най­кра­ща по мені згад­ка. Прий­ми не­ве­ли­ку сю кни­гу з пра­виці моєї; лю­би її, ко­ли хо­чеш лю­би­ти батька сво­го, - по­ша­нуєш ме­не, ша­ну­ючи її. Но­си її з со­бою і май у серці своєму ля­га­ючи і вста­ючи. Во­на тобі той же плід при­не­се, що й мені, тоб­то бла­жен­ний кінець жит­тя. Не будь на­ха­бою і вис­коч­нем, сту­пай по­ти­хеньку, жит­тя - то шлях не­без­печ­ний; прив­чай се­бе за­до­вольня­ти­ся ма­лим, не наслідуй розт­рат­ників сво­го сер­ця для зовнішніх при­ваб. Вчись зби­ра­ти роз­ки­дані дум­ки свої і по­вер­та­ти їх у се­ре­ди­ну се­бе. Щас­тя твоє в тобі са­мо­му: пізнав­ши се­бе, пізнаєш усе, а не пізнаєш се­бе - хо­ди­ти­меш у тем­ряві і бо­яти­меш­ся там, де стра­ху й не бу­ва­ло. Пізна­ти се­бе вповні, пізна­ти і здру­жи­ти­ся з со­бою - се невід’ємний світ, справ­дешнє щас­тя і дос­ко­на­ла мудрість. О, ко­ли б я міг нак­рес­ли­ти в серці твоєму пізнан­ня са­мо­го се­бе! Але се світло по­чи­нає ся­яти в пізні літа, ко­ли хто щас­ли­вий… Будь доб­рий до всіх. Не об­ра­зиш і во­ро­га сво­го, ко­ли хоч тро­хи спро­мо­жеш­ся се­бе пізна­ти… Зви­чай­но, пізнаєш са­мо­го се­бе, ко­ли вни­ка­ти­меш міцно все­ре­ди­ну се­бе, - міцно-міцно… Ли­ше це вря­тує те­бе від ще­леп лю­то­го ка­та».

Він ба­га­то го­во­рив, та хлоп­чик нічо­го не міг зро­зуміти. Зро­сив­ши батько­ву ру­ку слізьми і прий­ма­ючи кни­гу, при­тис­кав її, мов батька, до сво­го сер­ця; а батько, радіючи як си­но­во­му зав­зят­тю, так і то­му, що він роз­лу­чається з тілом своїм, зас­нув навіки із ви­ра­зом ра­дості на смерт­но­му лиці. Доб­рий син, час­то чи­та­ючи сю ма­лу кни­жеч­ку, май­же на­пам’ять її знав. На­пи­са­но в ній бу­ло, що най­лютіша і най­ст­рашніша пот­во­ра, на ім’я Сфінкс, ко­ли ще був жи­вий йо­го батько, всіх, хто стрічав­ся їх, без ог­ля­ду ка­ту­ва­ла і вби­ва­ла. Ли­це Сфінкс мав діво­че, а все інше - лев’яче. А вби­вав за те, що ніхто не міг розв’яза­ти за­да­чу чи за­гад­ку, що за­хо­ву­ва­ла по­нят­тя про лю­ди­ну. Хто б не тра­пив­ся йо­му, за­гад­ка бу­ла од­на: «Зран­ку - чо­ти­ри­но­гий; в по­лу­день - дво­но­гий, вве­чері три­но­гий; ска­жи мені, що за звір?». Вкінці бу­ло на­пи­са­но, що Едіп роз­га­дав сю за­гад­ку, пот­во­ра щез­ла, і за­ся­яли у днях йо­го радість і зла­го­да. Роз­повідь сю три­мав син муд­ре­ця у своїм серці.

Подорослішав він, прист­расті йо­го по­си­ли­лись, а світські при­ятелі до­по­мог­ли йо­му роз­бес­ти­ти­ся. «Сфінксе - яка ду­рі­сть, - ка­за­ли йо­му, по­рож­ня бай­ка! За­бо­бон!…» Та й сам він мав уже не ди­тя­чий ро­зум, знав, що сих звірів ані в Аме­риці, ані в Аф­риці самій, ні на Японських ост­ро­вах при­ро­да не тво­рить, а в Європі їх і не бу­ва­ло. Жод­на історія про них не зга­ду­ва­ла; все вже він доб­ре ро­зумів, аби бу­ти про­зор­ли­вим ка­жа­ном. Ка­жа­ну - гост­рий зір уночі потрібен, а не­робі у злі. Роз­гульне жит­тя зовсім поз­ба­ви­ло йо­го сер­деч­них утіх. І тоді пер­ший засів безг­луз­дої історії про пот­во­ру зог­нив у серці йо­го, як гниє ста­ре пше­нич­не зер­но, по­хо­ва­не на ниві.

Тридцяти літ по­чав він вхо­ди­ти у се­бе і пізна­ва­ти. «От не­щас­тя! - ка­зав він сам собі. - Я зовсім змінив­ся. Де по­ді­ла­ся радість моя? Хлоп­чи­ком був я ве­ле­сий, нині маю усо­го з над­лиш­ком, од­но­го не­має - ве­се­лощів. Во­ни, прав­да, на­чеб­то і є, ме­не за ве­се­ло­го всі вва­жа­ють, але то зовні, все­ре­дині ж я сам по­чу­ваю руїни, чо­гось бо­юся і весь по­вен сумнівів. Од­не ли­ше знаю твер­до - убо­гий я. Яка мені ко­ристь із доб­рої в лю­дей дум­ки про ме­не? Ось прав­ди­вий плід зне­ва­же­но­го мною за­повіту і по­ра­ди батько­вої! При­бут­ки под­во­ю­ють у мені жа­до­бу, а мої на­со­ло­ди сто­ри­цею відда­ються гірко­тою. Сфінкс!… Див­на річ… Зви­чай­но, тут є якась таємни­ця… Мій батько був муд­рий і лю­ди­но­люб­ний, не бре­хав і жар­то­ма, бо не мав до то­го на­хи­лу, - не мо­же бу­ти, щоб він ме­не оду­рив. Зви­чай­но, все те прав­да. І чи не піймав­ся я вже звірові то­му: му­чить ме­не щось, і я не мо­жу за­ра­ди­ти цьому. Од­не ли­ше ди­во, що ка­ра­юся тим, чо­го не ба­чу, і від то­го - ко­го не знаю… Не­щас­на заб­лу­да! До­куч­ли­ва тьма! Ти цілиш як­раз у ме­не, в са­му ду­шу мою, пе­ре­ки­нув­ши, як ви­хор, ха­ту, як бу­ря, кедр. Безг­луз­дий світе, при­ваб­ний і зваб­ле­ний! От­ру­та по­рад твоїх - се сім’я смерті се­р­деч­ної, а твій ла­сощ - се най­лютіший звір; він не­ро­зум­них стрічає ли­цем діво­чим, але па­зу­ри йо­го - па­зу­ри ле­ва, що вби­ва­ють ду­шу, і та­ки­ми вбивст­ва­ми кож­не століття, кож­на країна пе­ре­пов­не­на.

Продовжувати не хо­чу. По­чав про­рос­та­ти з фальши­вої іс­то­рійки но­вий і все­ко­рис­ний дух. Доб­рий син, все­ре­дині яко­го зай­ня­лась вже осяй­на зо­ря, ма­ло-по­ма­лу пізнав­ши се­бе, з ча­сом став нас­туп­ни­ком ви­со­ко­го батьківсько­го світу, вмос­тив­шись на храмі нетлінної істи­ни, як ша­ну­ва­ль­ник своїх батьків…

РОЗМОВА, ЗВАНА АЛФАВІТ, ЧИ БУКВАР СВІТУ

…Моя роз­мо­ва сто­сується ли­ше лю­ди­но­люб­них душ, чес­них станів і бла­гос­ло­вен­них видів про­мис­лу, які не су­пе­ре­чать бо­жо­му і людсько­му за­ко­нові, а скла­да­ють пло­до­нос­ний церк­ви, ясніше ка­жу­чи, суспільства, сад, як ок­ремі час­ти­ни скла­да­ють го­дин­ни­ко­вий ме­ханізм.

Мова моя тоді спокійніша, ко­ли кож­на лю­ди­на не ли­ше доб­ра, але і спорідне­ну собі всіма сто­ро­на­ми зна­хо­дить ро­бо­ту. Се і є бу­ти щас­ли­вим, пізна­ти се­бе чи свою при­ро­ду, взя­ти­ся за своє спорідне­не діло і бу­ти з ним у зла­годі з за­гальною пот­ре­бою. Та­ка пот­ре­ба - се бла­годійство і пос­лу­га. Не див­но, що в ста­ро­давніх рим­лян як пот­ре­ба, так і бла­годійство оз­на­ча­ло­ся сло­вом of­fi­ci­um, тоб­то мо­раль­ний обов'язок.

Найдобріша лю­ди­на тим нес­покійніша і не­щасніша, чим більшу по­са­ду во­на зай­має, але до неї не на­род­же­на. Та й як їй не бу­ти не­щас­ною, ко­ли за­гу­би­ла той скарб, що до­рож­чий за все на світі: «Ве­се­лощі сер­ця - жит­тя для лю­ди­ни, і радість людська - є дов­го­денність» (Сірах).